Українська мова, будучи тисячоліттями укорінена в свою землю, не пересаджувалася на нові території. У наших біленьких хатах в степах, у гаях, та лісах бабусі і матері передавали свою мову із вуст у вуста дітям, онукам, а часто й правнукам. Уявіть собі – у хатині мешкають разом десятеро-п’ятнадцятеро дітей. З раннього рана до вечора їх огортає рідна мовна стихія. І так щодня, щоліта, щоосені, щороку, щожиття. А навколишні сусіди-односельці – теж одномовці.
Не забуваймо, які ми нетерпимі буваємо до неправильно сказаного слова. Я іноді, у присутності товаришів, читаючи вголос що-небудь, міняю наголос у словах. І з першого ж слова мене починають виправляти! Так, так! Виявляється, хоча у нашій мові наголос не зафіксований, як у латині чи французькій, чи польській, чи чеській, все одно кожен мовець чітко пам’ятає, тонко відчуває наголоси! І я з приємністю вислуховую зауваження-заперечення-дорікання – ні, не так легко змінювати мову!
Всі інші слов’янські мови (точніше – їхні носії) – московська, польська, сербська, болгарська, чеська і т.д. свого часу були відірвані від рідної землі, образно кажучи, пересаджені (як ото, буває, дерево). М.Ф. Станівський пише:
«Епоха родового ладу завершилася виходом значної частини слов’ян за межі своєї прабатьківщини. Розселення слов’ян зумовило послаблення внутрішніх зв’язків, внаслідок чого поступово поглиблювалася диференціація між слов’янськими племінними діалектами і готувалися передумови для утворення давніх слов’янських мов». (Старослов’янська мова. Вид. Львівського Університету, 1964, с.11)
Звернули увагу? – «вихід за межі своєї прабатьківщини». Ось у чому сіль: на нових землях, в нових умовах, в устах підкорених і асимільованих (отими вихідцями) туземців – починали мінятися і слова, і вимова їх. Саме це зумовило диференціацію. Лиш автор чомусь не відзначає, що автохтони, останці, які залишалися на своїй землі, не так інтенсивно міняли свою мову, як переселенці. А змішування мов є основною причиною мовних змін. Згадайте, як говорять російською іномовні: «моя твоя не панімай», «нэт чилавека – нэт праблэмы», «давай куркі, яйкі!».
Наприклад, галли не змогли досконало вивчити латину, почали її псувати, витворювати так звану в науці вульгарну, народну латину, а з неї повстала французька. Даки, підкорені римлянами, зіпсували латину і витворили румунську мову. Фінські народи – меря, чудь, весь, мордва, удмурти, вепси, башкіри тощо, а згодом і татари – не змогли досконало перейняти церковнослов’янську мову кривичів і українську з вуст князів та невеликої шупти «вихідців із прабатьківщини», кілька сот років псували її, а потім з неї вилупилась-витворилась московська. До речі, про псування сказав не я, а написав знаменитий російський історик Василь Ключевський (1841-1911р.): «…Говоры великорусского наречия сложились путем постепенной порчи (!!! – О.Р.) первоначального руского (мається на увазі Києво-руський, себто український – О.Р.) говора... Древняя фонетика Киевской Руси особенно заметно изменялась в северо-восточном направлении, т. е. в направлении руской (знову ж таки києво-руської, української! – О.Р.) колонизации, образовавшей великорусское племя слиянием руского (читай києво-руського, себто українського! – О. Р.) населения с финским».
І далі: «Восточные инородцы, русея, вообще переиначивали усвояемый язык, портили (!!? – знову те ж саме слово! – О.Р.) его фонетику, переполняя её твёрдыми гласными и неблагозвучными сочетаниями гласных с согласными…»
До речі! Увага! Ані слова нема про «порчу» русько-української мови на теренах Руської Держави. Бо історик знав – там продовжувалася-тривала собі наша мова, бо автохтони жили на тій же території…
І далі знову: « …не пестря лексики, чудская примесь портила говор, внося в него чуждые звуки и звуковые сочетания… В говоре владимирском мы видим первый момент порчи руського языка под финским влиянием, а говор московский представляет дальнейший момент этой порчи». (Вас. Ключевский, История государства Российского. М. 1987, Мысль, Том 1, С. 302)
Запам‘ятайте ці слова російського історика, чотири рази повторені: московський говор – це двічі зіпсована («испорченная»!) києво-руська і церковно-слов’янська мова (язык). Серед «восточних инородцев» історик називає фіннів і чудь, які були автохтонами нинішньої Московії. Не назвав чомусь татарів, з якими Москва була у тривалих тісних і дружніх зв‘язках за часів Золотої Орди, про що свідчать хоча б татарські князівські роди, що стали панівними московськими – Юсупов, Ордин-Нащокін, Мансуров, Сумбатов тощо. Та дворянські – Аракчеєв, Аксаков, Ахматов, Арбатов, Баскаков, Бакунін… Так що було кому псувати києво-руську мову.
У чому ж полягало псування завойованими-підкореними туземцями нової, панівної мови? Я не цитуватиму отих покручів типу «моя твоя нє панімай» «слюшай, кацо!» «аднака….». Спробую коротко назвати хоча б головніші зміни.
У польській – втрата закінчень інфінітива –И з одночасним перетворенням Т на ЦЬ(ЧЬ): замість ходити стало ходзіць, читаць; втрата повноголосся; втрата природної вимови звуку Р – почав звучати як Ж: Жим (Рим), жека (ріка), тши (три), пши (при), wierzyc (вірити); зафіксований (замість колишнього рухливого, як у нас) наголос на другому від кінця складі (вплив латини); втрата природної вимови звуків Д – дзєнь, дзюра, і Т – ціхо, цьотка; закріпилися чи проявилися колишні старо-слов’янські носові он і ен, як у французькій, втрата двоскладового закінчення іменників у орудному відмінку – замість древнього -ОЮ для твердої групи і -ЕЮ (-ЄЮ) для м’якої і мішаної груп: СТIНОЮ, НАДIЄЮ, МЕЖЕЮ, ЇЖЕЮ поляки мають закінчення з одним складом: над жеком – «над рікою», «под сцяном» – під стіною;
У московській – мутація звука О, так зване акання, внаслідок чого 75 відсотків наших О почали вимовлятися як А; втрата закінчень інфінітива замість ходити, читати – стало ходить, читать, а у деяких дієсловах взагалі змінилося-спотворилося закінчення: печь (пекти), лечь (лягти), течь (текти) тощо; втрата кличного відмінку; втрата наказової форми 2 особи мн. БУДЬМО, ПИЙМО; втрата середнього роду для малечі, а звідси втрата цілого четвертого відмінку імен; втрата чергувань Г,К,Х//З,Ц,С (нога/нозі тощо); втрата природної (европейської) вимови звука Е (перетворився на Є); цілковита втрата звука Г, замість якого у Москві уже зо дві сотні років говорять Ґ; приголосні К, Г, Х раптом почали звучати м’яко і ЪІ після них почало звучати як І, себто там почали вимовляти КІЄФ (було кыєвъ), ГИБЕЛЬ (було гыбель), ГИБНУТЬ (було гыб…), КИПЕТЬ (було кыпіти), КИСНУТЬ (було кыс…), ТРИЗНА (було трызна), ХИТРЪІЙ, ХИТРОСТЬ (було хыт…), і закінчення прикметників на -ЫЙ перетворилися на -ИЙ: ДИКИЙ (було в давньоукраїнській і старослов’янській дикый), ДОЛГИЙ (було дългый), КОРОТКИЙ (було короткый), КРЕПКИЙ (було кріпкый), МЯГКИЙ (було мякъкый), ПЛОСКИЙ (було плоскый), ТИХИЙ (було тихый); а ще частина прикметників зазвучала перекручено, зіпсовано, діставши закінчення -ОЙ замість ЪІЙ: ДНЕВНОЙ (було в давньоукраїнській і старослов’янській – дьневьный), ДРУГОЙ (було другый), ЗЛОЙ (було зълый), КАКОЙ (було какый, порівняй наше який!), КОСОЙ (було косый), КРИВОЙ (було кривый), ЛИХОЙ (було лихый), МОЛОДОЙ (було молодый), ПРОСТОЙ (було простый), ПУСТОЙ (було пустый), СУХОЙ (було сухый), ХОЛОСТОЙ (було – холостый), ХУДОЙ (було худый), ЧУЖОЙ (було – чужыи). Г.Циганенко навіть примітку дає: в укр. чужий и стал звучать как ы, однако в о не перешёл), ШЕСТОЙ (було шестый). Як вам така збереженість нашої мови!??
У сербській – втрата природньої вимови звука Л – почав звучати як О: Београд, плео – плела; втрата розрізнення звуків И та І, нині звучать як і.
У болгарській – втрата відмінювання імен; втрата закінчень неозначеної форми дієслів (ходити – да ходя тощо), втрата розрізнення звуків и та і, обидва звучать як і, виникнення артиклю.
У чеській – наголос зафіксувався лише на першому складі; втрата розрізнення и та і (звук И почав звучати як І), втрата природного звучання Р (звучить як РЖ: Дворжак замість Дворак)…
Наша мова теж змінювалася. Але ж не так, як пересаджені! Середній рід зберігається краще ніж навіть у латині, звук Р не палаталізувався, закінчення інфінітивів як були -ТИ, так і лишилися, наголос так і не застиг на якомусь складі, звук О не змінився на А, а Л на О…
Чи втратили ми носові звуки, які були у старо-слов’янській? Не знаю, бо цілком можливо, що їх у нашій мові і не було. Чи у польській вони з’явилися на новому місці згодом? Бо дуже вже подібні вони до французької вимови, обумовленої болотами, як пояснює носовість-назалізацію Красуський у своїй праці «О древності малороссийского наречія» (Одеса, 1869 г).
Дуже вже скидається на те, що наша мова є просто-напросто матір‘ю російської і білоруської, та й усіх так званих слов'янських, як латина для романських мов.
Олекса Різників, письменник
Рогляньте уважно це дерево – кожен листочок – це окрема багатинка!! Роздрукуйте! Вивчайте!
А тим часом: За опитуванням КМІС більше 60% українців підтримують норму про обслуговування українською мовою, проти такої норми – 34%.