Павло Филипович… Він дуже схожий на Миколу Зерова, про якого ми вже писали. Микола Зеров народився в 1890 році, а Павло Филипович – в 1891 році, обидва працювали в КІНО (Університет ім. Святого Володимира був перейменований у 1923 році в Київський інститут народної освіти, нині – Київський університет ім. Т. Шевченка), обидва були неокласиками, обидва були в так званому п’ятірному гроні. Пов’язані вони з нами були Златополем (сучасний район Новомиргорода), Зеров там викладав, а Павло Филипович навчався. І розстріляли їх в один день – 3 листопада 1937 року…
Але чим більше читаю про розстріляних в лісовому урочищі Сандармох в Карелії, тим більше мені хочеться написати про всіх в’язнів, не пропускаючи ні одного… 1111 чоловік, розстріляних Михайлом Матвєєвим. Він їх стріляв і стріляв – чотири дні, не покладаючи рук. Поети, режисери, письменники, мистецтвознавці, вчені, священники, державні діячі… Цвіт суспільства! Голі, зв’язані – перед смертю їх треба було ще принизити, знищити пам’ять про себе, про те, ким вони були… Не всі вони були українцями (помилка, властива багатьом), проте 287 з них були українцями. Лесь Курбас, Микола Куліш, Валер'ян Підмогильний, Марко Вороний, Степан Рудницький, Сергій Грушевський і так далі – і в кожному цілий УКРАЇНСЬКИЙ світ… Вони гідні, щоб їх пам’ятали.
Народження і навчання
У Павла Петровича Филиповича навіть з датою народження не все добре. Українська «Вікіпедія» називає датою його народження 2 жовтня (20 вересня за старим стилем) 1891 року, Володимир Босько називає так само. А Енциклопедія історії України в десяти томах називає 2 вересня (20 серпня) 1891 року. Його брат Олександр пише в «Спогадах про брата»: «В нашій досить великій родині (батьки мали семеро дітей) Павло був найстарший. Народився він 20 серпня (за старим стилем, а за новим – 3 вересня) 1891 року в селі Кайтанівка, Звенигородського повіту на Київщині. Наш батько, Петро Андрійович Филипович, учився в Київський духовній семінарії, після закінчення якої одержав парафію в Кайтанівці. Він мав прекрасний голос (тенор) і змолоду, під час навчання у семінарії, співав у хорі М.Лисенка. (…) Павло вже в ранньому дитинстві виявив велику любов до читання і дуже рано почав писати вірші. Хоч батько був священник, але всім своїм дітям він дав світську освіту; отже і Павлова наука почалася не з духовного училища, а з гімназії в місті Златопіль, Чигиринського повіту. Це було невелике провінційне містечко на межі Київщини і Херсонщини, яке, крім двох гімназій, чоловічої і жіночої, нічим більше не славилося».
Павло Филипович вчився в Златопільській гімназії у 1901-1905 роках. Те, що Зеров викладав у Филиповича – міф. Микола Зеров ще навчався в Охтирській гімназії і про викладання й не думав. А от те, що Зеров викладав у Филиповичів-молодших, – правда: у Миколи, у Олександра, який потім, в Німеччині, напише «Спогади про брата» і мемуари про самого Зерова і Златопільську гімназію.
Олександр Филипович пише: «Златопільської гімназії брат не закінчив: після перших чотирьох кляс він вступив за конкурсом до київської Колегії Павла Галагана – чудового навчального закладу-пансіону, заснованого в 1871 році полтавським поміщиком, українофілом і відомим громадським діячем Григорієм Галаганом у пам’ять свого єдиного і передчасно померлого сина Павла. (…) В кожній клясі було лише по 10-12 учнів. Через те, що в цій школі все було безплатне: навчання, помешкання, гарний, європейського зразка, одяг і першорядний харч, – попасти до неї було не так то легко, конкурс завжди був величезний (1:5, 1:6). Пансіонські умови життя створювали приємну родинну атмосферу, і взаємини між учнями та викладачами були дуже дружні».
В колегії він знайомиться з Михайлом Драєм, який буде другом на все життя. Тобто, з Михайлом Драй-Хмарою, який потім візьме собі такий псевдонім. У 1928 році саме Драй-Хмара надрукує поезію «Лебеді»:
О гроно п'ятірне нездоланих співців,
крізь бурю й сніг гримить твій переможний спів.
П’ятірне гроно пішло саме з цього вірша, так називали поетів-неокласиків: Зерова, Филиповича, Драй-Хмару, Освальда Бургарда (який пізніше візьме собі псевдонім Юрій Клен) та Максима Рильського.
Викладацька діяльність
Филипович почав друкуватися російською мовою з 1910 року під псевдонімом Павло Зорев у журналах «Вестник Европы», «Заветы», «Куранты». Однак світогляд Павла дуже круто змінився після буржуазної революції 1917 року, яку він сприйняв як державно-національне відродження українського народу. Саме тоді Филипович почав писати вірші українською.
У 1910 році вступив до Імператорського університету ім. Св. Володимира на правознавчий факультет, однак після першого курсу зрозумів, що фах собі вибрав неправильно, і перевівся на історико-філологічний. Павла Филиповича залишили при університеті як професорського стипендіата, спершу він обіймав посаду приват-доцента, а далі, протягом майже двох десятиліть, – професора. Про зовнішній вигляд Павла Филиповича залишив запис письменник Григорій Костюк: «Він був брюнет із злегка витким волоссям, росту вищого, ніж середній. Обличчя у нього було смагляве, ніби зі слідами колишньої віспи. Мав рівний ніс, досить великі риси обличчя, підстрижені вусики і блискучі карі очі з проникливо-глибоким поглядом». І далі вже про методику викладання: «Різнився від свого друга Зерова значно меншою красномовністю, але більшим знанням літературних джерел і фактів. Це була ходяча енциклопедія. (…) Лекції Филиповича не були такими феєрично-ефектними, як лекції Зерова. Але відзначалися вони методичністю, переконливою послідовністю думки, всебічним аналізом мистецького явища і завжди майже вичерпною документацією».
«Виклади його були ясні, точні й багаті фактами та аргументами, – згадував письменник Тодось Осьмачка. – За це студенти його дуже шанували. З усіма був рівний, а в професорській діяльності вимогливий. (…) А до таких, що вже почали свою діяльність в літературі, він ставився з особливою увагою і завжди ділився з ними своїми враженнями і від критики, і від критикованих творів».
Филипович – автор двох україномовних поетичних збірок «Земля і вітер» (1922), «Простір» (1925). Поезія була для нього хобі, для самовираження, для відпочинку. І ні в якому разі, не треба вважати, що ці твори були низькопробними.
Не сонце – п’яна шинкарка
На обрій вино лила,
Криваво пінилась хмарка
На гранях ніжного скла.
Земля, сирота осіння,
Тремтіла листям сухим,
На дні золотого тління
Стелився туманом дим.
А я (спадкоємець Феба!)
В уяві усе з’єднав:
Вечірню заграву неба,
Покору змарнілих трав.
І тільки зірок проміння
Пробилось на синій шлях,
Я взнав: ще більше насіння
Зійде у чорних полях.
Ну, чудово ж! Це теж об’єднує його з Зеровим. Микола Зеров, як лідер неокласиків, цілком усвідомлював, що з Максимом Рильським їм тягатися безглуздо. Рильський – геній, а вони всі – таланти… Павло Филипович писав літературознавчі праці про І. Франка, О. Олеся, Лесю Українку, О. Кобилянську, М. Коцюбинського, представників молодої української поезії П. Тичину, М. Рильського, М. Семенка, автор досліджень «Шевченко і романтизм», «Шевченко і Гребінка», «Шевченко і декабристи», «До студіювання Шевченка та його доби» та інших.
Одруження
У 1930 році він одружується з Марією Андріївною Михайлюк. Вони познайомилися на тенісному полі, адже обоє захоплювалася тенісом. Марія була скульптором, добре розумілася на малярстві. Тодось Осьмачка згадував про неї так: «Вона була середнього жіночого зросту, а обличчя мала широченьке і, здавалося, дуже випещене. І те, що вона мала косу вінком на голові, робило кокетливе враження. З першого погляду здавалося, що вона має шкіру обличчя дуже білу і що волосся таке саме біле. А потім, придивившись, я побачив, що коси і брови у неї шатенки. Білість її шкіри на лиці була якимсь оптичним обманом, як і те, що, здавалося, шкіра обличчя дуже натягнена на кістках і на м’язах та своєю натягненістю робить приємне враження. І очі, здається, були карі, мудрі і привітні. (…) Жінка була оригінальна й цікава».
Вони були віддані один одному. Микола Жулинський розміщував в книзі «Із забуття – в безсмертя» листи Филиповича до Ігоря Поступальського (російський поет, перекладач-україніст), з яких видно, що Марія Андріївна була першим читачем його віршів і він до неї прислухався. Шлюб їх тривав не довго, всього лише п’ять років… Коли вона дізналася, що Филиповича заарештували, вона, в прямому сенсі, з’їхала з глузду.
Ну, почнемо з початку 1930-х років... У березні 1930 року почався процес Спілки Визволення України – це сфабрикована ОДПУ Української ССР фіктивна підпільна організація, що дозволило репресувати інтелігенцію (тоді ще треба було щось вигадувати). 19 березня 1931 року Максима Рильського заарештовують, після чого він п'ять місяців просидів у Лук'янівській тюрмі, де його примушували зізнатись у контрреволюційній діяльності. Освальд Бургард (Юрій Клен) виїжджає у Німеччину. Заарештували і заслали М. Куліша, О. Слісаренка, М. Йогансена, В. Підмогильного, Є. Плужника, Б. Антоненка-Давидовича. Максим Рильський пише збірник «Знак терезів», чим виголошує, що він радянський поет. У травні 1933-го застрелився М. Хвильовий, у грудні 1934-го розстріляли Г. Косинку, Д. Фальківського, К. Буревія. У квітні 1935 року заарештували Миколу Зерова, а за кілька місяців – Павла Филиповича і Михайла Драй-Хмару.
Знов брат Олександр: «В кінці серпня 1935 р. я йшов по вулиці Короленка і зустрів свого кузена Івана. «Ти знаєш, яка новина?» – запитав він мене. «Ні, а що саме?» – «Павло заарештований!» Я спершу не міг цьому повірити, слова кузена здалися мені диким безглуздям. Я не міг збагнути, як можна заарештувати абсолютно невинну людину, далеку від політики, яка ніколи не була членом будь-якої політичної партії і займалася лише науковою та педагогічною діяльністю. Я гадав, що сталася якась помилка, яка скоро з’ясується, і брат повернеться додому».
Їм дозволили побачення із засудженим (до речі, при цьому була присутня жінка, яка здалася Олександру знайомою, це була Віра Вербицька – колишня дружина Миколи Вороного, що останні місяці життя провів у Новоукраїнці, і був розстріляний, за деякими даними, в Кірово. Вона прийшла на побачення з сином – Марком Вороним). Павло Филипович взяв з Олександра обіцянку, що той збереже його бібліотеку, і почав диктувати список того, що конче необхідно зберегти. Наглядач втрутився і сказав, що бібліотека буде збережена, і заборонив їм говорити на цю тему. Після тюрми Олександр відразу на квартиру до Павла не пішов (за що корив себе все життя). Він пішов тільки за два дні. На наступний день після відвідин, увірвалися представники НКВС і конфіскували не тільки всю бібліотеку, але листи, чернетки, неопубліковані вірші – все, що визначало Павла Филиповича. Наче його і не було ніколи…
Григорій Гусейнов пише про нього в книзі «Господні зерна», цитує поета Василя Мицика: «Филиповича я бачив уперше. Вигляд у нього був стомлений, говорив він ослабленим тихим голосом. Мені здавалося, що він нездоровий. Зеров – навпаки, говорив охоче і багато. За кілька днів визначилася доля обох професорів…» Семен Підгайний запам’ятав: «Складалося враження, що тюрма і Соловки ні на кого не вплинули так, як на Филиповича. Виглядав замученим, розбитим і розгубленим, як ніхто з його товаришів. Завжди був похмурий і самотній. Працював на важких фізичних роботах, прикладав усіх зусиль, щоб виконати норму; але це йому, звичайно, не вдавалося. Й щастя його, що з допомогою соловецьких українців досить швидко врятувався от тих робіт. Перебуваючи в кремлі, працював трохи в бібліотеці. Іноді читав доповіді на літературні теми, – бліді, сухі лекції. Але читав, бо мусив читати: це було легше, ніж рубати ліс чи копати канави на меліоративних роботах. Серед товариства його майже ніколи не бачили. Самотній ходив навколо Успенського собору в Кремлі й годував чаєнят».
Між Олександром та Павлом тривало листування. Олександр відправляв йому посилки на Соловки (сухе молоко, сушені фрукти та свічки). В серпні 1937 року він отримав назад послану Павлу посилку. З того часу інформації про Павла Филиповича не було… А Олександр добивався. Наскільки ж безстрашним був Олександр Филипович – син священника, брат ворога народу… «Влітку 1940 року я дізнався від одних своїх знайомих, що в справі заарештованих, про яких немає відомостей, можна писати на певну адресу до московського НКВД. Я, зрозуміло, відразу ж написав. Через місяців два мене покликано на Печерське, до управи Київського НКВД. Мене дуже непривітно зустрів один з його співробітників. «В чім справа, що ви хочете?» – запитав він. Я пояснив йому, що хочу знати про долю свого заарештованого брата – професора Филиповича, про якого вже понад три роки немає жадних відомостей.
– Він живий, здоровий, працює, – почув я відповідь, – але… над ним був суд, і він дістав знову десять років ув’язнення.
Що сталося з Марією Михайлюк-Филипович? «Арешт улюбленого мужа настільки її вразив, що вона, як я вже казав, збожеволіла. Батьки відвезли її для лікування до Кирилівської психіятричної лікарні. Там, вкупі з батьками, я її відвідав кілька разів. Це була тінь людини. Схудла, анемічно бліда, вона рухалася, ніби сновида, дивилася якимось дивним байдужим поглядом, нікого не впізнавала і нічого не говорила… Через кілька місяців лікування їй трохи покращало, і батьки забрали її додому».
Марія цілком нормальною ніколи вже не стала. Батьки чатували її, бо Марія казала, що відправиться в НКВД і попросить направити її на Соловки, до чоловіка. Ну, якось не вгледіли: одного разу Марія не прийшла додому ночувати. На наступний день з’явилися двоє з НКВД і влаштували обшук. Батьки їм говорили, що вона хвора і навіть довідку показували.
– О, ні! – сказав агент, – вона не хвора, вона цілком здорова людина, тільки симулює хворобу.
Після кількох місяців перебування у Лук’янівській в’язниці Марію Андріївну було вислано на п’ять років до Караганди, де й пропав її слід…
Ви уявіть, наскільки страшно. Жив собі професор Филипович з молодою дружиною, кохали один одного, він присвячував їй вірші, вона йому скульптури (принаймні мені хочеться вірити, що присвячувала – жодна скульптура Марії не збереглася). Але органи НКВС зробили так, наче їх ніколи і не було…
«Безсмертні»
Олександр Филипович опублікував «Спомин про брата» в збірнику «Безсмертні. Збірник спогадів про М.Зерова, П.Филиповича і М.Драй-Хмару», надрукованому в Мюнхені в 1963 році. Тоді ще не зрозуміло було, коли він помер. Ну те, що помер однозначно, було вже зрозуміло. Максим Рильський, як єдиний уцілілий із грона п'ятірного неокласиків, писав звернення та докладав зусиль для перегляду справи репресованих друзів. Завдяки цим клопотанням у 1958 році Зерова і Филиповича було офіційно реабілітовано посмертно за відсутністю складу злочину. При цьому, де їх місце поховання, невідомо.
На початку 1990-х років почали говорити про те, що був «зниклий етап» на Соловках. Куди їх перевезли? І чи перевозили? Було невідомо. 1111 чоловік разом зникли! Так, що не залишили після себе нічого. Я прочитала книгу Ірини Фліге «Сандормох: драматургия смыслов» і була вражена, наскільки ж КДБ (і її російський нащадок ФСБ) засекречені. Країни вже немає, вже пройшли десятиліття зі сталінських репресій, вже померли ті, хто ті самі сталінські репресії здійснював… А у ФСБ все засекречено! Ірина Фліге (в 1981-1999 роках – Рєзникова) та Веніамін Іофе досліджували «зниклий етап» з 1994 по 1997 роки. Ірина Анатоліївна пише: «Співробітники архіву не дозволяли копіювати агентурні повідомлення та меморандуми, посилаючись на те, що це документи агентурної роботи, а секретність методик агентурної роботи не має терміну давності». Коли ж підключилась Україна, то справа пішла швидше, справа в тому, що на сусідні держави правила ФСБ не розповсюджуються. Результатом стало те, що в Києві опублікували тритомник «Остання адреса» (1997-1999), звідки загалу і стало відомо про «зниклий етап».
Коли я читала вперше про розстріляних на Сандормосі, років п'ятнадцять тому, то не могла повірити, що все це зробив один чоловік! Михайло Матвєєв. Ну, звісно, у нього були помічники. «Трійки», які розглядали по 300-400 справ за день, шукаючи тих, хто звільнив би місце на Соловках для нових в’язнів… І все це – для відзначення 20-річчя Жовтневої революції. Його підлеглі, що зв’язували голих в’язнів, били їх по потилиці колотушками, щоб арештанти знепритомніли і їх тіла вже можна було вантажити в машини – по сорок штук. Капітан Матвєєв був ідеологом всього процесу розстрілу.
Справа в тому, що 27 жовтня 1937 року він уже намагався стратити в’язнів. Процес вийшов невдалим, хтось із арештантів напав на нього з ножем. Треба було зробити так, щоб ні на що не відволікатися, він думав-думав і придумав. З 1 листопада він їх розстрілював так: у слідчому ізоляторі Белбалтлага було виділено три кімнати: у першій вони чекали на виклик (на те, що всіх в’язнів чекає смерть вони і подумати не могли, вироки «трійок» від них ретельно приховували), у другій – їх роздягали догола, у третій – зв’язували ноги і руки, і били по голові колотушками. Потім везли за 16 кілометрів до місця страти. Випускали всіх разом, їм було наказано спускатися в яму, лягати долілиць. І Матвєєв їх розстрілював. Нікому не міг довірити. Ями одразу ж закидали землею.
Так загинув Павло Петрович Филипович. Поет, професор, люблячий чоловік…
Що сталося з Матвєєвим? Ірина Фліге пише: «Якщо коротко, то історія виникнення справи така: 18 березня 1938 року було заарештовано заступника начальника 3-го відділу ББК НКВС Шондиша та начальника 5-го відділення 3-го відділу Бондаренка. Їх звинуватили, зокрема, у тому, що вони недостатньо гуманно здійснювали процедуру виконання смертних вироків. У відповідь на це звинувачення заарештовані заявили, що почали вдаватися до негуманних прийомів страт за прикладом капітана Матвєєва з Ленінграда. 11 березня 1939 року був заарештований і Матвєєв. Крім того, у цій же справі було заарештовано ще кілька людей». 1939 року капітан держбезпеки Матвєєв був засуджений до 10 років таборів за «перевищення службових повноважень», покарання відбував у Волзькому виправно-трудовому таборі під Рибінськом. Під час Другої світової війни звільнений достроково (1941). Далі служив на керівній посаді у внутрішній тюрмі Управління НКВС у Ленінграді. Звільнений зі служби на пенсію 1949 року «за станом здоров'я». Здох у 1971 році…