Аврамівка та її хрест

Перегляди: 919

Збираючись в Аврамівку – вмираюче, але дуже гарне село в Кропивницькому районі Кіровоградської області, – я потурбувався про те, щоб не ходити від хати від хати в пошуках того, хто розказав би про свій край, а відразу зустрітися з такою людиною. Знайомий, який фермерує там, порадив поспілкуватися з Борисом Майстренком. «Його хата недалеко від хреста», – пояснив.

Звісно ж, фермер мав на увазі унікальну історичну пам’ятку козацької доби – аврамівський хрест. Суспільну увагу до нього привернув у 90-х роках минулого століття Анатолій Гандрабуров, який вчителював у Могутньому. Про аврамівський хрест ідеться в кількох краєзнавчих розвідках. Наприклад, етнограф та культуролог Олександр Босий в есе «Село, що в імені твоїм? (про знаки козацької епохи на колишній Єлисаветградщині)» писав: «В Аврамівці стоїть кам'яний чотирикінцевий пелюстковий хрест, висотою близько метра. Хто і коли його поставив, селяни не знають, та і напис на ньому настільки стерся, що прочитати його майже неможливо. Коли я відвідав це місце, то виявив, що коли на хрест падає бокове сонячне світло, рельєфний напис легко прочитується: «1794 г от майя 13 дня заспоки.. душу раба Божия...», далі внизу на хресті, біля самої землі, мало бути ім'я козака, але прочитати його не зміг…». Інший дослідник минувшини, Володимир Босько, надихнувшись давньою піснею «Ой жила вдова та й Аврамиха» (закінчується словами «Не плач мати Аврамихо, не вдаряйсь в ворожки, поховали сина Авраменка в степу край дорожки»), висунув таку гіпотезу: «Можливо, тут спочив козак Авраменко – засновник хутора, з якого і виросло село». «Насправді ж село назване на честь генерала Аврамова, якому воно належало у вісімнадцятому столітті», – стверджує краєзнавець Федір Шепель. Завдяки хресту невелика Аврамівка, яка й сільради власної ніколи не мала (підпорядковується Могутнянській) і в якій нині майже не залишилося жителів – років з десять тому на Покрову навіть приймала гостей з усього району: проводилося свято козацької слави, дуже помпезне, виголошували промови чиновники, військові, співали самодіяльні артисти…

Діставшись Могутнього – чималого села на дорозі Кропивницький –Новомиргород – заходжу з водієм в магазин, питаємо дорогу до Аврамівки. Нам пояснюють. «А далеко туди?» – «Сім кілометрів». Дорога, яку нам показали, – грунтова. Згодом вона переходить у бруківку (не інакше, після війни колгосп поклав), якій ми аж зраділи, бо думали вже, що заїхали не туди. Нарешті показалося село. Якого-небудь вказівника ми не побачили. Тому, коли в’їхали в село, вирішили перш за все упевнитися, чи Аврамівка це.

– Аврамова, а що ж іще, – сказав чоловік, який трапився на вулиці. Мабуть, старожил, бо вжив неофіційний варіант назви села.

– Де живе Борис Майстренко?

– Оно, де зелені ворота.

– Він удома?

Почувши це, селянин подивився на мене як на дивака:

– Де ж йому бути?

Хвилин з десять стукаю у зелені ворота. Нарешті виходить немолодий чоловік – з козацькими вусами, у картатій сорочці:

– Вам чого?

– Мені б Бориса Григоровича Майстренка побачити.

– А його немає.

Здогадуюся, що Майстренко – переді мною, і представляюся.

– Хто ж направив до мене? – питає мій візаві. Почувши знайоме прізвище, теплішає і пропонує сісти на лавку. Починаю розмову з компліменту на адресу Аврамівки:

– Тут гарно.

Майстренко погоджується:

– Село мені дуже нравиться. Тут родився, виріс, робив тут. Жаль, що мало людей лишилося. Село – з трьох частєй: Рай, Жабокряківка, Зелений Клин.

Мене цікавить назва Рай.

– Рай – це під лісом. Красота там! Лісів у нас чотири.

Озираюся і бачу край лісу. Не кожному селу на степовій Кіровоградщині так пощастило!

З’ясовую, що народився мій співрозмовник 1941 року. Війну пам’ятає, за його словами, фрагментами.

– Бабушку Лукію, вона хороша була, чуть не вбив німець. Він на лежанці спав, а вона з печі злазила та стала на нього. Чуть не розстріляв її, – пригадав Майстренко.

Про повоєнну голодовку він теж знає не з книжок:

– Їсти хотілося. Дожидали весни. Коли пішли шовковиця, вишеньки, легше стало. А в тридцять третьому дід помер з голоду, про це бабушка розказувала. Мій дядько, його рідний син, саме кіньми волочив поле, так йому не розрішили попрощатися з батьком. Такий був закон.

– У сорок восьмому я в перший клас пішов,– продовжив Борис Григорович. – Чотири класи тут закінчив. Тієї школи вже давно нема, розвалялася. У п’ятий клас пішов у Мар’янівку. Туди – кілометрів з чотири чи п’ять. Пішки ходили звідси. В дощ, в сніг, в любу погоду.

Далі Майстренко розповів про роботу в колгоспі:

– Після школи пішов в колхоз. Тут був свій колхоз, «Промінь». Робив я їздовим – пашу возив, воду на ферму. Воду набирав з колодязя. У мороз аж пальці лопалися. До армії вивчився на водія. Прийшов з армії – оженився. Катя, жінка, зараз в Раю сапає, сестрі помагає. А я й після армії робив у колхозі, вже могутнянському, до нього приєднали наш – укрупнення ж. У сімдесят першому ми построїлися тут (будинок Майстренків – добротний, із цегли, з металопластиковими вікнами – Авт.). Строїлися років з три. Робив я в колхозі на машинах. І управляючим у тутешньому відділку був два роки.

– Важко довелося начальником? – питаю.

– Я старався. Голова: зроби те-то й те-то. А з чого зробить? Людей не вистачало. Це тепер тиняються без діла.

– При колхозі неплохо було, – запевняє Майстренко. – Колхоз і дорогу до села зробив, і клуб построїв, і магазин. Тепер клуб закритий. Магазин теж. Хліба нема де купить, а до Могутнього – сім кілометрів. Добре, що моя Катя пече, в електродуховці.

– Скільки ж людей мешкало в Аврамівці в сімдесяті – вісімдесяті роки і скільки – тепер?

– Раніш тут жило чоловік з двісті. Зараз – геть мало. Може, з двадцять. Старих людей позабирали сини-дочки в город. Хати попродали. Покупляли їх пчеловоди. Бджіл тепер тут – страшне діло! Скоро не пройдеш селом.

– Кусаються?

– Аякже! У Раю, де дівчата зараз сапають, – чотириста з чимось сімей бджіл. На город не вийдеш, хіба що утром.

Прошу Бориса Григоровича показати знаменитий хрест. Він веде мене туди – це недалеко від його домоволодіння. Унікальна пам’ятка заросла дикими травами, та це не псує її вигляд. А який чудовий краєвид відкривається звідси!

– Он і Рай, – вказує Майстренко на мальовничу місцину під лісом.

– Бабушка казала, тут поховано дочку пана, – ділиться він своїми знаннями про хрест. – Тепер кажуть, вроді козак похований.

При колхозі хрест були викопали. Не пам’ятаю, хто. А виявилося, хрест – на воєнній карті, як орієнтір. Воєнні кинулися – немає хреста. Заставили поставить назад.

Цікавлюся у Бориса Григоровича станом тутешніх лісів (знаю, що деякі зелені масиви на Кіровоградщині останніми роками сильно постраждали від лісівників).

– Повирубували й тут, – каже Майстренко. – А нам у ліс по сухе гілляччя – зась. Я коли молодший був, любив у лісі гриби збирать. Та тут всі грибники були! І ніхто не отруївся. Любив я і порибалити. Але ставок в оренду віддали і спортили. А я колись малька в нього запускав.

Дізнаюся, що рейсовий автобус через Аврамівку їздить нерегулярно («Треба заказувать, щоб заїхав»), а мобільний телефон тут без спеціального підсилювача – непотрібна річ. У Майстренка такий пристрій є, причому обзавівся ним уже вдруге, бо перший постраждав від грози.

– Мабуть, тут ніхто нічого й не краде, – висловлюю припущення з огляду на нечисленність аврамівців.

– Ходить один тут, ворує. Бо голодний, – ніби із співчуттям відповідає Майстренко. – А одного посадили.

У свою чергу повідомляю Борисові Григоровичеві, що жителі Аврамівки віднедавна можуть звертатися до сімейного лікаря (ця посада довго була вільною, все шукали медика, якого не лякала б тридцятикілометрова відстань від Кропивницького – саме стільки до Володимирівки, де розташовується амбулаторія).

Чоловік цій звістці радий:

– Бо недавно дочка возила мене в районну лікарню, викинули 200 гривень. А був би свій сімейний лікар – не платили б. Дочка давно живе в місті.

Бачачи, що вже втомив Майстренка, ставлю йому останнє запитання: як ставиться до того, що його село, згідно з перспективним планом формування територій громад Кіровоградщини, має приєднатися до Катеринівської ОТГ, утвореної три роки тому?

– Так нема кому приєднуватися. Порожні хати стоять. Пройдіть туди далі, подивіться, – тільки й сказав чоловік.

Іду в напрямку Раю. Спостерігаю в хащах покинуті людьми хати – старезні й відносно нові, глиняні й із цегли. Утім, є тут і кілька цілком впорядкованих обійсть, на одному – величезний, двоповерховий, будинок (мабуть, фермера). А от – будинок клубу та ФАПу. Приміщення – в початковій стадії занепаду. При вході майорять рештки національного прапора. На стіні прибито блок поштових скриньок, ще радянського виробництва, але не дуже давно пофарбованих. Лише на 9 із 24 скриньок написано прізвища...

Повертаюся з Аврамівки і думую: так занепасти – невже це хрест українського села, багатого добрим чорноземом і чудовою природою?

Віктор Крупський

Надрукувати