Приїзд відомого журналіста Віталія Портникова та його концептуальний виступ про те, що сучасні міста в Україні мають розвивати і утверджувати свою українськість через великі культурні проєкти у тому числі, адже досі міста здебільшого заполоняла російська культура, отримав несподіваний резонанс.
Мешканка Кропивницького Ольга Іванець, по-своєму зрозумівши думку журналіста, заявила в соцмережах, що вона давно вважала проєкт «Баба Єлька» проявом малоросійства, примітивного етнографізму, архаїки, селюцтва у гіршому розумінні цього слова. І навіть підігруванням російській пропаганді, яка намагається представити українців виключно селюками. Адже у нас, мовляв, було і є чим пишатися поза селом, зокрема шляхетством, городянами, воїнством.
Власне, пишу це не для того, щоб дискутувати з пані Ольгою. Бо вона, судячи з її текстів у ФБ, людина винятково, я б сказала, навіть хворобливо самозакохана, звикла вважати себе скрізь і всюди першою, найкращою, найрозумнішою і най-най-най у всьому. Такі люди апріорі не здатні вести цивілізовану дискусію (як вона написала – у вас не вистачить лінгвістичної освіти). Та й позиція самої пані Ольги, яку вона врешті-решт, поступово сама ж почала частково спростовувати, значною мірою абсурдна. Але вразило інше – частина тих, хто її підтримав, висловили глибоку зневагу до села, мовляв, там злидота і гидота, їдьте і живіть там, якщо такі розумні.
Щодо того, аби жити в селі, то сьогодні ця тенденція прослідковується явно: якщо кілька десятків років тому престижно було мати квартиру у місті, то сьогодні ті. хто має фінансові можливості, будують чи купують собі будинок на землі. Щоб мати хоч маленьку діляночку, виростити щось своїми руками, усміхнутись квітці у власному садочку. Ще у кінці 90-их навколо великих мегаполісів, у тих же США, виростали поселення. Своєрідні села. Працювати зручно у місті, але жити – не на десятому-двадцятому поверсі, а на землі. Поселення українців біля Чикаго так і називається – Українське село. І ніхто не комплексує з цього приводу.
Ми – хліборобська нація. І якраз примітивно і тупо цього соромитися. Так, ми мали свої стосунки і з Магдебургським правом, мали свої шляхетство і воїнство (а звідки ж вони вийшли, чи не з того народу – від землі?). Більше того – найперші відомі у Європі міста – Трипільські знаходились здебільшого на території України і наших степів. Сьогодні на цей спадок претендують і інші нації. Нехай. Але археолог і історик Леонід Залізняк, який вів розкопки у нашій області, однозначно стверджує: українці – нащадки трипільців.
Замислімось – чому ті, хто ненавидів і зневажав українців, найперше намагалися знищити українське село? Бо воно було невичерпним джерелом нашої природної сили, ідентичності, певності самих себе на цій землі, високої людської моралі. (Віра Іванівна Олійник, яка кілька років тому пішла із життя на 96-му році, розповідала, що її матір батьки не хотіли видати заміж за хлопця, бо у його родині дозволяли собі матюкатись. І це не десь далеко – нинішня Маловисківщина). Звісно, зусилля наших ворогів не пройшли даремно: російська імперія, а потім срср кріпацтвом і поміщицьким, і колгоспним змаргіналізували село до краю. Обдерли його, принизили аж до того, що вчорашні і позавчорашні його сини і доньки тепер плюють на нього, вважають дурним етнографізмом і архаїкою.
А у той же час інші нації, як зіницю ока, зберігають кожен артефакт, кожне свідчення існування і діяльності свого народу у минулому. У цьому черпають свою силу і енергію творення уже сучасного – багатого і розвинутого життя. Сама ж пані Ольга зауважила, що народ ерзя, нащадком якого у одній із родових гілок вона є, втратив значною мірою свою мову, культуру, традиції. І де опинився? Гарматним м’ясом для росімперії. «Тяглом у поїздах їх бистроїздних», – як писав наш класик Іван Франко. Він писав про українців.
Але ми знайшли в собі сили зберегтися, піднятися і протистояти збройно нашим ворогам. Не в останню чергу тому, що у всі часи, навіть усупереч жорстоким обставинам і навіть гинучи через це (!), знаходилися такі ентузіасти, які зберігали, плекали, підносили нашу мову, культуру, оту етнографічну архаїку, як це роблять учасники проєкту «Баба Єлька». І ця формула актуальна для будь-якої нації, будь-якого народу.
Світлана Орел