Бек – син собаки Дінго

Перегляди: 344

У дитинстві я мав відданого друга. Його звали Бек. Це був собака помаранчевої масті, звичайний дворняга, хоча й шляхетної крові. Його матір, вівчарку на ім’я Дінго, покинув при втечі німецький офіцер, котрий служив у комендатурі. Він квартирував неподалік, у добротному будинку, в якому жила тітка Дуся, одинока вдова померлого перед війною заготівельника. Тепер, щоб її не вигнали з дому, жінка мусила слугувати тому фрицу домашньою робітницею.

Худий, високий, із закам’янілим обличчям, він ходив повільно, розмірено, ніби постійно рахував кроки. Собаку водив на шкіряному повідку, вдень тримав при собі, а вночі замикався з ним у кімнаті. Видно було, що цей вояка – не з хороброго десятка. Після втечі німця Дінго залишилася у тітки і відганяла вночі школярів, котрі перед екзаменами намагалися перелізти через паркан по квіти – у дворі тітки росли тюльпани, нарциси, крокуси. Дякуючи Дінго квітникові грядки залишалися неушкодженими. А загалом це була добра сука, котрій снилися цуценята, яких вона не могла мати через свого суворого господаря. Тітка Дуся теж тримала її в строгості – на ланцюгу. Та все ж років через п’ять якийсь місцевий джигун без паспорта підкрався до породистої дами за парканом, у результаті чого й з’явився на світ руденький пухнастий цуцик. Весь у батька – від матері у нього не було нічого, окрім розуму. Його тітка Дуся подарувала мені.

Нашим загальним захопленням у дитинстві був футбол. Ми пропадали на селищному стадіоні, на якому грали демобілізовані, але поки що нежонаті хлопці, слухали разом із ними біля алюмінієвого репродуктора, встановленого на стовпі в центрі селища, футбольні репортажі. Нашим улюбленим фільмом був «Воротар», який ми дивилися стільки разів, скільки його привозили в клуб. Кумиром – Олексій Хомич, голкіпер московського «Динамо». Авторитетом – спортивний радіокоментатор Вадим Синявський. Тоді в радянському спорті користувалися англійською термінологією : «бек» (захисник), «хау-бек» (напівзахисник), «форвард» (нападаючий), «корнер» (кутовий), «офсайд» (поза грою) тощо. Ну, як я міг інакше назвати свого цуцика? Звичайно ж – Бек!

Він був добрим і розумним собакою. До того ж – веселим і товариським. Я з ним проводив багато часу, фактично ми виросли разом – я із ним, а він при мені. Він бігав за мною на річку, в ліс, на стадіон. Його ніхто не боявся, він відразу ж вписувався у компанію, ставав своїм. Зате недобру людину відчував на відстані. Бек проводжав мене до школи і зустрічав після занять. Коли я вступив на навчання в інше місто, мій приїзд щонеділі був для нього святом. А потім я поїхав надовго – спочатку за направленням на роботу десь тисяч за вісім кілометрів від дому, звідти пішов до армії. У короткотермінову солдатську відпустку приїхав лише через два роки. Хата наш стояла боком до дороги, Беку не було видко, хто йде. Та я ще не встиг наблизитися до дверей, як з двору почулося радісне вищання. Повернув за ріг – Бек на ланцюгу підскакував на задніх лапах, смішно махаючи передніми. Коли підійшов до нього, він упав мені на груди. Отож, першим я обняв не батька й матір, а його.

Минуло кілька днів відпустки, настав час повертатися в частину. Бек мене проводжав сумним поглядом і тихим скавучанням, схожим на тихий плач. Я ще грішним ділом подумав, чи не віщує це мені щось недобре. Та, як бачите, я живий, а його після демобілізації вже не застав. Батьки розповіли, що Бек відчув свою смерть, перестав їсти і кілька днів тихо лежав біля будки. Батько відв’язав його, собака піднявся на ноги, тицьнув кілька разів носом у його ноги, потім, хитаючись, підійшов до матері, зробив те ж саме і пішов з двору.

Настала перша зима по моїй демобілізації. Ще не вивітрилися юнацькі звички і не забулися колишні розваги. Ми з друзями якогось дня зібралися за традицією покататися в лісі на лижах. Обганяли один одного на наїждженій трасі, потім спускалися у ярок через насипаний зі снігу невеликий трамплін. Мене щось штовхнуло зійти з прокладеної лижні і пройтися до невеличкої галявини, де ми колись збиралися навесні, тільки-но зацвітали проліски. Я від’їхав від гурту і подався в той бік. На краю галявини під кущем глоду з-під снігу проглядала руда і вочевидь колись пухнаста собача шерсть…

Бек таки попрощався й зі мною…

Броніслав Куманський

Надрукувати