Безпечний росіянин виявився небезпечним українцем

Перегляди: 1062

У трагічні для українського народу роки, коли на Донбасі гинуть наші люди, ми з болем сприймаємо повідомлення про безпорадність і зраду окремих військовиків найвищого рангу. Від нас приховували низький професіоналізм частини командних кадрів Української армії та розвал дисципліни особового складу, злочинне ставлення відповідних служб до матеріально-технічного забезпечення армії. Пенсіонерів, студентів закликають відривати від пенсій, стипендій копійки для підтримки армії, а генерали розкрадають виділені для армії бюджетні кошти. Армію знищували, доводили до морального і професійного занепаду. Чиновники ж обвішали власні груди і погони великими зірками, високими нагородами аж до Героїв України. Деякі справжні Герої, хто багато зробив і робить для становлення Збройних Сил незалежної України, сьогодні забуті і невідомі молодому поколінню. Про одного з них наша розповідь.

19 серпня 1991 року радіостанції Радянського Союзу повідомили сенсаційну новину. Глава СРСР Михайло Горбачов відсторонений від влади. Керівництво країною переходить до рук групи кремлівських чиновників під назвою Державний комітет надзвичайних стану (рос. ГКЧП). Воно чітко заявило: про перебудову треба забути, для неслухняних відновлюються забуті корпуси сталінських концтаборів. Люди бачили по телевізору розгублене обличчя недавно обраного голови Верховної Ради України Леоніда Кравчука, коли до нього у кабінет буквально вдерся посланець Москви генерал Варенников і в ультимативній формі зажадав негайно визнати ГКЧП і його постанови, видати наказ про концентрацію військ, насамперед авіації, поблизу Києва і запровадити в Україні надзвичайний стан… Відлік часу вівся на години. Без перебільшення – тоді незалежність України висіла на волосинці.

І тут у кабінеті Леоніда Макаровича пролунав дзвінок. Телефонував командувач 17-ї повітряної армії генерал – майор Костянтин Морозов. Він чітко, по-військовому запевнив голову Верховної Ради: підпорядкована йому армія ніколи не буде використана проти демократичних сил України і не допустить запровадження у країні надзвичайного стану. За свої слова він несе повну відповідальність. У Кравчука відлягло від серця. Йому тоді ще не було відомо, що відбувалися, як Варенников залишив кабінет. А гекачепіст від Кравчука помчав у штаб 17-ї повітряної до її командувача Морозова. Він наказав перекинути у район Києва з Прибалтики десантну дивізію та вертолітний полк з Олександрії. Це означало: 30 або й більше важких літаків Іл-76 та вертольотів Мі-6 сідатимуть один за одним з інтервалом у 30-40 секунд на аеродромі Борисполя. Треба тільки уявити стан тримільйонного міста. Генерал Морозов виконати наказ кур’єра ГКЧП категорично відмовився.

Тим часом політичний маховик набував шалених обертів: заколотники хоч і потерпіли поразку, але комуністична Москва не збиралася визнавати Акт про незалежність України, прийнятий її Верховною Радою 24 серпня 1991 року. Не відчувалося рішучості і у нової української влади – тиск кремлівських диктаторів ще більше посилився. За такої обстановки 28 серпня відбулася нарада за участі командувачів Одеського, Прикарпатського, Київського військових округів, Чорноморського флоту, групи народних депутатів України. Розглядалося одне питання: будівництво Збройних Сил України на основі наявних на її території військових формувань. Усі командувачі сприйняли пропозицію створення Української армії негативно. Усі, крім генерала Морозова. Він заявив, що не тільки підтримує ідею, а докладе усіх сил для її здійснення. Сили у нього були – генерал командував найбільшою повітряною армією, розташованою на території України. Заперечувати Морозову ніхто не наважився.

3 вересня Верховна Рада України 323 голосами затвердила Костянтина Петровича Морозова міністром оборони України з присвоєнням йому військового звання генерал-полковника. 6 грудня були прийняті Закони «Про оборону України» та «Про Збройні Сили України». Того ж дня затверджено текст Військової присяги Української Армії. Її у залі Верховної Ради першим склав міністр оборони України Костянтин Морозов. Та Москва не змирилася. За два тижні міністр оборони СРСР Є. Шапошников провів нараду з військовими керівниками всіх республік, за винятком країн Балтії. Учасниками від України були голова постійної комісії ВР з питань оборони і державної безпеки В. Дурдинець, державний міністр з питань національної безпеки і надзвичайних ситуацій Є. Марчук, міністр оборони України К. Морозов. Розглядалося одне питання: будувати Збройні Сили єдиними на всі республіки, чи їх належить поділити між ними за державно-територіальною ознакою. Українська делегація зайняла тверду безкомпромісну позицію: Україна сама будуватиме свою армію!

…Україна стала першою серед країн колишнього Союзу, яка створила власні Збройні Сили. Причому, значна частина особового складу Радянської армії без супротиву і військових зіткнень перейшла на службу українському народу. Дуже складною була боротьба з Росією при розподілі Чорноморського флоту. У вересні 1993 року це питання вирішували на переговорах урядові делегації двох країн. Українську очолював прем’єр-міністр Л. Кучма, російську – Б. Єльцин. Розглядалася пропозиція розділити флот між обома державами, українську частину флоту і його інфраструктуру передати Росії на покриття боргів за енергоносії. Генерал Морозов заявив, що він категорично з цим не згоден: Україна повинна мати свій Чорноморський флот. Та слова військового міністра нічого не значили: передачу Україною своєї частини флоту Москві ще до цього схвалили у адміністрації Президента України. Найвищі урядовці вважали достатнім мати символічне військо, яке виконувало б символічні завдання.

Обурений Морозов з такою військовою доктриною не погоджувався. Він ініціює письмове звернення особового складу кораблів і частин ВМС до Ради національної безпеки та оборони. У ньому, зокрема, відзначалося: «За нерішучої позиції керівництва України ми втратимо не тільки Крим, а й незалежність країни». Це був відкритий протест патріотів України Президенту Л. Кравчуку і його оточенню. На Банковій таку позицію сприйняли за бунтарську і відреагували миттєво: 8 жовтня 1993 року генерала Костянтина Морозова усунуто з посади міністра.

Так керівництво незалежної демократичної країни віддячило її вірному сину, патріоту, завдяки якому значною мірою незалежність здобуто, але її треба було рішуче і наполегливо відстоювати. Високопрофесійному генералу, здатному керувати значними військовими з’єднаннями, далекоглядному стратегу і політику, завдяки чіткій позиції якого утворено Збройні Сили держави, не знайшлося місця в Українській армії у найскладніший період її становлення. У розквіті сил (не було ще й п’ятидесяти) Костянтин Петрович змушений був подати у відставку. Дотримуючись чиновницького етикету, відставного генерала нагородили орденом «За мужність», обдарували почесною вогнепальною зброєю і відправили на … дипломатичну службу. Для поглиблення знань у новій для себе галузі К. Морозов закінчив докторантуру Міжнародного відкритого університету з дипломом доктора філософії. Працював послом в Ірані, главою місії України при НАТО. У 2007 році через небажання уряду України інтегрувати в НАТО, подав у відставку.

…Мемуари першого міністра оборони України генерал-полковника К. Морозова розкривають глибинні корені його патріотизму і відданості рідній Україні та її народу. «Мої колишні московські начальники, – згадує ветеран, – не могли зрозуміти вчинку радянського генерала з російським прізвищем. (Автор має на увазі перехід командувача 17-ю повітряною армією на бік України). «Виявляється – ви українець», – доводилося чути від них. «Так, я українець», – відповідав їм. – Бо народився і виріс в Україні, як і моя дружина. Тут живуть мої брат і сестра, тут жили і поховані мої батьки, батьки моєї дружини». Наші радянські «товаріщі» були шоковані, довідавшись, що колеги, яких вони вважали безпечними росіянами, насправді були небезпечними українцями, які підтримали проголошення незалежності України».

Дещо доповнимо спогади генерала. Батько, Петро Степанович, росіянин, учасник війни 1941–1945 років, працював електриком на шахтах Донбасу, загинув на виробництві. Мати, Катерина Іванівна, українка – була шкільною учителькою. Ясна річ, донбасівська сім’я спілкувалася російською. Кость розмовляв нею з дитинства, під час навчання у школі, військовому училищі льотчиків, Військово-повітряній академії та Військовій Академії Генерального штабу Збройних Сил СРСР, під час служби. Іншої мови у військовій сфері у ті часи не використовували.

З переходом на службу до Збройних Сил України у російськомовного міністра виникли проблеми з українською, у чому йому дорікали деякі українці, які самі більше вживали суржик. Та генерал взяв у репетитори філолога з Києво-Могилянської академії, з ним штудіював українську по півтори-дві години щодня, включаючи вихідні. За чотири місяці виступав у Верховній Раді і давав інтерв’ю журналістам, які не вірили, що слухають недавнього російськомовного. А міністр про всяк випадок досконало оволодів ще й англійською. У майбутньому знадобилася.

Костянтин Петрович, підсумовуючи свою військову, дипломатичну та громадську діяльність писав: «І сьогодні я гордий, щасливий і вдячний долі за те, що вона дала мені змогу як державному діячеві у вільній і незалежній Україні взяти участь у будівництві її Збройних Сил.

…З погляду сьогодення можна дати оцінку діяльності політиків, які були причетні до будівництва армії незалежної України. Кажуть – як корабель спустити на воду, так він і попливе. Корабель під назвою «Збройні Сили України» спускали з великими потугами і перекосами. Особливо були нерішучими перші особи держави та діячі з їхньої обойми. Наступником неугодного міністра оборони К. Морозова Президент України Л. Кравчук призначив Віталія Радецького. Йому першому в Україні присвоїли військове звання генерала армії. Віталій Григорович був відданим прихильником Леоніда Макаровича, підтримував його під час президентської передвиборної кампанії. На цьому й погорів. Президентом став Л. Кучма. Першою перестановкою, яку він зробив в уряді, була відставка міністра оборони. На найвищій військовій посаді В. Радецький був усього 9 місяців. Ніякі минулі заслуги, здібності, авторитет військових до уваги не бралися – все вирішило особисте ставлення Президента.

У подальшому кривобокий корабель продовжував пливти сумнівним курсом. Капітани, тобто міністри оборони, змінювалися залежно від уподобань і настрою Верховних. За 20 років існування Збройних Сил України їх прослужило майже два десятки – постійних і виконуючих обов’язки, військових і цивільних, молодих і не дуже. Були серед посадовців свої рекордсмени. Іван Біжан, наприклад, виконував обов’язки міністра оборони…чотири дні: після К. Морозова перед В. Радецьким. Найдовший термін перебування на посаді у О. Кузьмука: п’ять років без перерви та ще рік за два наступні заходи… Чотири рази на різні терміни призначався А. Гриценко… Ставленик Президента-втікача Януковича П. Лебедєв, за фахом фінансист-економіст, заслужений економіст України, удостоєний Державної премії АР Крим (!) у галузі промисловості. Генеральною прокуратурою України оголошений у міжнародний розшук…

З 2014 року їх змінилося чотири, за останнього президента уже два – останній у шерензі генерал-лейтенант Андрій Таран. Втім, він генерал весільний – тепер справами українських Збройних сил рулить Головнокомандувач-Президент країни. Парад міністрів оборони України триває. А що ж із Збройними Силами? Ходять чутки начебто сьогодні деякі нардепи і високі чиновники для свого захисту тримають приватне військо. А хто буде захищати державу Україну та її народ?

Р.S. 3 червня 2014 року першому міністру оборони України К. П. Морозову виповнилося 70. Керівники України, як полум’яні патріоти Батьківщини і народу, мали б вшанувати будівничого Української Армії. Це було б дуже доречно у плані патріотичного піднесення наших вояків, які без належного командування і матеріального забезпечення захищають рідну землю від нападників. Однак – маємо те, що маємо, як любить повторювати перший Президент незалежної України. Це за його правління корабель під назвою «Збройні Сили України» ліг на хибний курс і пливе ним досі. Більше того – Україна втратила головну військово-морську базу разом з флотом і Кримом, про що застерігав К. Морозов… Однак, генерала, який, як ніхто з інших військових заслуговує найвищої пошани і відзнаки держави, публічно навіть не привітали. З нагород він має лиш орден «За заслуги» ІІІ ступеня, кілька медалей та іменну вогнепальну зброю від Президента України. У порівнянні з нагородними іконостасами сучасних паркетних генералів – ніщо.

Юрій Матівос

ФОТО: Генерал К. Морозов; давно не тримав у руках штурвал – генерал К. Морозов здійснив політ з аеродрому автобази Норфолк, США, 1993 рік; під час переговорів міністра оборони України К. Морозова з Генеральним секретарем НАТО Манфредом Вернером; книжка К. Морозова «Моя українізація»

Надрукувати