Боєць, а не муха!

Ізраїль Лейбович Бриль, фотограф Єлисаветграда початку XX століття, мав трьох синів. Григорій, Віктор та найменший – Еліазар. Всі вони були комуністами, щиро віруючими, що у вогонь і воду пішли б за діло Карла Маркса. Старший Григорій вступив в Російську соціал-демократичну робочу партію ще в 1917 році, до перемоги більшовиків, Віктор та Еліазар – в 1918 році, Еліазару на той момент було 16 років!

Що сталося з Григорієм нам не відомо, а от щодо молодших братів… Віктор Ізраільєвич (чи як він себе називав пізніше – Максимович) починав свій шлях у партії, як начальник загону Єлисаветградської повітової ЧК. І дослужився но начальника відділу Головного управління державної безпеки НКВС СРСР у Москві і начальника УНКВС по Ташкентській області. У 1937 році брав участь у обшуку у колишнього наркома внутрішніх справ Генріха Ягоди. Отримав Орден Червоної Зірки (1937) та знак «Почесний працівник ВЧК-ГПУ» (1933).

Однак в 1938 році Віктора Бриля заарештували, 15 квітня 1941 року йому було винесено вирок: за зраду Батьківщини (!) його засудили до десяти років позбавлення волі. У грудні 1948 року він вийшов на волю. 23 грудня 1948 року «за зв'язок з учасниками антирадянської змовницької організації» був направлений у безстрокове поселення в Карагандинську область. Де він і пропав. Невідомо, де похований. Не реабілітований – мабуть, тим, хто цим займався, було гидко…

А от молодший Еліазар став письменником. Він понад усе любив море. Служив на кораблях і став письменником-мариністом. Я, на жаль, подібної літератури не читаю (ну, не захопило мене море), проте я прочитала «Морське братство» і «Життя адмірала Нахімова» і можу сказати, що він був таки письменником! Не дивлячись на те, що одружився з Вірою Казимирівніою Кетлінською… Але, про все по порядку.

У місті з назвою Єлисаветград

27 вересня (за новим стилем – 10 жовтня) 1901 року в родині єлисаветградського фотографа Бриля народився останній син – Еліазар (Лейзер). Еліазар Бриль закінчив комерційне училище та вступив до партії есерів, ну, там він побув недовго, вступив до Російської соціал-демократичної робітнича партії (більшовиків). Еліазар в єлисаветградському ревкомі очолював відділ радянської пропаганди. Ізраїль Лейбович Бриль сфотографував його (років 5-6 там було Еліазару), але це єдина його фотографія, крім тих, що були у книгах. Віра Кетлінська, мабуть, спалила його фото, коли Еліазара заарештували, чи щось там сталося інше…

У сімнадцять років Еліазар став комісаром Червоної Армії. Під Новгородом-Сіверським був поранений. Його син, Сергій Зонін, пише: «Поранення зовсім не стримало його захоплено-романтичного сприйняття війни. Але одного разу, під Нарвою, він несподівано побачив усе, що відбувалося, ніби з боку. На світанку морозного дня,— згадував батько,— ми втретє піднялися в атаку. Перший ланцюг, у якому я знаходився, майже пройшов страшну зону, пристріляну білянами. Раптом я відчув, що бігти мені заважає обмотка, що розв'язалася. Вона зледеніла, плуталася під ногами, збивала з кроку. Я відскочив убік, щоб збити лід і намотати мерзлі бинти. І тут повз мене пробіг другий ланцюг. Наче збоку я побачив обличчя, спотворені криком «ура», побачив, як кулемет косить людей, сірі фігури на закривавленому снігу... І вся романтика війни, якою ми жили в сімнадцять і вісімнадцять років, начисто вивітрилася, залишилося необхідне страшне випробування, обов'язок вбивати і йти на смерть. З таким почуттям я вже не розлучався у роки громадянської війни, ні на Вітчизняній — 41-го — на суші у Таллінні і в Ленінграді».

Там десь, у Червоній армії, Еліазар Ізраїльєвич Бриль стає Олександром Іллічем Зоніним. «На допитах Зонін О.І. показав, що у лютому 1919 року змінив свої анкетні дані у зв'язку з антисемітськими проявами за місцем служби в армії, до цього був Бриль Еліазар Ізраїлевич». При чому поміняв ім’я повністю, всі його діти були Зоніними: і Леніна, і Сергій, і ще Сергій (згодом я поясню), і Володимир.

Революційний тримайте крок

Олександр Штейн писав в «Повісті про те, як виникають сюжети»: «А я пам'ятав Зоніна ще у Ташкенті двадцять другого року.(…) Крута хода, владна, стрімка манера, якобінська непримиренність суджень. І, здавалося мені, блоківське: «Революційний тримайте крок…» — підходило до нього повною мірою.

Орден Червоного Прапора Зонін отримав одним із перших. Він був нагороджений у двадцять років, після того, як разом з незнайомим йому ще тоді Фадєєвим, разом з іншими делегатами Десятого партійного з'їзду, разом з атакуючими загонами Тухачевського, Дибенка, Ворошилова зійшов на лід, захищаючи Радянську владу від повстанців Кронштада. Зійшов на лід у тих місцях, де потім, у сорок першому, прийняв командування над морським батальйоном.

Дев'ятнадцяти років – комісар полку. Двадцяти – комісар дивізії. Двадцяти двох — член Середньоазіатського бюро ЦК РКП(б), відповідальний редактор республіканської газети «Туркестанська правда», потім перейменованої на «Правду Сходу», — погодьтеся, досить висока посада для молодої людини, якій не минуло ще двадцяти трьох років!

Щось там відбулося, в «Правді Сходу», чи то образили когось не того, чи було викривлення питань соціалістичної дійсності. І далі Олександр Штейн продовжує: «Потім його слід у далекосхідних просторах канув. І виник в Ленінграді незадовго перед фінською війною. Я з подивом дізнався одного разу, що О. Зонін, автор історичного роману «Адмірал Нахімов», і О. Зонін, редактор «Туркестанської правди», який колись відправляв мене вчитися, — одна й та сама особа».

Олександр Зонін з’явився в Ленінграді задовго до подій, описаних Штейном. Ось що пише Володимир Босько: «У Ленінграді він був завідувачем відділу преси Ленінградського міськкому партії, редактором журналу «Звезда» (1927). Олександр Ілліч – один з організаторів пролетарського літературного руху в СРСР, брав найактивнішу участь у дискусіях, якою має бути радянська література. Був членом груп «На посту», РАПП, «Літфронт» та ін. В 1929 році закінчив літературне відділення Інституту червоної професури, був заступником директора цього інституту, в 1929-1930 роках також очолював літературну кафедру Державного інституту журналістики. На самогубство Маяковського у 1930 році відгукнувся статтею, внаслідок чого був висланий на Далекий Схід «за оппозицию руководству литературным движением в стране». Ставлення до творчості поета, що вкоротив собі віку, у ті часи було неоднозначним, а Зонін мав сміливість назвати його «замечательным поэтом»».

Не так все просто. РАПП (Російська асоціації пролетарських письменників) існувала з 1925 року по 1932, їх ще називали «літературними чекістами». І недарма: почавши з найкращих намірів, РАПП перетворився на злу силу. РАППовці відпрацювали прийоми командного керівництва письменниками, нав'язуючи їм «творчий метод». А «Літфронт», навпаки, був не згоден з жорстокою позицією РАППа. Зонін був керівником РАППа, а потім перейшов у «Літфронт» – вибачити йому такого не могли! І тут – стаття про Маяковського. Був показовий процес, Зоніна виключили з партії та вислали на Далекий Схід.

До цього моменту він уже двічі розвівся. З першою дружиною (на жаль, мені не вдалося встановити її ім’я), від цього шлюбу народилася в 1922 році в Ташкенті дочка – Леніна Зоніна, та, яка буде секретарем у Іллі Еренбурга, потім – перекладати Жана Поля Сартра і Симону де Бовуар, та якій Сартр запропонує війти за нього заміж, щоб вона могла виїхати до Франції (Леніна відмовиться)… Розвівся з другою дружиною – Софією Юхимівною Бамдас, економістом, начальником сектору Наркомату лісової промисловості СРСР, яку в 1937 році розстріляли, від цього шлюбу народився син Сергій.

Загальнолюдські закономірності

Його син Сергій Зонін пише: «Тоді це здавалося йому трагедією. Але... тільки завдяки зникненню з московського горизонту батько вцілів у хвилі репресій, що заполонила країну в 30-ті роки. Чотири роки радянської роботи були для Зоніна нелегкими не тільки тому, що він був позбавлений можливості займатися літературною роботою. Батько згадував, як на одній із «вузьких» нарад у Хабаровському крайкомі начальник управління будівництвом скаржився, що не може виконати план через нестачу робочої сили.

— Ти мені тільки дай список, — ліниво сказав начальник управління НКВС, — вкажи, скільки та яких професій... І я забезпечу за дві секунди».

Врешті-решт його забрали в лікарню (як я розумію, в психіатричну): син так згадує про це: «Наприкінці 1934 року Олександр Зонін з важким нервовим розладом та крайнім фізичним виснаженням був відправлений до лікарні», однак пише, що з лікарні його випустили тільки через три роки! І люди, які його близько знали, поважали, співчували, Олександр Штейн та Євген Шварц, пишуть, що після заслання «він уже не був таким, як раніше», «важко знівечений психічно», «у безумстві своєму, він говорив…» і т.ін. Ну, все ж таки божевільним, в загальному розумінні, він не був, проте щось таке відчувалося.

Сергій пише про це: «А тут на руках у батька виявився ще я, дев'ятирічний хлопчик, узятий з дитячого будинку, куди я потрапив після арешту матері та вітчима. Пам'ятаю спочатку ми винаймали кімнату десь під Москвою, потім перебралися до столиці і жили у мансарді на Арбаті. Обідати я ходив у будинок навпроти, де красувалася вивіска "Концентрати". Щодня ​​те саме: бульйон або борщ з кубика-концентрату, булочка з котлетою та кисіль, теж з кубика... Батько працював в архівах, писав внутрішні рецензії та... роман про Олександра Невського. Незабаром роман було закінчено та прийнято видавцем. Але після укладання договору з Німеччиною набір розсипали.

Тоді батько написав для дітей повість про мореплавця В. М. Головніна – «Капітан "Діани"» і почав роман про адмірала П. С. Нахімова. Він повністю, здавалося, відсторонився від сучасного життя, занурившись у вивчення історії російського флоту. Л. Гінзбург пояснює цю відстороненість «загальнолюдськими закономірностями поведінки соціальної людини», фантастичною її пристосовністю. «Тридцяті роки, пише вона, – це не тільки праця і страх, але і ще безліч талановитих, з волею до реалізації людей...»

Ви уявіть собі, цього хлопчика, Сергія, який разом втратив і маму, і вітчима, і молодшу сестру (так і не вдалося її знайти, при чому Сергій, вже будучи дорослим, шукав, і його син Андрій шукав), відразу втратив увесь свій світ… І тут з’являється батько. Нічого дивного немає в тому, що він ходив за ним, як прив’язаний, тікав до нього аж на Північний флот (батькові нічого не залишалося, як влаштувати його юнгою на корабель), і те, що він розділяв любов батька і до моря, і до літератури. Він став капітаном другого рангу і все життя писав романи і повісті, як письменник-мариніст («Вірність океану», «Флагман. Повість про адмірала Л. М. Галлера» тощо).

Буквально за кілька днів до початку радянсько-фінляндської війни Зоніни переїжджають в Ленінград. Борис Лавренєв, з яким Олександр Зонін був знайомий ще по Ташкенту, включив його в групу письменників, яких розподіляли по частинах Балтійського флоту. Зонін потрапив на есмінець «Ленін». І знайшов себе! Під час подій фінської війни Зонін отримав чин капітана 3-го рангу. Я читала купу спогадів моряків про Олександра Ілліча, і в усіх звучало, що він був безстрашний, просто надзвичайно відважний…

Шлюб з Кетлінською

Сергій Зонін пише: «Велика Вітчизняна війна застала нас із батьком у Келломяках (Комарово). Він жив у Будинку творчості письменників, а я – неподалік, у піонерському таборі.

– Ось тобі ключ від номера, – сказав батько, коли я прибіг до нього рано-вранці. — Тут житимеш, ходитимеш до школи. Ленінград можуть бомбити, тут же безпечно. А я — на флот...

На щастя, мене виловили і разом із усім табором відправили до Ленінграда. Звідти я був евакуйований разом з дружинами та дітьми письменників у Ярославль. А батько почав свої мандри дорогами війни».

Друг Зоніна – письменник Юрій Герман – подбав і про Сергія. Разом з Тетяною Риттенберг (дружина Германа) и Олексієм Германом (син) вони виїхали в Ярославль, потім у село Чорна Молотовскої області (нині – Пермська область). І Сергій був наче член сім’ї, проте дуже сумував за батьком. І як тільки батько з’явився у Ленінграді, його вже нічого не могло втримати…

Сергій згадує: «Ще 1942 року В. Кетлінська стала його дружиною. Пам'ятаю квартиру у письменницькій надбудові на каналі Грибоєдова. В одній кімнаті стукає батькова машинка, в іншій — Віри Кетлінської. У перервах — розмови за столом про письменницькі чвари, про останні вказівки, отримані О. Прокоф'євим, головою письменницької організації, чи то в обкомі, чи то з Москви – від Фадєєва».

Слід сказати, що одружилися вони під час блокади. У щоденниках радянського письменника Всеволода Вишневського зберігся запис від 10 лютого 1942 року про їхнє весілля: «Ввечері були у Кетлінської: Крон, Зонін, С. К., Азаров і я. Вечеря (на низькому столику, біля дивана, при світлі гасової лампи): студінь із столярного клею – гидота напівтерпима, якщо їсти з оцтом і гірчицею; флотська каша; невизначений бурий кисіль з їдальні Ленінградського союзу радянських письменників; спирт з лаку – пів літра та пляшка шампанського (із підвалів Ленінградської спілки письменників — виданої за рецептом лікаря!). Сурогатна кава з чорними грінками (квадратний дюйм на людину) та по квадратному сантиметру сиру... Зовсім розкішно! Балакали, дещо пожвавилися, атмосфера — "в гостях". Згадували письменницькі справи».

Віра Кетлінська… Ставлення до неї сучасних людей – різко негативне. І я розумію чому. Вона писала романи, де в центрі неодмінно дівчина з палаючими очами, з полум'яним мотором замість серця, з киркою та лопатою, а то й цілодобово біля мартенівської печі, її думки переповнені релігійною вірою у світле майбутнє і палкою ненавистю до японських шпигунів і білогвардійських недобитків… «Клара схопилася за серце – ні, не за серце, за кишеню спецівки, де лежав маленький червоний квиток» («Мужність» В.Кетлінської)… Віра Казимирівна була лауреатом Сталінської премії та відповідальним секретарем Ленінградського відділення союзу письменників СРСР. Як же він, Олександр Ілліч Зонін, міг одружитися з нею?

Змінила мою думку про Віру Кетлінську моя мама! У 60-х роках вона прочитала «Мужність» – і це був перший, дорослий, роман, який вона прочитала. Кетлінська і зараз для неї – талановита. Я почала розбиратися. І, власне, знайшла цьому пояснення: письменниця у це все щиро вірила! А Зонін теж вірив! Намагався відновитися в партії три рази. І навіть після відбуття покарання, в 1956 році, вже реабілітований, намагався відновитися у партії!

Я не описую воєнні подвиги Олександра Зоніна з дуже простої причини: боюсь помилитися. Всі ці човни, транспорти, юки, калібри, форти – не можу в цьому розібратися. Достатньо буде, якщо скажу, що він плавав на підводному човні «Л-3» в 1942 році, човен був в автономному плаванні шістдесят днів. Олександр Штейн так описує цю подію: «Мені він сказав: «Інші талановитіші за мене. Вони можуть описати похід із берега, поговоривши з підводниками. А я мушу бути хоробрим, якщо не вистачає таланту. Частково він так і думав. Але лише частково. Не одна скромна оцінка власного літературного обдарування вабила їх у ризиковані бойові операції. Він ходив у них і пізніше, потрапивши до Заполяр'я: командувач Північного флоту адмірал Головко розповідав мені, як Зонін наполегливо добивався участі у походах. Головко поступався, а після походів питав командирів кораблів про те, як поводився Зонін, і всі повторювали одне слово: хоробрий. За похід "Л-3" Зоніна нагородили Червоною Зіркою. Він пишався і орденом, і тим, що ходив у похід смертників».

Євген Шварц так описує події після війни в своїх спогадах «Ленінградська телефонна книжка»: «Зонін, її чоловік, був людиною з яскравим обличчям. Сивим волоссям. Хоробрий на війні, як розповідали очевидці. І при цьому важко знівечений психічно, як це невиразно вгадувалося. (…) Вела сім'ю, яка зросла (мається на увазі Кетлінська – О.С.). У неї народився син від Зоніна, темноокий, ніжний, надзвичайно зворушливий».

Арешт Зоніна

У квітні 1949 року письменника заарештували за звинуваченням у троцькізмі, космополітизмі та контрреволюційній пропаганді та засудили (4 лютого 1950 року) до 10 років таборів. Брат – Віктор Бриль – вже не зміг допомогти. Віктор та Еліазар Бриль ніколи не зустрічались, ну, принаймні, мені не вдалося знайти згадок про це в мемуарній літературі. Ніхто не знав, що у Зоніна брат – високопоставлений НКВДист. Однак в мемуарній літературі нерідко використовуються здогадки про те, чому Зонін не сидить? В 1937 році, коли він повернувся в Москву, його сторонились, боялись. Євген Шварц так пише про це: «Його першу дружину розстріляли за участь в опозиції. Якщо в ті часи він відбувся лише виключенням із партії, зберігши свободу і орден Червоного Прапора, то, значить, перетрусили його до самого денця». Але все ж таки «чому не сидить?» – це було перше питання, коли бачили Зоніна. Мало, хто ставив йому таке питання, але… Я гадаю, що йому в цьому допоміг старший брат – Віктор Бриль.

Євген Шварц згадує: «І раптом, як це траплялося в ті немирні, повоєнні роки, Зонін зник. Взяли. Я не знаю, що пережила Віра Казимирівна, коли вітер і дощ раптом увірвалися в її світ, стіни зникли, зник дах. Промайнула невиразна чутка, що вона збирається до Москви, в ЦК заявити, що вона не вірить, так, не вірить у винність свого чоловіка. Але не встигла. Її викликали кудись. І пояснили, яка погана людина Зонін. І Віра Казимирівна повірила в це свято, без найменшого вдавання, і стіни світу її та його склепіння спорудилися з хаосу. Вона поскаржилася друзям, що Зонін приховав від неї низку фактів зі свого минулого. І відмовилася від нього із властивою їй залізною послідовністю. І не пішла до нього на побачення, коли його висилали. (…) Кетлінська жила у світі, свідомо спрощеному, відвертаючись від фактів, закриваючи то одне, то інше око, підвішувалась за ногу до стелі, ставала на стіл, щоб бачити тільки те, що повинна, але вірила, вірила з тією енергією, що дається не кожному божевільному».

Більше того, вона змінила прізвище двом своїм хлопцям – Володимиру, який народився в 1944 році, і Сергію, якого Зонін всиновив! При тому, що його батько жив собі і поживав, отримував Сталінські премії і був Народним художником СРСР – Євген Кібрик, розквітом творчості якого було писати «ленініану». Вони більше були не Зоніними, а Кетлінськими.

І далі, Шварц подовжує: «Звільнений був Зонін через хворобу. За актом про стан здоров'я. Таких називали за термінологією, що встановилася, — актованими, на відміну від реабілітованих. Чи прийме його Кетлінська? Адже не переглянуто його справу! Сам Зонін не вірив, мабуть, у це. Коли, звільняючи, запропонували йому обрати місто, він назвав Новгород. (...) Прийняла вона його, прийняла! І розповідає під час зустрічі про його здоров'я. І клопочеться разом з ним про перегляд справи. А він, Зонін, з'явився серед нас так само. Обличчя яскраве, волосся густе, сиве. У Будинку творчості він говорив, в безумстві своєму, що потрапив у поганий концтабір: всі шпигуни та антирадянські люди — відсотків п'ять невинно засуджених. А зараз живе він на дачі у Кетлінської»…

Зоніна реабілітували в 1956 році. Він зібрався відновитися в партії! Однак не вийшло. Олександр Штейн пише: «Письменниця Віра Казимирівна Кетлінська в листі до мене докладно описує останній період життя Зоніна: «Хоробрість у війні була для О. І. ставкою ва-банк: або загинути з честю (самогубство він зневажав, хоча не раз був близький до нього), або вибитися зі становища якогось підозрілого одинака, про що ти дуже вірно написав в повісті. Залишений ним для мене лист перед виходом «Л-3» говорив про це прямо. Він не може жити без партії, без громадської діяльності, без пошани і довіри».

В останні роки він немало написав: «На вірному курсі», «Морське братство», «Просолені роки» тощо. Що цікаво – і видавався: вийшли написані за ці роки твори і бестселери, написані за попередні роки – «Життя адмірала Нахімова», «Світ на борту»… Помер Олександр Ілліч Зонін 21 лютого 1962 року. За заповітом урна з прахом письменника була похована у водах Баренцового моря 31 травня 1962 року. Хоронив прах (чи опускав, чи втоплював – я не знаю, як правильно сказати) син Сергій – той, що залишався Зоніним, письменник і моряк.

Штейн згадує: «У 1962 році до Будинку літераторів на панахиду зібралося небагато письменників, зате прийшло попрощатися безліч людей у ​​чорних шинелях. Біля труни мінялася почесна варта: флотський екіпаж надіслав молодих, по першому року служби, матросів. Флотський оркестр грав "Варяга". Флот тримав біля труни останню вахту.

Капітан третього рангу Сергій Олександрович Зонін стояв біля труни, по-солдатськи опустивши руки по швах, не помічаючи, як сльози котяться по щоках. Поруч була й доросла донька Зоніна. І інший його син, який приїхав із Ленінграда, юнак, народжений у блокаді. Стояв, дуже схожий на батька, трохи відчужений — так мені здалося, з сухими очима. Я глянув на нього і раптом помітив, як він напружено, намагаючись не пропустити жодного слова, вслухається в те, що говорили про його мертвого батька люди, яких він не знав, але які знали про його батька куди більше, суттєвіше, ніж він. Білів кронштадтський лід, мела казахстанська степова поземка, горталася книга батьківського життя — і син мав знати кожну її сторінку. Доля жорстоко розправилася з його батьком за багатьма статтями, проте батько прожив це життя, прожив, а не проіснував — і син повинен був це знати. І якби батько міг встати з труни і запитали б його: змінив би він своє життя, яке не рясніло радощами, на життя тихе, розмірене, далеке від буревіїв, в яких тріщали і ламалися не тільки корабельні надбудови? — він напевно сказав би: я за свіжий вітер, за відкрите море. І син мав про це знати.

«Баренцеве море, 31 травня 1962 року, четвер. 20.33. Лягли у дрейф. Приспущений військово-морський прапор. З коротким пам'ятним словом виступив командир корабля. 21.30. Урна з прахом письменника-моряка Олександра Ілліча Зоніна віддана морю в 69°0′ північної широти та 34°30′5 східної довготи.Вітер північно-східний, 4 бали, море – 3 бали, видимість – 5 миль, дощ».

Довженко (мається на увазі Олександр Довженко, український письменник, кінорежисер, класик світового кінематографу – О.С.) писав у своїх щоденниках, опублікованих після його смерті: «Боєць і з хибами все-таки боєць, а муха без хиб — всього лише бездоганна муха».

Зонін був із таких: з хибами, але боєць, а не муха».

Ольга Степанова, науковиця літературно-меморіального музею І.Карпенка-Карого

Надрукувати   E-mail