Хрещеним батьком моєї молодшої доньки став Сергій з Гайворона, чоловік рідної сестри моєї дружини. Бачилися ми не рідко, в ті нечасті відпустки, коли він приїздив із зони бойових дій додому (Сергій з 2014 року боронив Україну на Східному фронті), але Мирослава дуже любила свого хрещеного, раділа кожній зустрічі, на які він завжди привозив похресниці щедрі дарунки.
У Сергія і Тетяни є син – Дмитро. Йому 22 роки, хлопець обдарований, самостійний, розвинутий, любить техніку, має юридичну освіту, сам себе забезпечує. Сам знайшов собі роботу в Польщі, досить пристойно заробляв, але почалися проблеми зі здоров’ям. Приїхав на обстеження в Кропивницький, лікарі виявили невтішний діагноз: гломерулонефрит V ст. Хвороба складна, потребує трансплантації донорської нирки, а для функціонування організму до пересадки донорської нирки необхідно робити тричі на тиждень гемодіаліз. Хто не в темі: гемодіаліз (штучна нирка) – це прилад, який застосовують при лікуванні хворих з нирковою недостатністю в спеціальних діалізних центрах. У нас в Кропивницькому їх кілька, а у Діми в Гайвороні – жодного. Тож Діма змушений був на час гемодіалізу переїхати до нас і стати членом нашої родини…
Тим часом лікар нашої сім’ї домовився із завідувачем Запорізьким відділенням трансплантації про прийом нашого пацієнта і лікування з трансплантацією донорської нирки. Діма з мамою їдуть в Запоріжжя, мама погоджується віддати синові свою нирку, лікарі дають добро і призначають купу досліджень, які необхідно пройти перед операцією. Вони проходять всі необхідні дослідження і 22 лютого 2022 року їдуть в Запоріжжя на операцію. До початку війни залишалося два дні…
З початком війни лікарня в Запоріжжі цілком перейшла на медичну допомогу пораненим, яких було дуже багато, і операції з трансплантації відклали на невизначений термін.
Майже півтора місяці Дмитро з Тетяною провели в Запорізькому центрі трансплантації. Допомагали пацієнтам клініки, по кілька разів на день чули звуки сирен, здригалися від гучних вибухів – на той час там було гаряче. І не так просто було звідки повернутися додому.
Врешті Дмитру з Тетяною вдалося вирватися з Запоріжжя. Дмитро знову жив у нас, знову виснажливі гемодіалізи, які фільтрували токсини, але переносити їх було все важче. Війна внесла свої корективи, і перспектива зробити таку необхідну Дмитрові пересадку нирки у хоч якомусь трансплантологічному центрі ставала все більш примарною.
Допомога надійшла від волонтерів. Близька подруга моєї дружини Галини Вікторія приятелює з волонтеркою Наталією з ГО «Милосердя Маловисківщини». Їй і розповіла про проблему Дмитра і складність її вирішення в умовах війни. Наталія у свою чергу зв’язалася з Деббі Саттон, однією з кураторок Marcel Fund Ministries. Деббі Саттон згадала про волонтерку Оксану, у якої склалися гарні стосунки з Центром трансплантології Львівської лікарні швидкої допомоги. Оксана звернулася туди, описала історію хлопця, чий батько вісім років боронить країну від російської навали, і попросила сприяння.
На наш подив, у Львові зреагували миттєво, і запропонували Дмитрові і Тетяні негайно прибути до них для співбесіди та узгодження дати проведення операції. Європейського рівня Центр трансплантології при Львівській лікарні швидкої допомоги, уважний доброзичливий персонал, найвищого рівня кваліфікації молоді, але досвідчені лікарі вселили в Тетяну і Дмитра надію, що цього разу все вдасться.
Пару тижнів підготовки зі здачею аналізів і проведенням необхідних досліджень промайнули швидко, і ось наші родичі повторно прямують до Львова. 1 червня львівські трансплантологи здійснили успішну операцію з пересадки донорської материнської нирки синові. Дмитро отримав довгоочікуваний шанс на нове, повноцінне життя. На 10 червня була запланована виписка з лікарні і відправка Дмитра і Тетяни додому. Проте ніколи не знаєш, які випробування готує тобі життя, інколи в найнеочікуваніший момент.
Батько Дмитра і чоловік Тетяни Сергій постійно перебував на сході України, останнім часом в районі селища Тошківка під Сєвєродонецьком, де саме точилися пекельні бої з російським окупантом. Хлопці трималися до останнього, але 6 червня від мінно-вибухової травми та вогнепального уламкового поранення внаслідок артилерійського обстрілу Сергій загинув. Навіть не встиг отримати орден «За мужність» ІІІ ст., яким незадовго до смерті був нагороджений.
Львівські лікарі і волонтери, які допомагали з операцією, були шоковані і поділяли горе, яке спіткало сім’ю. Від Дмитра до 9 червня новину тримали в таємниці – після складної операції не можна було нервувати, це могло призвести до дестабілізації його стану. Врешті, після введення дози заспокійливих препаратів, повідомили…
12 червня 2022 р. Гайворон (де проживав з сім’єю Сергій) стояв на колінах, проводжаючи в останню путь Героя, який навічно вписав своє ім’я в історію України. На церемонії прощання були присутні і син з вдовою, які мусили витримати все і попрощатися з найріднішою для них людиною, як би важко їм це не було, і морально, і фізично.
Герої не вмирають, батька міняє син, який лишатиметься вірною опорою і допомогою своїм рідним. Як його герой-батько, пам’ять про якого назавжди залишиться з усіма, хто його знав.
І ніколи Дмитро і Тетяна не забудуть, що свій шанс на нове життя Дмитро отримав саме завдяки всім небайдужим людям, які трапилися на їхньому життєвому шляху. По-перше, цілим трьом групам нашим невтомних волонтерів, які разом зробили дуже гарну справу; по-друге, львівським трансплантологам, які знайшли у своєму щільному графіку час для сина воїна і своєю професійною майстерністю практично врятували життя молодого хлопця; ну, і по-третє, мамі Тетяні, яка пожертвувала власну нирку рідному синові. Крім того, ще й всім іншим небайдужим, які допомагали боротися за життя Дмитра: водіям, які возили його до медичних закладів і назад, медичному персоналу двох кропивницьких діалізних центрів, лікарю нашої сім'ї Володимиру, двом бабусям і всім іншим близьким і рідним, які турбувалися і допомагали. За що всім причетним до цієї події величезна подяка, найкращі побажання і щира молитва до Господа, щоб Він їх оберігав і допомагав у всьому. Бо і в цій історії явно без його участі не обійшлося…
Віктор Делюрман