Бойовий командир чи барахольник і злодій?

Перегляди: 195

Дошка присвячена Івану Лісняку, "командиру партизанського загону, що діяв на території району", розміщена при вході до контори Голованівського лісництва. Яку роль насправді відігравав Лісняк у період війни, читайте в уривку із книжки "Голованівщина від Трипілля до сьогодення".

…Добре вишколена, до зубів озброєна німецька армада, яка до цього вже завоювала майже всю Європу і яка не вела війни шляхом голодомору та репресій із власним народом, легко розбивала здеморалізовану, ослаблену репресіями Червону армію. Вже 30 липня Голованівськ був окупований німецькими військами. Щоправда, не встигли німці ще й придивитися до місцевих обставин, як їм було завдано відчутного удару. Його нанесли червоноармійці (до 1000 чоловік) зі складу 6 і 12 Армій, які проривалися з оточення у Зеленій Брамі в напрямку через Голованівськ. 6 серпня сміливці увірвалися до Голованівська, знищили понтонно-мостову частину ворога, вивели з ладу автомашини і пішли до Синюхи, через яку їм вдалося благополучно переправитися і пробитися до своїх. Про цей подвиг розповів у листі автору книги “Оточення вогневе” Миколі Ковальчуку учасник подій, голова ради ветеранів 6 і 12 армій у 1980 р., полковник у відставці Леонід Козлов. Він також згадував, що того дня червоноармійці “під єдиний двоповерховий яскраво розфарбований будинок” Голованівська підклали вибухівку, але з якоїсь причини не спрацював детонатор. Очевидно, йшлося про панський ігровий будинок, нині пам’ятку архітектури...

Через кілька днів у Голованівськ в глибокий яр поруч із цвинтарем німці почали зганяти радянських військовополонених, яким не вдалося вирватися з оточення. Яр обнесли колючим дротом, влаштувавши таким чином концтабір. Протягом серпня сюди було зігнано не менше десяти тисяч військовополонених – це були залишки розбитих у Зеленій Брамі 6 і 12 армій. Майже щодня в яру лунали постріли. Фашисти розстрілювали командирів, комуністів, важкопоранених. Важко сказати, скільки загинуло в Голованівській ямі військовополонених. Хоча в районній газеті “Будівник комунізму” від 3 липня 1965 р. в статті “Нескорені” називалася цифра – 2704 чоловік. Може бути. Бо німці педантичний народ і не виключено, що вели рахунок. Про нього якимось чином знав і автор тієї статті Л. Пєшков. Восени залишки Голованівського тимчасового концтабору було переміщено в Умань, звідки їх переправляли до концтаборів у Німеччину, Австрію, Польщу та на будівництво ставки Гітлера під Вінницю, але й багато було відпущено на волю, оскільки німці не готові були утримувати стільки полонених – лише в Уманській ямі було до 70000.

Війна принесла нові муки і страждання місцевому населенню. З наближенням ворога з колгоспів району на територію Росії, республік Азії було евакуйовано худобу та сільськогосподарську техніку. Відступаючи, влада також давала наказ палити вже дозрілий хліб, щоб не дістався загарбникам, незважаючи на те, що на окупованій території залишалися старики, жінки, діти.

Утім до осені 1942-го життя в містечку на перший погляд протікало, як і раніше. Як не дивно, але в багатьох селах, в тому числі Голованівську, майже безперешкодно жили й трудилися деякі колишні радянські військовополонені, які втекли з полону, або ті, кому не вдалося вирватися з оточення (підполковник Червоної Армії Іван Проценюк, навіть, був головою громгоспу в с. Люшнювате). Відновила богослужіння закрита в 1931 році церква. Продовжували діяти колгоспи, щоправда нова влада називала їх “громгоспами” (громадські господарства). Якщо раніше хліб забирався на будівництво соціалізму, то тепер на великий Рейх. Людям залишалася квасоля, кукурудза і то в обмеженій кількості. Окрім сільськогосподарських робіт, мешканці району залучалися на ремонт доріг, залізниць і навіть будівництва нової залізничної гілки. Німецька влада планувала з’єднати залізничною колією Голованівськ з Уманню, про що мріяв ще межирічківський поміщик О. Абаза. Але, крім кількох кілометрів насипу в Голочому, німцям більше нічого не вдалося зробити. Війна вимагала ресурси на інше. До речі, участь у будівництві залізничної гілки також брали приблизно до трьохсот німецьких солдатів-дезертирів, які дислокувалися в сусідньому селі Грушка Ульяновського, нині Благовіщенського району...

Все було більш-менш спокійно поки німці не оголосили набір молоді на роботи в Німеччину. Спочатку це мало відбуватися на добровільних засадах. Але добровольців, не зважаючи на обіцянки “золотих гір”, виявилося небагато. Тоді окупанти почали хапати колишніх оточенців та тих, хто якимсь чином завинив перед новою владою. Згодом до кожного населеного пункту було доведено план, скільки необхідно направити молодих людей в Німеччину. Хлопці та дівчата переховувалися, завдавали собі каліцтв, втікали з поїздів, щоб тільки не їхати на чужину. Серед людей ширилося невдоволення, почали створюватися підпільні групи опору, осередки Організації Українських націоналістів і партизанські загони.

Підпільники, а це найбільш активна частина молоді, займалися збором зброї, поширювали інформацію про події на фронтах, вели спостереження за дорогами і попереджали односельчан про наближення каральних експедицій. Завдяки їм вдалося врятувати багатьох хлопців та дівчат від німецької неволі.

… Голованівщина піднімалася проти фашистів. Почали гуртуватися і колишні оточенці, які залишилися на території району після розгрому 6 і 12 армій. Про партизанський загін “Южний”, який діяв у районі, писалося чимало. Проте уважний аналіз папки “Матеріали партизанських загонів, які діяли на території Голованівського району Кіровоградської області” (заведена 3 червня 1944 р. Голованівським РК КПУ і передана до Голованівського краєзнавчого музею в роки незалежності України), викликає багато запитань. Наприклад, чомусь підозріло довго втрясалися списки тих, хто входив до загону.

Більше того, спочатку їх було аж два. Один список учасників загону “Южний”, інший – ім. Сталіна. На жаль, не вказано, коли ці списки складені, але ні в тому ні в іншому списках чомусь немає прізвищ командира “Южного” Івана Лісняка та начштабу Петра Граматчикова (обидва родом з Росії), а ординарець Лісняка Іван Петренко (родом з с. Ємилівка) значиться серед членів загону імені Сталіна. Петро Ніколайчук (родом з Бабанського району, до оточення в Зеленій Брамі комісар полку Червоної армії) за одним із цих списків розстріляний німцями, хоча з подальших документів стає відомо, що його розстріляв сам І. Лісняк, нібито, за невиконання бойового завдання. Натомість партизан Дмитро Кучеренко, який добре знав Ніколайчука, у листі стверджував, що Ніколайчук вимагав покарання командира групи І. Лісняка за те, що він утік з поля бою біля Борщової. Ніколайчук також називав Лісняка “барахольщиком і злодієм”, але Лісняк повернув справу в інший бік і вбив Ніколайчука. Цікаво, коли після війни І. Лісняка було рекомендовано на посаду секретаря парторганізації красногірського колгоспу, колгоспники дружно виступили проти цього призначення з такими ж звинуваченнями: не хочемо злодія. Серед красногірців, до речі, була думка, що Лісняк убив також Граматчикова, який не хотів визнавати його за командира. Після невдалої спроби стати секретарем парторганізації колгоспу Лісняк взагалі був змушений покинути район.

Довго дебатувалося питання командира загону – Оксентій Побережець чи Іван Лісняк? Лише 5 червня 1968 р. остаточно крапку поставив Кіровоградський обком КП України. Він віддав перевагу Лісняку. Голованівський РК КПУ змушений був переглянути своє попереднє рішення від 4 червня 1962 р., яким командиром загону затверджувався О. Г. Побережець (родом з с. Ємилівка). По тому, як коригувалися списки можна сказати, що їх підводили під конкретні ідеологічні та національні вимоги. Якщо в уже згадуваному списку “Южний” налічував 35 членів загону, ім. Сталіна – 80, то в 1968 р. ім. Сталіна зовсім не згадується, а загальний склад членів загону “Южний” вже налічував 85 осіб. У той же час в Одеському обкомі партії під грифом „Сов. секретно” зберігався “Именной список отряда “Южный” Голованевского района Одесской области” в складі 44 осіб, до якого теж є багато запитань. Наприклад, чому до нього не увійшов партизан Іван Табунчик із Молдовки? До списку 1968 р. вже було долучено закатованих “спартаківців” і навіть націоналіста Івана Рудника, які вперше засвітилися в матеріалах 1962 р., коли командиром загону було визнано О. Побережця. Ні в ранніх, ні в пізніших списках також чомусь не знайшлося місця Михайлу Франчуку і Григорію Опалюку, яким приділив чимало добрих слів автор “Повісті партизанського зв’язкового” (Голованівськ, 2001) Григорій Табунчик. Перший, нібито, був зв’язковим “Южного” і розстріляний німцями, другий – офіцер Червоної Армії. Через нього підпільники не тільки отримували інформацію про перебіг подій на фронті, бо він мав радіоприймача, а й підтримували зв’язок із партизанським загоном, допомагали продуктами, людьми. Після звільнення села Г. Опалюк пішов на фронт і загинув у бою.

В зазначених матеріалах про партизанський рух збереглася виписка із протоколу засідання Голованівського РК КП(б)У від 3 червня 1944 р., на якому було затверджено звіт про дії партизанського загону “Южний” (доповідач І. Лісняк, співдоповідач зав. воєнним відділом РК Кп(б)У т. Рижов). Тут можна знайти цікаві думки членів райкому. Ось коротенькі витяги з протоколу (цитуємо мовою оригіналу). Ільїн: “Действия партизанского отряда были фактом, но нужно уяснить один вопрос: знал ли штаб Южного фронта о существовании этого партизанского отряда?”. Литвин: „Из рассказов колхозников видно, что партизанский отряд проводил свои операции. Но сейчас трудно уяснить – какой из отрядов проводил свои операции. Отряд Стройкова* или Лесняка... Недостаток в составлении отчета заключается в том, что мало указано фамилий бойцов участвующих в боевых операциях... Существенным недостатком является также выдача в большом количестве справок о принадлежности к партизанскому отряду”. Петухов: „Тов. Лесняк неправильно константирует, что большинство народа не верили в силу и мощь Красной Армии, в результате чего отряду было трудно работать”.

Незважаючи на ці зауваження, звіт Лісняка було затверджено. Окремим пунктом тов. Литвину та Лиференку доручалося “освобождать от занимаемых должностей лиц, которые мешали деятельности партизанского отряда”. Про кого тут йдеться, хто в умовах війни (окрім німців та поліції) заважав “деятельности партизанского отряда” і був при посадах, не вказується. Але, очевидно, це стосується тих, хто не визнавав Лісняка командиром. Тим часом О. Побережець, якому найбільше ставив в заслугу організацію партизанського загону ще живий на період написання цього дослідження колишній боєць загону, ординарець Лісняка Іван Федорович Петренко, не шукав винних зовні. У своїх споминах (до речі, ні разу ще не опублікованих, в той час як спомини Лісняка друкувалися неодноразово в різних інтерпретаціях) він зазначав: “Ми не зуміли вже створений загін зміцнити організаційно, що привело до розладу в загоні, поділення його на багато дрібних груп, які були розкидані по лісах та селах, не маючи зв’язку між собою...”. Тобто, виходить, що як такого єдиного партизанського загону і не було, а його подвиги – одна з багатьох легенд радянської пропаганди, в якій українцю Оксентію Германовичу Побережцю не знайшлося місця. Воно й зрозуміло – кому бути командиром “Южного” визначали Ільїни, Рижови та Пєтухови...

До речі, якщо за даними Лісняка, партизанський загін на Голованівщині було засновано в 1942 р., то Побережець пише, коли насправді це відбулося: “Початок організації партизанського руху в нашому районі – 1943 р.”. І називає навіть місяць – квітень.

Починаючи з осені 1943 року, порядок у районі забезпечували переважно вояки “Русской освободітєльной армії”, більше відомі як власовці. …

Сергій Піддубний

Надрукувати