Однією з найвизначніших постатей українського патріотичного руху, талановитим педагогом-просвітителем, вченим із світовим ім’ям була Софія Федорівна Русова. Засновниця перших дитячих садків в Україні, професор, подвижниця жіночого руху, голова Всесвітнього Союзу Українок, член уряду Української Народної Республіки – понад шість десятиліть свого життя вона присвятила справі дошкілля.
Народилася 18 лютого 1856 р. в с. Олешня на Чернігівщиі в родинному маєтку Ліндфорсів. Софія Русова походила з аристократичної родини, яка прибула в Україну з Сибіру. Батько, Федір Ліндфорс, – швед, мати, Ганна Жерве, – француженка. Безпосередні контакти з селянськими дітьми дали початок ще підсвідомому прагненню стати корисною українському народові.
У 1865 р., коли Софії було 10 років, померла мати, і батько переїхав до Києва. Софія навчалаяс у Фундукліївській жіночій гімназії, яку в 1870 році закінчила із золотою медаллю. У Києві Софія разом із сестрою Марією потрапляють у середовище українських інтелігентів-просвітителів, зокрема родини Лисенків-Старицьких. Пізніше Софія Федорівна згадувала: «…з цим знайомством у наше родинне життя вперше вступив український елемент».
Сестри Ліндфорс відвідують збори Київської громади, спілкуються з П. Чубинським, М. Старицьким, М. Лисенком, М. Драгомановим. Їхнє духовне життя не розходиться з громадським. 1871 р. вони заснували в Києві перший дитячий садок.
У 1874 р. Софія одружилась з етнографом, фольклористом, громадським діячем Олександром Русовим. Беручи активно участь у роботі українського земляцтва в Петербурзі, Русови плідно працювали над підготовкою до друку повного тексту «Кобзаря» Т Шевченка, а 1876-го року видали його у Празі. Після повернення на Батьківщину, Софія засновує першу в Чернігові громадську бібліотеку. Русови проводили просвітницьку роботу серед населення.
Громадська діяльність і прогресивні погляди Русової привернули увагу царських чиновників, і 1881 р. її було ув’язнено за зв’язки з російськими революційними колами. Відтоді вона постійно перебувала під пильним наглядом поліції. 20 років тяглися політичні переслідування. У 1902 році Русових адміністративно виселили з України, і вони оселилися в Петербурзі.
У 1883-му році жила у Єлисаветграді, в родині І. Карпенка-Карого. Розгорнула у місті культурно-освітню роботу. Брала учать у тодішньому громадському житті.
Педагогічний талант Русової повною мірою розкрився в її вчительській практиці й теоретико-методологічних працях. З 1909 року Софія викладала на Вищих курсах А. Жекуліної та у Фребелівському педагогічному інституті в Києві. Разом із Г. Шерстюком та С. Черкасенком Софія організувала та редагувала журнал «Світло» (1910-1914 рр.), який був присвячений питанням шкільного, позашкільного та сімейного виховання, висвітлював проблеми української культури і науки.
У серпні 1917 р. на пропозицію генерального секретаря з народної освіти Української Народної Республіки І. Стешенка Софія Русова очолила відділ дошкільної і позашкільної освіти, брала участь у створенні програми розвитку національної школи, сприяла активізації процесу дерусифікації шкіл і влаштуванню курсів українознавства. Вона особисто складала підручники з географії і французької мови, популярні історико-географічні нариси для самоосвіти.
В еміграції Русова брала активну участь у жіночому русі та очолювала Всесвітній союз українок.
Софія Русова прожила довге, важке, але щасливе життя, залишивши по собі добру пам’ять у серцях співвітчизників в Україні та за її межами. Померла вона 5 лютого 1940 р. у Празі, де й похована на Ольшанському цвинтарі.
Софія Русова внесла вагомий вклад у розробку концепцій національної системи освіти, національної школи й національного дошкільного виховання. Педагогічна спадщина просвітительки грунтується на ідеях національного виховання, широкого використання світового зарубіжного досвіду з педагогіки та психології з урахуванням особливостей розвитку освіти в Україні, на принципах гуманізму, демократизму.
С. Ф. Русова є автором монографій «Дошкільне виховання» (1918), «Теорія і практика дошкільного виховання» (1924), «Теорія педагогіки на основі психології» (1924), «Дидактика» (1925) та ін.; підручників «Початковий підручник французької мови задля самонавчання перших класів гімназій з французько-українським словарем» (1918), «Початкова географія» (1918) та ін.; методичних посібників «Методика початкової географії» (1918), «Нові методи дошкільного виховання» (1927) та ін., численних наукових статей. (…)
Проминули літа, десятиріччя, але назавжди залишилося з нами і серед нас те Добре, Вічне і Розумне, що вклала Софія Федорівна Русова у всеукраїнське багаття духовного утвердження нації. Той духовний вогонь і сьогодні гріє всіх, кому дорогі рідна історія та культура.
Софія Русова була собою і хотіла, щоби кожна особистість, незважаючи на вік, статки, соціальний статус, могла реалізуватися. «Хай кожна душа, кожна голівонька одрізняється в школі своєю фарбою, своєю формою», – цитата-кредо цієї надзвичайної жінки. Поєднання раціонального мислення науковиці та надзвичайної любові до оточуючих – причина успіху та основа діяльності геніальної просвітниці. Не забуваємо про це й ми, виховуючи нове покоління українців.