Чарівний меч Володимира Ястребова

Перегляди: 450

У обласному краєзнавчому музеї відкрили виставку «Фундатор музейної справи», присвячену 165-річчю від дня народження краєзнавця, історика, музейника, педагога, археолога, етнолога та фольклориста Володимира Ястребова. Тут представлено його прижиттєві праці та публікації про нього, предмети археології та етнографії з фондів музею, портрети вченого тощо. Виставка – це спроба висвітлити його роль при створенні осередку музейного життя в Єлисаветградському земському реальному училищі, що започаткувало музейний рух у нашому краї, і, врешті-решт, призвело до створення Кіровоградського обласного краєзнавчого музею. Такий акцент зробила завідувачка відділу історії Валентина Пархомчук.

Зрозуміло, був період, коли ім’я Володимира Ястребова активно забувалось, припадало пилом. У якийсь момент, можливо, здавалося, що це назавжди. Але тільки упали ідеологічні заборони і суспільство запрагло глянути в очі свого глибшого історичного минулого, виявилось, що в Центральній Україні без наукового доробку Володимира Ястребова це зробити досить важко.

Певною мірою нововідкривачем цього імені на Кіровоградщині стало видання «Єлисавет» – додаток до обласної газети «Народне слово», який у 1992-93 роках виходив під редакцією краєзнавця Олександра Чуднова. Не можна тут не згадати і літературознавця Володимира Панченка, з ініціативи якого було засновано обласну краєзнавчу премію імені Володимира Ястребова.

Володимир Ястребов, росіянин за походженням, людина, здається, зовсім іншої ментальності і національного характеру, першим у краї започаткував серйозні етнографічні та грамотні археологічні дослідження, які можна назвати вихідним матеріалом для осмислення нашого права на власний голос у всесвітній історії. Він, будучи фактично провінційним ученим, і немало страждаючи від зашореності оточення, не був провінціалом за своїм світобаченням і світовідчуттям: вивчав старожитності не для того, щоб відгородитися від іншого, ширшого світу, а для того, щоб той поважав світ український і народ, серед якого він жив. Учений, праці якого цитуються у багатьох дисертаціях здобувачів на найвищі наукові звання, проте й досі хоч більш-менш пристойно не видані в Україні. Він народився на Волзі, а став українським патріотом, не голослівним, а діяльним.

Гаррі Поттер відпочиває...

Очевидно, у Самарській гімназії, де вчився Володимир Ястребов, були добрі вчителі історії, які цінували матеріальні і духовні свідчення минулого, що додавало об’єктивності їхньому світогляду і зводило ло мінімуму закомплексованість імперським шовінізмом, досить характерний для російської інтелігенції. Продовжувати навчання у Новоросійському університеті Ястребов поїхав тільки тому, що там можна було слухати лекції відомого славіста Володимира Григоровича. Саме за ним, своїм учителем, випускник університету прибув і до Єлисаветграда. Існує версія, що Григоровича до нашого, на той час провінційного міста, привів інтерес і бажання попрацювати із так званим Єлисаветградським євангелієм ХVІ століття (хоча тоді ще Єлисаветграда і в згадці не було), яке на той час зберігалось у одному з храмів єдиновірницької церкви (наш край був одним із багатьох притулків старообрядництва). Чи було це насправді так, чи ні, але Григорович приїхав до Єлисаветграда навіки – його останки залишились на зруйнованому Биківському цвинтарі, а частина зведеного пам’ятника – на Рівненському.

З перших днів перебування в Єлисаветі Володимир Ястребов освоює архіви місцевих церков та колишньої фортеці, що дало матеріал для багатьох його праць. Але найголовніша з них – «Матеріяли по етнографії Новороссійскаго края» в двох частинах (Марновірства і звичаї та легенди, казки і оповідання) вийшла друком майже через два десятиліття перебування Володимира Миколайовича в степовій Україні – у 1894 році. Роки і роки Володимир Ястребов сам, з допомогою своїх учнів та добровільних помічників (священиків, учителів, простих селян) записував з народних уст величезну кількість переказів, легенд, оповідань, обрядів, ігор, прислів’їв, приказок, рецептів народної медицини, замовлянь і навіть прокльонів та лайок. Безліч побутових деталей, здається, безнадійна повсякденність, приватна історія окремої людини чи народу, але ці знання дозволяли як в мозаїці, з окремих частинок вибудувати картину складних духовних процесів, які не залежать від державного устрою, позиції чи світогляду владоможців.

Збираючи спогади про запорозьких козаків (саме у наших краях розташовувались їхні зимівники, зокрема начебто й легендарного Максима Залізняка), він відзначав, що вже на той час було видно наскільки зміліла народна пам’ять про минуле рідного краю, набула поширення трактирно-солдатська культура, яка цілком влаштовувала тодішніх державців. Що вже говорити про десятиліття й десятиліття потому! Отож, кожне свідчення, зафіксоване Ястребовим, має непересічну цінність.

Краєзнавці переконані, що багато записів Володимира Ястребова, зокрема казки, буйністю фантазії, чіткістю етичних позицій дають фори найвідомішим дитячим творам, хоч би популярному «Гаррі Поттеру», де переплетено безліч міфів і легенд, але не пропущених через епічний простір. У записах Ястребова зафіксовано український магічний реалізм і нам не вистачає лише свого Маркеса, який би його художньо переосмислив і створив свій напрямок у літературі.

Викладаючи в земському реальному училищі, Володимир Миколайович міг би обмежитися звичайною, як тисячі його попередників і наступників, роботою з класом, але він створює для цього класу музей старожитностей, і хоча колекція такого статусу не мала, але як навчальний музей була однією з кращих у Російській імперії. Про її рівень свідчить хоча б те, що один з експонатів – бронзова ручка у вигляді медузи, що біжить, археологічна комісія, узявши експонати на перегляд, забрала до Ермітажу як рідкісну і в науковому плані цінну річ. Ястребов дуже переживав з цього приводу. На жаль, після його смерті більшість експонатів розікрали, хоча частина їх таки стала основою нинішнього обласного краєзнавчого музею, принаймні дві кам’яні баби, які нині стоять біля входу – з колекції Ястребова.

Уроки

Неможливо та й не потрібно перераховувати все, зроблене Володимиром Ястребовим. Очевидно, були вчені яскравіші, ерудованіші від нього, але академічним ученим часом важко зберегти рису, яку він мав – уміння дивуватися і дивувати.

Крім цього він залишив нам не один урок, які зовсім не зайві на порозі культурної глобалізації. Найперше – ставлення до української мови. У 1895 році, пишучи до Миколи Сумцова про талановитого хлопця-українця, який зібрав велику кількість народних віршів, Ястребов із сумом констатує, що опублікувати зібране тією мовою, якою воно звучить, в Російській імперії неможливо. «Невже і мені, кацапу, шукати притулку в Галіції? Що робити?!» – з розпачем запитує він.

Боготворячи свого вчителя Володимира Григоровича, Ястребов сам був учителем з великої букви. Хто його учні, з якими він їздив на розкопки Херсонеса, досліджував могили-кургани в Компаніївських степах, вивчав архітектурні пам’ятки Венеції? Це – Євген Чикаленко, Олександр Тарковський (батько поета Арсена Тарковського, дід відомого кінорежисера), Марко Кропивницький, Панас Саксаганський, Ісаак Шкловський. У кращі часи в училищі виходив «Педагогічний вісник», одним з найактивніших авторів якого був Ястребов. І робив він це, перш за все, заради виходу із викладацької повсякденності, яка вбиває творчість. Своєю діяльністю він руйнував спокій, не терпів рутини у педагогіці, і коли ця рутина, після того, як уряд почав правувати в реалці, задомінувала й тут, тяжко переживав, можна сказати, що це стало однією з причин його ранньої смерті.

Життєвий подвиг Володимира Ястребова, безперечно, приклад для нинішніх краєзнавців. Премія його імені, всупереч деяким побоюванням, не вичерпує достойних лауреатів і вручається щороку навесні. Погано лише, що краєзнавчий рух в області роз’єднаний і несконсолідований. У ньому багато яскравих особистостей, але амбіції кожного заважають організаційному об’єднанню. Проблема також у тому, що частина краєзнавців воліють розглядати історію краю з року заснування фортеці святої Єлисавети, як колись вели відлік з 1917-го... Натомість Кропивницький – чи не єдиний обласний центр, де немає етнографічного музею, а експонатів для нього більш ніж достатньо. Тільки трипільської кераміки більше, ніж у нас (та ще, може, у сусідній Черкащині) немає ніде. Кандидат історичних наук Олександр Босий, наприклад, переконаний, що при грамотному формуванні експозиції музей може бути настільки привабливим, що не лише заробляв би на свої потреби, а й допомагав місту.

* * *

Володимир Ястребов був одним з небагатьох учених, які не тільки задокументовували свої знахідки, а й емоційно коментували їх. Працюючи над знайденим у компаніївських могилах, він писав: «Можливо, тут ми маємо перші екземпляри, що належать загубленим, маловідомим племенам; можливо, вони кинуть промінь світла у темну передранкову пору давньої, рідної нам Русі; встануть із надр землі ці тисячолітні багатирі, свідки сивої давнини і самі дадуть нам відповідь, звідки вони прийшли, чи не родичі вони скіфам, покажуть нам свій чарівний меч, котрим нищили поганих, відкриють нам духовний скарб, цінніший від куп золота та срібла».

Цей чарівний меч, який утверджує нас на своїй землі, все життя шукав Володимир Ястребов.

Світлана Орел

Надрукувати