Порадувало рішення конкурсної комісії з визначення переможців обласної премії у сфері образотворчого мистецтва та мистецтвознавства імені Олександра Осмьоркіна. У номінації “Національна традиція” її одержав Олександр Демиденко за розписи вівтаря собору св. Володимира в місті Кропивницькому.
Очевидно, аналіз творчості цьогорічного лауреата, автора багатьох добротних, талановитих живописних робіт – прерогатива мистецтвознавців. Наш край багатий на таланти. Трапляються різноманітні стилі, манери, підходи, їх можна й треба оцінювати, аналізувати, порівнювати. Це все від розуму. Але трапляється таке, що торкається насамперед серця – невловиме, тривожне, хвилююче, близьке, неповторне. Можливо, це й є та Божа іскра, якою він зблискує до нас через талант митця?
Серед художників не так багато тих, хто береться розписувати храми. Тут необхідні і певні знання, і самовідчуття, і рівень духовної культури, що далеко не кожному дається. Але щоб взятись за розпис ще й українського храму, треба було мати не лише творчу сміливість, а й внутрішню силу долати стереотипи.
Річ у тім, що Московська церква за сотні років облудного володіння українськими духовними структурами, зуміла так зацементувати масову свідомість відвертою брехнею про свою виняткову канонічність, що безліч людей, не вникаючи глибоко у це питання, приймають демагогічні твердження РПЦ за аксіому. І не лише приймають, а й проявляють вороже ставлення до самого поняття – українська церква.
Добре пам’ятаю з якою ненавистю, буквально з кулаками кидались віряни РПЦ на тих, хто створював першу громаду тоді УАПЦ, яка пізніше отримала в користування храм святого Володимира. Та й храмом його на той час назвати було важко – якийсь довгастий сарай. Тож, саме у цьому храмі, куди не йшли ні великі гроші, ні підтримка влади, усе по крихті зроблене справді віруючими людьми, люблячими руками і серцями.
Тож те, що Олександр Демиденко взявся за розпис цього храму, уже було виявом внутрішньої позиції і певного кроку проти течії.
Проти своєї життєвої течії довелося йти і лауреату цьогорічної премії Осмьоркіна у номінації “Новітні спрямування” – Володимиру Остроухову. Ми писали про його незвичну виставку у дворі притулку «Затишна оселя».
Тож, чи може художник іти проти течії? Проти звичних уявлень, усталених звичок, суспільних стереотипів? Очевидно, це не завжди комфортно, але часом буває просто необхідно.
Світлана Орел