Починаючи з цього тижня, паперова версія тижневика «Україна-Центр» виходитиме лише українською мовою. Це могло б стати сенсаційною новиною років 20 тому. Сьогодні це лише вимога Закону “Про забезпечення функціонування української мови як державної”.
Нарешті держава зрозуміла, що власний інформаційний простір слід захищати. І мова – один з головних бар’єрів. Уявімо собі, що всі ЗМІ нашого міста були б російськомовні. А для цього 30 років тому існували підстави: публічність тодішнього Кіровограда була всуціль російськомовна. Мені, тоді недавній випускниці столичного університету, деякі «просунуті» продавці, зачувши українську, зауважували: «Гаварітє па-чєлавєчєскі!». Таким запитом мас можна було б цілком підпертися, як це врешті й зробила «Украина-Центр».
Але де б ми були з таким інформаційним простором? Чи не частиною якоїсь ДНР-ЛНР? Там, до речі, той запит мас був настільки потужним, що острівці національно свідомої інтелігенції не змогли його подолати-переконати. Свідодмітів, як дехто називає нас і досі. Але де б була Україна без цих свідомітів, які усупереч тодішній позиції держави, міліметр за міліметром творили усвідомлення цінності нації, культури, мови, власної країни? Державу насправді будують не економісти й юристи, як нас намагалися переконати, а вчитель і священик. Ті, хто виховує культуру і совість. Бо без них найпотужніша економіка буде розкрадена і зведена на ніщо.
Так, ясна річ і тридцять, і двадцять, і навіть десять років тому мало хто міг передбачити нинішню російсько-українську війну. Але ж чому величезна кількість освічених людей не хотіли розуміти аксіому, що держава сильна і незалежна тільки тоді, коли об’єднана непересічними духовними цінностями, у якій її, саме її – неповторна, одна така у світі – мова, культура, історія незаперечна цінність для абсолютної більшості – від президента до останнього бомжа.
Натомість читаємо у черговій колонці редактора «України-Центр»: «Ми до останнього дня сподівалися, що ця вимога буде заблокована чи відкладена: спочатку на спікера Дмитра Разумкова, а потім на президента – хай би хоч своїх батьків запитав, але – ні. Доводити всоте, що цей закон несе вкрай невдалі опції, немає жодного сенсу. Dura lex sed lex – “Закон суворий, але це закон”. Наша справа — виконувати».
Бідний Юхим Леонідович! І не тому, що доведеться виконувати нелюбий йому закон, а тому, що народившись на цій землі і проживши немале і досить успішне життя, досі не зрозумів, що він – частка українського світу. І це не залежить від національності. Ясна річ, на рідну мову ніхто не зазіхає. Але ж освічна людина не може не знати, якого нищення зазнавала українська і хоча б з міркувань елементарної людської солідарності, у непросту хвилину її слід було б підтримати, підставити плече. Якби я жила в Ізраїлі, ясна річ, рідною б мала українську, але точно знала і у публічності користувалася б івритом.
Чому ж у нас не так?! Ось що значить – виховання і інтелектуальне зростання у чужій, агресивній до української, культурі.
Насамкінець редактор констату: «Ми впевнені, що для думаючого читача не проблема, якою мовою читати нашу газету, – важливо, щоб ми розуміли один одного».
Хороша думка. Тільки запізнилась на тридцять років.
Світлана Орел