"Умом россию не понять!!! Да и не стоит утруждаться, у ней особенная страсть – кругом насрать и не признатся"..., – Ельдар Рязанов (російський кінорежисер).
Навіщо російський фельдмаршал Суворов із двадцятьма тисячами солдатів ішов через Альпи? У 1799 році Суворов перейшов через Альпи. Навіщо? Мета була — очистити Швейцарію від революційних французьких військ і потім іти на Париж. Бо Париж був серцем революції, містом, яке проголосило свободу, рівність, братерство. І смерть королям. Мета була — придушити революцію, упокорити Францію, загнати людей у колишнє безправ’я, відновити старий порядок. Від Москви до Швейцарії — понад дві тисячі кілометрів, а до Парижа й поготів більше. Пішки йшла російська піхота через усю Європу, щоб на полях Тоскани гинути в ім’я рабства і падати в альпійські прірви на славу монархії, кріпацтва, тюрем і цензури.
У 1830 році повстала Бельгія й відокремилася від Голландії. Цар Микола І видав маніфест, у якому погрожував Бельгії за її повстання, за те, що вона відокремилася, не спитавши дозволу в Санкт-Петербурзі, за те, що вигнала свого короля й порушила порядок, за думки про конституцію, права людини й свободи. І вже збиралися війська, щоб іти придушувати бельгійську революцію, але тут повстали поляки — і стало не до Бельгії.
Тричі повставали поляки — у 1794-му, у 1830-му і в 1863-му роках — проти завідомо сильнішого ворога, вступали в бій зі стотисячними й двохсоттисячними арміями, що приходили зі Сходу, вели партизанську війну, гинули сотнями й тисячами, мріяли про незалежну Польщу, про свободу й конституцію. А після поразки повстань ішли етапами на довічне заслання в Сибір. Тричі імперія придушувала польські повстання, викорінювала з поляків саму думку про незалежність, вішала і кидала до в’язниць, виганяла професорів і поетів у вигнання, навалювалася всією своєю вагою й наполягала на своєму: Польща — невід’ємна частина Росії, і не бути їй вільною.
Та, дивлячись із сьогоднішнього дня, бачимо: марним був цей упертий, століттями тривалий труд примусу Польщі. Не вистачило розуму й чуття зрозуміти, куди йде історія. Лише тисячі людей загинули даремно.
У центрі Будапешта стоїть пам’ятник генералу Бему. У 1848 році, під час угорської революції, поляк Бем командував угорськими військами. Але, як польські повстання Росія душила разом із Пруссією, заздалегідь визначаючи, кому в якій області розстрілювати й вішати, так і угорську революцію душили разом з Австрією. Здавалося б — яке їм діло до Угорщини, нехай живе, як хоче! Але ні — не можна дозволяти людям жити так, як вони хочуть. І тому сюди, в Угорщину, в Трансильванію, сотні верст ішла пішки російська армія, щоб придушувати, розганяти, упокорювати й повертати людей під ту владу, яку вони ненавиділи й терпіти не хотіли.
Такою і була роль Росії від кінця XVIII століття — жандарм Європи. Вона посилала корпуси в Італію й дивізії в Угорщину, шпигувала за Герценом у Лондоні, полювала на російських політичних емігрантів у Франції й Австрії. Вона йшла до Парижа зривати з парижан якобінські ковпаки, приводити їх під присягу старим порядкам — і дійшла, врешті-решт, до підвалу Іпатьєвського дому.
У Біблії біси, вигнані з людей, вселяються в свиней; у фільмах жахів монстр із убитого тіла переселяється в нове, здорове. Так імперська пиха й імперський садизм переселилися з Російської імперії в радянську республіку. І тепер ті, хто вбив жандарма в ім’я свободи, самі стали жандармами. І знову дивився недоброзичливим поглядом всєєвропейський наглядач, відстежуючи найменший подих свіжого вітру в окупованій Європі. Знову важко здіймалися з місця армії й ішли придушувати.
Танки — проти берлінських робітників 1953 року. Проти повстанців у Будапешті 1956 року. Проти Празької весни 1968 року. Все те саме, що було — лише словесна обгортка й пропагандистська оболонка інші. Знову Росія, як якийсь невмирущий монстр зі Сходу, накидалася й давила польські, німецькі, чехословацькі пориви до свободи, демократії, багатопартійності й відсутності цензури; знову вбивала й засилала, допитувала й ув’язнювала. І знову була сліпота — тільки імперські більма на очах змінилися радянськими. Як раніше Романови, так і генсеки не відчували, не бачили, не розуміли, куди йде час, який їм не дано зупинити.
Своїм мертвотним поглядом обводячи Європу, вони бачили всюди життя, що прагнуло жити: студентів, які марили свободою; робітників, що мріяли про профспілки; письменників, які ненавиділи цензуру; демонстрантів, які протестували проти окупації. І жодного разу в їхніх закам’янілих мозках не виникло запитання: «А навіщо ми все це робимо? Навіщо ліземо в чужі справи й нав’язуємо людям те, що їм ненависне? Навіщо витрачаємо сили країни й її історичний час на придушення того, що однак придушити неможливо? Хіба в нас, у бідній, спустошеній, знекровленій Росії, немає своїх справ?»