Чи заліпить «Пластилін» романтику Яновського?

Перегляди: 1100

Цього року лауреатом нашої премії імені Юрія Яновського стала книга Іри Баковецької-Рачковської «Пластилін». Гарне, ошатне видання, виконане з чималим художнім смаком (видавництво «Моноліт», Дніпро-2018). На обкладинці зазначено, що «Пластилін» – нове слово в сучасній українській літературі.

Щоб дізнатись, чи правда це, очевидно, слід прочитати роман. Коли ж це зробиш, з’являються зовсім інші означення. Так, раніше такі рукописи просто викидали в смітник, останнім же часом приватники за гроші авторів наштампували стільки подібної макулатури, що ні нових, ні старих лайливих слів уже не вистачає.

У романі абсолютну патологію, хворобливий стан, цинізм і сексуальні збочення подані, як норма людського життя. Головний герой журналіст Віталій (Кекс) фактично на жодній сторінці роману не перебуває у нормальному людському оточенні (іноді зі звичайними людьми говорить по телефону), навіть не зрозуміло, чи є у нього якийсь дім, родина (про батьків згадується, але якось зневажливо, у минулому часі, як про зайвий непотріб у житті «крутого» хлопа). Нормальних друзів у нього теж нема, хоча в анонсах повідомляється, що він нібито розслідує вбивство аж одинадцятьох своїх колишніх колег.

Так, ця лінія присутня, вона, власне, основа сюжету, але фактично усе розслідування полягає у тому, що Кекс час від часу зустрічається зі слідчою, яка веде цю справу (ця жінка чи не єдина нормальна людина у романі, та й то для Віталія вона – «у суконному пальті»). Правда, чи не більше ніж фрагменти розмов між ними про можливих вбивць, займають роздуми Кекса, як би трахнути слідчу. Він порівнює її з багатьма жінками, з якими мав справу – старими, молодими, чорнявими, білявими. А їх було безліч, бо час від часу наш герой прокидається невідомо де, з «голою біксою поряд, схожою на бомжа».

Ну, такі речі, як бухло, безкінечні пиятики, це взагалі в порядку речей. Як і куріння трави. Трохи урізноманітнює дозвілля головного героя і навіть допомагає у «розслідуванні» лесбійське середовище, груповий секс.

А робота? Її, як такої, нема. Одного разу тільки згадується, як він «з відразою» готує якісь кримінальні інформації. Вступ до роману написав Сергій Пантюк, а післямову Андрій Кокотюха. Ну, Пантюк, я ще розумію, для нього творчість і матюки – близькі поняття, але Кокотюха, який сам закінчив факультет журналістики, хіба йому не стало образливо за таке принизливе узагальнення образу журналіста і взагалі журналістської діяльності?

Я не настільки консерватор, щоб не бачити, що подібні типи зустрічаються у житті. Але ж це викривлення, а не норма! Патологія, яку видно на нормальному тлі! У «Пластиліні» ж це – норма.

То хто ж сказав, що це нове слово в українській сучасній літературі? Під цими словами підпису немає. Схоже, це висновок самої авторки. На жаль, у нас уже з’вилась ціла плеяда «письменників», які роблять самі із собою інтерв’ю, самі пишуть про себе високі слова, без міри хвалять себе, а список їхніх регалій часом не вміщається на обкладинці…

Ну, хай би собі і бавилась ця, до речі, теж журналістка (може, на Рівненщині, де працює, вона зустріла таких колоритних колег?) Іра Баковецька-Рачковська. При чому до цієї суспільної палати №6 Юрій Яновський? Схоже, члени журі не читали цей «геніальний» твір. Я не все люблю у творчості Яновського, але як можна освячувати ім’ям автора «Вершників» це патологічне слово в сучасній українській літературі?

Світлана Орел

Надрукувати