Декларація про Незалежність не впала нам з неба

Перегляди: 906

30-річчя Декларації про незалежність. Ця дата не сприймається, як велична, дуже урочиста, піднесена. Це ще не проголошення Незалежності, лише декларація, намір, визріле бажання.

Сьогодні, коли національні прапори майорять мало не в кожній машині, не кажучи про приміщення органів влади, центральні площі міст і сіл, навіть поручні мостів зафарбовані у синє і жовте, дуже важко собі уявити ту зацьковану голодоморами та репресіями, а потім забетоновану брежнєвським благополуччям і прицвяховану нерушимим комуністичним інтернаціоналізмом свідомість широких українських мас.

Сама згадка про національну свідомість, національні символи, важливість української мови одних кидала у невгамовний гнів, агресію (і то – цілком щирі!), інших – у розгубленість і страх. Знаходились одиниці, що мали доволі внутрішньої сили, у яких жила чиста родова пам’ять справжньої, а не брехливої історії. Були й такі, у яких просто прокидався інстинкт крові – пояснити не може, але усім серцем за українське. Звісно, більшість свідомих українців було серед інтелігенції, яка встигла на той час щось прочитати, дізнатись шматочок національної правди, до яких якимось чином просочилося джерельце інформації від шестидесятників.

Ми тоді запоєм читали «Літературну Україну» (вона була лідером у інформаційному прориві), закордонні видання, які доходили до нас із Галичини. Звідти, до речі, досить часто приїздили цілі делегації. З літературою, пресою, концертами. Їх треба було десь розміщувати. Усе ж робилося за власні кошти і витрачатися на готелі було розкішшю. Добре, якщо це двоє-троє чоловік. А то якось приїхав цілий автобус галичан (це якраз було у наступну суботу після проголошення Декларації і ми проводили великий мітинг біля пам’ятника Т.Шевченку), їм треба було десь переночувати і вони буквально покотом спали у нашій тоді однокімнатній квартирі.

Мені зараз навіть важко уявити той ритм життя, яким ми, перші рухівці, жили у ті роки. Щотижневі пікети, на стендах яких ми щоразу оновлювали інформацію, роздавали газети, пропагували символіку. Провести мітинг – це була величезна робота. Не було ж навіть принтерів – усе писалося від руки: оголошення, листівки, звернення, резолюції. Не те що соцмереж – навіть стаціонарних телефонів не всі мали. Й мови не було про якісь гранти (їх не давали і досі не дають на справу піднесення національної свідомості, лише на соціальні проєкти) чи фінансування, штатних працівників чи виділені приміщення (це вже з'явилось пізніше).

Виступи ми готували заздалегідь, щоб вони були аргументованими, небанальними, хвилюючими. Просили тих, хто може так виступити, адже це дано далеко не кожному. Тому мене сьогодні дратує і дивує той потік загальновідомої банальщини і примітиву, який часто лунає на подібних заходах. Кожен виступ має бути, як постріл у серце, його просто так не зробиш – слід навчитись. Нині у більшості виступаючих найкращі слова у спічі – «Слава Україні!» Тим більше, що вони означають кінець промови.

Та повернемось до тих часів. 90-ий рік – переломний у розтріскуванні ідеологічного комуністичного бетону. Тоді ми почали відзначати 22 травня, день перепоховання Шевченка. Цей день і 159 років тому став вибухом, народженням національно свідомого прошарку українців. Так само ми ставились до нього і на початку 90-их. Увечері, якраз у той час, коли труну поета було доправлено у храм, ставили навколо пам’ятника свічки, читали вірші, звучали відточені і хвилюючі промови. Тому нинішнє вшанування зранечку, коли зручно прийти до Тараса чиновникам довколишніх установ, мені здається дещо пародійним…

А похід «Дзвін»? Це була всеукраїнська акція, коли рухівці пішки вирушали в довколишні села із національними прапорами, щоб пояснювати людям походження і важливість національної символіки, культури, пам’яті. Ночували часом на березі річки, не раз були вилаяні і прокляті місцевим задурманеним людом. Але йшли, бо хто ж? Інших не було.

Інженери, робітники (діяли осередки на «Друкмаші», «Гідросилі», заводі імені Таратути), лікарі, вчителі, льотчики (Авіазагін), журналісти – десятки імен, вони зібрані у книзі «Рух. Початок», усі не перерахуєш. Абсолютна більшість із них так і залишились у своїх професіях, не стали ні партійними діячами, ні депутатами, ні чиновниками. Вони просто віддавали свій час, кошти, сили, аби через комуністичний цемент пробилися сходи (у Голованівську наша самодіяльна газета так і називалась) національної свідомості, державної певності, української перспективи.

Серед тих сходів визрів паросток Декларації про Незалежність, що трохи менше, як за рік зміцнів у дерево Акту її проголошення. Це дерево, хоч і кручене та нищене економічними кризами, нестатками, навіть зрадами, все ж піднялось і почало міцніти. І на смерть злякало нашого одвічного ворога – Росію, яка відчула: ця крона не те що затінить – поставить її на належне місце у світопорядку. Для імперських же амбіцій – це смерть. Ось і лупить вона по тому дереву «Градами» і готує свою орду, щоб зламати його.

Та ми стоїмо насамперед завдяки тому, що й 30, і 100, і 500 років тому: жертовності, відданості, щирості, організованості, всеохопній любові до цієї неймовірної і щедрої землі, голосу крові, інстинкту, інтелекту, знанням, внутрішній силі, вірі у Бога, в Україну і в себе уже не десятків і сотень, – мільйонів українців.

Декларація про Незалежність не впала нам з неба.

Світлана Орел

На фото: під час мітингів 90-го року

Надрукувати