Пам’ятаю, років з десяток тому один нардеп подав у ВР проєкт закону про декомунізацію нашого суспільства шляхом заміни назв населених пунктів, вулиць, інших об’єктів в Україні, які увічнюють комуністичне минуле. Уважно прочитавши пропозицію у пресі, я зрозумів, що у його зміст закладено хибну думку. Декомунізація, у моєму розумінні – річ дуже принципова, адже йдеться про очищення українського суспільства від багатолітньої комуністичної ідеології. Та для створення і згуртування нації нам ще більшу загрозу несе русифікація населення, що не великою мірою відбивається у топоніміці. Адже скільки міст, сіл, вулиць носять проросійські назви!
У нашому обласному центрі з 850 проспектів, вулиць, бульварів, провулків таких майже третина. Вони не потрапляють під декомунізацію, отже ефекту від нововведення нічого чекати. Свої думки я виклав у листі автору пропозиції. Але нардеп на моє послання не знайшов за потрібне відповісти. Тим часом каденція його добігла кінця, ніхто його подання у ВР не розглядав. З подібним листом я звертався і до колишнього керівника Інституту національної пам’яті Володимира В’ятровича, але результат виявився таким самим.
Чи багато позитиву для українізації суспільства дала однобока реформа? Життя показує – не дуже. Здійснимо короткі арифметичні дії. Із згадуваних 850 вулиць Кропивницького станом на 1 лютого 2017 року на вимогу Закону про декомунізацію перейменовано 140 об’єктів топоніміки. Що з рештою 710? Більше половини з них названо іменами діячів російської культури, літератури, мистецтва, починаючи від Пушкіна, Толстого, Васнецова, Салтикова-Щедріна, Тургенєва, Мухіної, закінчуючи військовими діячами Багратіоном, Суворовим, Біляєвим, Пацаєвим, Ушаковим. Маємо приклади справді унікального увічнення представників Московії. За топонімами Кропивницького можна вивчати географію Російської Федерації: у ній закріплено назви багатьох обласних центрів, а також міст нижчого калібру від Абаканська і Мурманська до Таганрогу та Уссурійська. Іменем якогось з імператорських прислужників – графів (князів) Воронцових у центрально-українському місті названо вулицю, провулок, проїзд, тупик. Усі чотири Воронцовські. На мапах області маємо міста гірників, залізничників, енергетиків.
Обласний центр, певне, місто військовиків. Воно начинене технічними пам’ятниками: танком, реактивним мінометом «Катюша» (в Україні їх усього встановлено, здається, у двох містах), гарматою, воїнами з автоматами. Маємо чотири Артилерійські провулки, на додачу два Гаубичні, стільки ж Батарейних.
Не можна сказати, що упорядкуванням міської топоніміки ніхто не займався. 27 років тому у колишньому Кіровограді створено міську топонімічну комісію, відбулося до сотні її засідань. Але результати просто-таки фантастичні. На одному з перших зібрань комісії ще у 1993 році, задовго до декомунізації, перейменували п’ять вулиць, названих іменами незначних комуністичних діячів. Якщо три з них можна з натяжкою вважати нормальними – вулицям Івана Компанійця, Карла Лібкнехта, Рози Люксембург повернули колишні назви – Пашутіна, Преображенська, Покровська відповідно, то повернення Верхнє Пермської та Верхнє Биківської аж надто дивує. Адже вулиця Пермська, а від неї і мікрорайон, за царату носили назву Пермського карабінерного полку Російської армії, який у часи будівництва фортеці базувався поблизу неї і брав активну участь у знищенні Запорозької Січі. До нього тут дислокувався створений у ті часи Новокозачий полк, його поселення називалося Новокозачин. Саме таку українську назву має носити сьогодні вулиця, з нею увесь район, який з чиєїсь подачі названо Фортечним. Верхнєбиківська названа на честь російського капітана Бикова, він до розбудови міста має стосунок, як гармошка до акордеона.
Те все можна списати на комуністів, які відразу після здобуття Україною незалежності, чинили страшенний опір змінам у суспільстві, маючи немалий авторитет у громадськості. Вони тисли на міськраду та її топонімічну комісію, які тільки починали працювати за нових умов, та й лідери нової влади у більшості своїй залишалися прихильниками повернення назви Єлисаветград з усіма його структурами і топонімікою. А хто і що завадило тим раді і комісії не дозволити регіоналам перейменувати вулицю Леніна на Дворцову? Що це за термін такий, у якому українському правописі його відшукали? А дворець, тобто палац – де і коли він існував, у якому документі чи хоча б у публіцистичній або художній літературі назвотворці розшукали дані про нього. Тому й ходить у народі напівжарт, напіванекдот про якогось діяча Дворцова, прізвище якого увічнено у назві вулиці.
За одним рипом топонімічна комісія, до якої входять багаторічні опортуністи, а їх підтримують певні чиновники при владі, повернули колонізаторські назви вулицям Михайлівській та Архангельській, названих у ХІХ столітті іменем московського царя Михайла та Архангельського полку московського війська, особовий склад якого там квартирував. Тим часом у місті, яке називають батьківщиною українського національного театру, уже 30 років ніяк не можуть назвати вулицю іменем одного з творців цього театру, корифея першої величини Миколи Садовського. Його син, Микола Тобілевич, офіцер армії УНР, теж має бути увічнений у топоніміці міста, оскільки навчався у місцевому кавалерійському училищі.
Від такої діяльності топонімічної комісії та депутатського корпусу можна чекати чергового нонсенсу. Про нього ми недавно писали. Мається на оці будівництво на території фортечних валів храму УПЦ в ім’я легендарного отамана козацького преподобного святого Петра Калнишевського. Він може стояти на вулиці, названій на честь російського адмірала Ушакова, її перейменувати збираються уже років з двадцять. Такого неподобства не мають морального права допустити ні громадськість, ні міська влада. Тим більше, привід для активних дій є – вибори до місцевих рад.
Вважаю, цього разу ніщо не повинно завадити місту оновити своє топонімічне, політичне, основне – українське національне забарвлення. Передова громадськість Кропивницького давно зачекалася. Про це варто нагадати саме тепер, адже виборча кампанія фактично розпочалася. Але про активне впорядкування міської топоніміки щось ні у передвиборчих матеріалах, ні, тим більше, від численних команд бажаючих потрапити до влади, ніяких навіть обіцянок не чути. Декомунізацію, хоч і часткову, закінчили. Коли візьмемося за деколонізацію? Кандидатів на посаду міського голови буде, певне, з десяток, про депутатів помовчимо. Вулицям в українському місті дайте відповідні назви хоча б кільком: Дворцовій, Ушакова, Декабристів, Воронцовській, Архангельській, Михайлівській. Претенденти на звання народних обранців, не втратьте момент, підтвердіть своє високе звання справжніх слуг народу!
Юрій Матівос
Світлини: міські голови бажають ними залишитися; вул. Двірцева; вул. Декабристів; вул. Ушакова, вул. В. Пермська