День перепоховання Тараса Шевченка, 22 травня, можна назвати днем, коли українська нація вперше відчула саму себе. Поет своїм Словом у часи темної тяжкої бездержавності заявив світові, що Україна була, є й буде. А народ, приймаючи його прах у рідну землю, вперше за кілька століть відчув свою внутрішню силу.
Як? Яким чином? Зустрічати домовину поета виходили сотні тисяч людей і вони у промовах своїх сміливців, священників, студентів, вчителів, які супроводжували цей живий рух, почули те, що жило у їхніх серцях. Те, що багато хто боявся сказати вголос. Те, що більшість не вміли сказати. Вони відчули висоту свого духу. Висоту рідного слова. Велику силу майбутньої державності, шляхетності, доброти і щедрості власної натури. Власне, те, що дозволило українцям пройти через страшні випробування, цензуру, репресії, Голодомори, війни, приниження, оббріханість, фізичний і духовний грабунок і не втратити власну чисту серцевину. Це те джерело, що поїть силою наших воїнів, які стіною стоять проти Зла. Воно, не маючи змоги знищити нас духовно, хоче вбити нас зброєю.
Не дарма цей день, як і день народження великого Тараса був одним із найстрашніших для імперії. У всі часи вона, як могла, залякувала українців заборонами публічних зібрань, боялася, щоб ми знову і знову не відчули свою силу, свою світлу потугу.
Що там говорити про імперські час, вже у незалежній Україні, ми часто не могли навіть за власні кошти добитися стаціонарного озвучування на зібраннях біля пам’ятника Шевченку. Використовували мегафони. Але поки цим займалися небайдужі люди, підтримувався високий дух таких зібрань. Увечері пам’ятник оточували запалені свічки, як і у ті часи, коли домовина з Поетом мандрувала до місця вічного спочинку. Звучала не банальщина, а справді високе Слово (подібні речі слід готувати зарані). І як же сумно, коли нині вже не проблема встановлення мікрофона, але від нього звучать слова навкололітературної публіки, вчорашніх руськоговорящих, для яких це можливість прочитати свого напівграфоманського вірша. Дрібненька чиновниця якось з пафосом написала, мовляв, не будемо питати, як проводити 22 травня, не треба нас вчити. Ще кілька років тому вона взагалі не знала що це за день.
Треба вчити. Бо те, що пробуджує і шліфує серця у такі дні, те тримає націю на всіх фронтах. І на тому, де у цю хвилину триває кривавий бій у тому числі. Ще не так давно 9 березня кілька працівників апарату тихенько приносили замовлені наперед квіти до пам’ятника. То це Шевченкові потрібне вшанування? Чи нам потрібен його вогонь, який підносить совість і палить гниль в серцях?
Тоді треба було виходити і кидати у натовп слова іншого великого українського поета Дмитра Павличка (які ми багаті на таланти!):
Отче наш, Тарасе всемогущий,
Що створив нас генієм своїм,
На моїй землі, як правда, сущий,
Б’ющий у неправду, наче грім.
Ти, як небо, став широкоплечо
Над літами, що упали в грузь;
Віку двадцять першого предтечо,
Я до тебе одного молюсь.
Язики отруйні і брехливі
Вогняним мечем пообтинай.
Проколи серця товсті й ліниві
І гноївки випусти Дунай.
О, скільки ще язиків отруйних і брехливих! Як каламутять вони часто наші серця! Але те світло, яке маємо, дозволяє нам не стати абсолютними інструментами тих язиків. А гноївки маємо змити самі. У Бога, як і у Тараса, інших рук, крім наших немає.
Всіх вельмож — рабів німих і подлих —
Скинь в геєну, а слова хули —
Потурнацький, безголовий мотлох —
На вогнях оновлення спали.
Дай нам силу ідолів знімати
З п’єдесталів чорної олжі,
Бурити казарми й каземати,
Де виймають душу із душі.
Він дав нам силу ідолів знімати. Зняли. Чи майже зняли. Але познімати ідолів у душах не так швидко.
Не введи в спокусу мсти і слави,
Вкинь в палющу хижу ненасить
Мудрості і знамено державне
Дай нам не соромлячись носить.
Уже наше державне знамено знають у всьому світі. І нам не соромно, і думаю, уже ніколи не буде соромно його носить. Але внутрішні проблеми часто змушують опускати очі перед ним. Глибоко закорінився патерналізм і та лакейська звичка урвати собі, забезпечити свій рід, бо чужі держави століттями нас вчили цій жаскій науці виживання. Але те, що світ вважає Україну ледь не найкорумпованішою державою, велика заслуга й нас самих, які так смачно й довго люблять плювати самі на себе. Корупція є скрізь, навіть у тих благополучних країнах, де люди століттями жили гідно, де матері завжди мали чим нагодувати дітей, а не так, як наші бабусі-прабабусі. Розуміти, яке зло корупція треба, викорінювати її треба, але запльовувати самих себе – гріх. Який імпульс про себе ми посилаємо Всесвітові, так він і відповідає нам.
Поклади нам сонце на зіниці —
Променем туди, де непроглядь.
Хай підносять очі люди ниці,
Хай в незрячих більма погорять.
Мислям нашим дай ясне поліття,
А поетам — спину, що не гнесь.
Дай нам пам’ять на тисячоліття,
Непокору і любов на днесь.
І не одпусти нам ні на йоту
Борг, забутий в клекотах забав;
Сплатимо його із крові й поту,
Тільки од лукавства нас позбав.
Ой, скільки крові нашої і поту вже пролились і проливається щодня! Чи такий уже великий був наш борг?
Да святиться слова блискавиця,
Що несе у вічну далечінь
Нашу думу й пісню. Да святиться
Між народами твоє ім’я. Амінь.
Світлана Орел