Зінов’ївськ. З цим іменем сучасний Кропивницький жив десять років – з вересня 1924-го до грудня 1934-го. Оскільки носія прізвища Зінов’єва пізніше партія оголосила ворогом народу, назва була стерта не лише з політичних карт, преси, літератури, топоніміки. Фальсифікувалися документи: назви газет, промислових підприємств, закладів освіти, культури, які утворювалися, діяли протягом 1924-1934 років.
Навіть після 1956 року, коли у СРСР розгорнули галасливу боротьбу з культом особи Сталіна, начебто розповідали правду про події жахливих репресій проти невинних, назву міста Зінов’ївська не згадували ніде: ні у науковій чи художній літературі, ні у ЗМІ. Неймовірно, але факт: назва міста Зінов’ївська не вносилася у текст фундаментальної наукової «Історії міст і сіл УРСР. Кіровоградська область», яка вийшла у світ у 1972 році. Показовим у цьому плані можна назвати путівник «Кіровоградський обласний державний архів», який вийшов у світ1966 року. У ньому усі власні назви міста з 1924 до 1966-го (рік виходу видання) називаються Єлисаветградськими або Кіровоградськими. Про Зінов’ївськ – ні слова. А це ж – видання про Державний архів! Так було вирвано одну з найцікавіших і переломних сторінок історії міста над сивим Інгулом.
...На початку 1922 року, коли офіційно завершилася українсько-більшовицька війна в Україні і дещо стабілізувалася політична обстановка, нова влада Єлисаветграда заходилася зализувати рани, нанесені місту протягом п’яти трагічних років “пролетарської” революції. Кровопролитна братовбивча бійня, економічна розруха, голод 1921 року, занепад промислового виробництва і торгівлі боляче відбилися на інфраструктурі і демографії міста. Напередодні більшовицького перевороту 1917 року у Єлисаветграді проживало близько 77 тисяч осіб, після закінчення війни залишилося всього 50 тисяч. Щоб відродити економічний і соціальний і побутовий потенціал міста потрібні були насамперед люди. До революції у Єлисаветграді проживало майже півтори тисячі купців ІІ-ІІІ гільдій та понад 55 тисяч міщан, тобто ремісників. Ці категорії міського населення, та ще понад 15 тисяч селян, і складали основу мешканців, які забезпечували життєдіяльність міста. Значна частина робітників працювала на заводах братів-шотландців Т. і Р. Ельворті, а також Бродського, Бургардта, Шкловського, Кеслера, Яскульського, Цейтліна, пиво– і миловарних, цегельнях, млинах, друкарнях, у трамвайному депо, електростанціях, ремісничих цехах, майстернях. Усі виробничі підрозділи були приватними. Радянську владу таке становище не влаштовувало – соціалізм не визнавав права на приватну власність. У 1920 році найбільші підприємства були націоналізовані, тобто захоплені державою, менші об’єднані в акціонерні товариства, артілі, кооперативи. Слід віддати належне місцевому керівництву: воно вирішило військово-поліцейське і наполовину аграрне місто перетворити на індустріальне. З цією метою машинобудівні заводи були об’єднанні в один – “Червону зорю” (пізніше «Червона зірка»), укрупнено ще кілька підприємств і цехів. Головне – відкривалися нові виробничі потужності, об’єкти освіти, медицини, соціального, культурного та побутового призначення.
Усі прогресивні перетворення, за задумом партійної верхівки, мали відбуватися у місті, яке носитиме комуністичну назву. Невдовзі воно її одержало. Коли Петроград після смерті Леніна нарекли його іменем, єлисаветградські більшовики вирішили підхопити комуністичний почин. На VIII-й окружній партконференції 23 квітня 1924 року делегат Амосов заявив: “Єлисаветград давно проектувався партійними і радянськими органами до перейменування у революційну назву”. Відразу поступають варіанти: робітник “Червоної зорі” пропонує назву Ілліч, інші полум’яні ленінці – Троцьк, Левград, Зінов’ївськ.
Делегати обирають останнє: Овсій-Гершен Ааронович Радомисльський, він же Григорій Зінов’єв – уродженець міста, тут його батько тримав молочну ферму, продукцією якої ласували містяни. У червні міська комісія з перейменувань приймає відповідну постанову. “Під час перейменування міста влаштувати маніфестацію, цього дня скликати пленум окрвиконкому, від кожного села викликати по одному представникові. До святкування випустити номер газети, присвячений перейменуванню міста й округу. Цього ж дня відкрити у музеї революції “Куточок Зінов’єва”. Портрет його повинен бути виставлений в усіх установах. Повідомити райкоми, що бажано у всіх позаштатних містах і містечках при розплануванні вулиць одну з них назвати іменем Зінов’єва. Святкування провести не лише у місті, а й у периферіях округу включно до села. День перейменування оголосити святковим у всьому окрузі”.
Клопотання міських властей затвердив Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет. 7 серпня він постановив: “Перейменувати м. Лисаветград у м. Зінов’ївськ і Лисаветградську округу в Зінов’ївську округу”. Постанову підписали голова ВУЦВК Г. Петровський, т. в. о. секретаря В. Поляков. 5 вересня постанову затвердила ЦВК СРСР. Разом з містом і округом ім’я Г. Зінов’єва одержали залізнична станція та вулиця. У день перейменування відбувся урочистий мітинг у театрі. Лиш відзвучали гучні фанфари, як над містом линув рясний осінній дощ. Головуючий на мітингу побачив у цьому щасливу прикмету: «Дощ, – радісно вигукнув він, – змиває з нашого міста ганебне ім’я коронованої повії, очищає його». Не знав запопадливий активіст, що той самий дощ змивав з бруку і листівки з біографією Зінов’єва, які за кілька годин до того скидали на місто з літаків.
(далі буде)
Юрій Матівос
Світлини: Г. Зінов’єв на святковому мітингу; портрет Григорія Зінов’єва; давні друзі: В. Ленін, М. Бухарін, Г. Зінов’єв; четвірка організаторів жовтневого перевороту в Російській імперії: Й. Сталін, О. Риков, В. Ленін, Г. Зінов’єв; Г. Зінов’єв у колі соратників.