Десятки років ми відзначали вибух на піроксиліновому складі

Перегляди: 389

Звичка святкувати 23 лютого в якості професійного свята військових, а через них – і свята всіх чоловіків, радянською владою прищеплювалась українцям міцно і надовго.

День радянської армії, що зник разом, власне, з армією, указом президента Леоніда Кучми повернувся до нас під новим тюнингом – як День захисника Вітчизни, по аналогії з відповідним російським святом. Зі зміною назви зміст події помінявся мало – щороку цього дня телеканали транслюють радянські фільми "про війну", проводяться концерти та урочисті заходи. Що, в принципі, цілком зрозуміло.

Патріотична спільнота в якості свята українських військових відзначає Козацьку Покрову 14 жовтня, та багато хто й досі вітає чоловіків 23 лютого. Інерція радянських часів виявилася напрочуд стійкою. Хоча створено свято 23 лютого практично на порожньому місці – просто за волею партії та уряду СРСР.

Радянський маршал Климент Ворошилов якось чесно визнав: "Приурочування святкування річниці РСЧА до 23 лютого має достатньо випадковий і важко зрозумілий характер і не збігається з історичними датами".

Ідею святкувати 23 лютого як день радянської армії висловив у лютому 1919 р. голова Вищої військової інспекції Pобітничо-селянської червоної армії (РСЧА) Ніколай Подвойський. Підставою для впровадження нового "пролетарського" свята мала стати річниця видання декрету про створення РСЧА, яке сталося 28 лютого 1918 р.

24 січня 1919 р. питання було розглянуто президією Московської ради робочих, селянських і солдатських депутатів і було прийняте соломонове рішення. Оскільки дещо раніше було впроваджено свято Червоного подарунка – в пам’ять про збір у населення речей та спорядження для новоствореної Червоної армії, день створення РСЧА сумістили з Днем Червоного подарунка – 17 лютого. Однак у 1919 році 17 лютого припало на понеділок. Було вирішено перенести свято на найближчу неділю – 23 лютого. Так воно вперше й було відсвятковане – випадково та без будь-якого підґрунтя.

Треба зазначити, що наступного разу 23 лютого святкували вже у 1922 р. – два роки ідея святкувати день створення РСЧА нікому й на думку не спадала. Проте справжнього розмаху набуло святкування п’ятої річниці створення РСЧА – у 1923 р. Тоді й була встановлена офіційна назва свята – День Червоної армії та флоту.

"23 лютого 1918 р., під натиском ворогів робочий і селянський уряд проголосив необхідність створення збройної сили", – говорилося в наказі Революційної Військової ради республіки, підписаному наркомом з військових та морських справ Львом Троцьким. День Червоної армії та флоту проіснував до 1949 року. У 1946-му Червона армія була перейменована в Радянську. Свято дещо запізнилося за армією і лише за два роки отримало назву Дня радянської армії і військово-морського флоту. У такому вигляді свято проіснувало в Україні до 1992-го, а в Росії – до 1993 року.

Від самого встановлення дня свята тривав пошук події, до якої його можна було б прив’язати. Вже у 1923-му в журналі "Військова думка і революція" оголосили, що 23 лютого було створено першу червоноармійську частину, яка, мовляв, брала участь в боях на північно-західному напрямку.

Протягом наступних років вівся ретельний пошук цієї самої "першої червоноармійської частини". У 1938 р. крапку в цих пошуках поставив особисто Йосип Сталін, коли оголосив про перемоги, здобуті червоноармійцями під Псковом та Нарвою.

Повільно тон червоної пропаганди змінювався і остаточного втілення здобув у 1942 році: "Молоді загони Червоної армії, що вперше вступили у війну, на голову розбили німецьких загарбників під Псковом і Нарвою".

Про що ідеться? Наголосимо одразу – жодних боїв під Псковом і Нарвою 23 лютого 1918 року не було і бути не могло. За документами 53-го німецького корпусу групи армій "Д", того дня передові частини німецької армії знаходилися за 55 км від Пскова та за 170 км від Нарви і не те що важких, а й просто боїв, між ними і загонами червоної гвардії не було.

Але й те не біда. У Псков німці увійшли вже увечері 24 лютого. На Нарву німці почали наступ 25 лютого і 3 березня увійшли в місто – мов на параді.

"Нарва була взята дуже невеликим загоном німців, всього близько 40 чоловік, які приїхали на мотоциклетці о 8-ій годині ранку. Втеча з міста почалася ще напередодні, близько 12 години дня. Першими втекли солдати і комітети, кидаючи все напризволяще. Втім, дехто встигав продавати залишки нерозкраденого казенного майна. Коли в місті з'явилися німецькі мотоциклісти, то на ратуші вдарили на сполох. Збіглися жителі, але німецький офіцер, пригрозивши пальцем, наказав розійтися. Всі швидко поховалися", – так описала цю подію есерівська газета "Дело народа" від 17 березня 1918 р.

Німці не просто не зустрічали жодного опору. Вони не побачили навіть найменших ознак існування армії. І тут більшовики мали дорікати винятково самі собі. Правду кажучи, процес розкладання російської армії розпочали не більшовики, а Тимчасовий уряд. Соціал-демократ з Петрограду Ніколай Соколов став автором відомого Наказу №1, згідно з котрим в армії створювалися солдатські комітети, які мали керувати частинами в разі політичних виступів.

Принцип єдиноначальства був зламаний і цим негайно скористалися члени партії Леніна-Троцького, ідеологія якої була найбільш популістською. Невдовзі військові комітети майже повністю опановали більшовики.

Ленінці чудово розуміли – регулярна російська армія була постійною загрозою для їхнього існування. Цю армію вони вдало розкладали різноманітними комітетами, мітингами та іншими демократичними заходами.

Після приходу більшовиків до влади процес розкладання армії почав здійснюватися з самої верхівки – головнокомандувачем призначили більшовика Ніколая Криленка, а начальником штабу ставки верховного головнокомандування – генерала Міхаіла Бонч-Бруєвича, рідного брата соратника Леніна.

Як наслідок – на лютий 1918 р. кількість дезертирів сягнула три млн осіб. "Дезертирство прогресивно зростає… цілі полки і артилерія відходять в тил, оголюючи фронт на значних відстанях, німці натовпами ходять по покинутій позиції… Постійне відвідування неприятельськими солдатами наших позицій, особливо артилерійських і руйнування ними наших укріплень на покинутих позиціях безперечно носять організований характер" – доповідав генерал Бонч-Бруєвич.

Варто зазначити, що в лавах власної Червоної гвардії більшовики не визнавали жодної демократизації і встановлювали дисципліну методами ще Юлія Цезаря. "Треба або добирати відповідних людей, або вводити для військ репресії та військово-польові суди із застосуванням смертної кари, інакше ганьба буде лише поширюватися і зростати", – доповідав червоний командарм Рудольф Сіверс командувачу південної групи червоних військ Антонову-Овсієнку ще в перші дні січня 1918 року.

Але в армії колишньої російської імперії панували зовсім інші настрої. Тож не дивно, що коли 18 лютого 1918 року 47 піхотних і 5 кавалерійських дивізій німців рушили в наступ – вони не зустріли майже жодного опору. Німецький генерал Макс Гофман згадував: "Мені ще не доводилося бачити такої незграбної війни. Ми вели її практично потягами та автомобілями. Садиш на потяг горстку піхоти з кулеметом та одною гарматою і їдеш до наступної станції. Береш вокзал, арештовуєш більшовиків, саджаєш на потяг ще солдат і їдеш далі".

Наступ німецької армії для більшовиків був суцільною несподіванкою – до такого повороту вони не були готові взагалі. Верховний командувач Криленко, який ще у листопаді віддав наказ всім частинам фронту припинити опір і самостійно почати переговори з німцями, тепер заспівав іншої: "22 лютого. 13 г. 40 хв. Необхідно підтвердження наказу про призупинення демобілізації. Послати загони Червоної армії до Пскова, а також Нарви у розпорядження 49-го корпусу…"

Накази ішли у війська без жодної відповіді про їхнє отримання. Воювати ніхто не збирався. У цю скруту більшовики потрапили завдяки... українцям. Від 22 грудня 1917 року між Радянською Росією і державами Четверного союзу (Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія, Туреччина) тривали переговори у Брест-Литовському. Делегацію більшовиків очолював нарком іноземних справ Лев Троцький.

9 лютого 1918 р. було підписано мирну угоду між державами Четверного союзу і щойно проголошеною Українською Народною республікою. Ця подія змішала більшовикам усі плани – вони аж ніяк не сподівалися на такий поворот.

Червоні дипломати напередодні самі затягували переговори, оскільки знали, що Німеччиною прокотилася хвиля страйків. Більшовикам марилася світова революція. Проте до 9 лютого, шляхом жорстоких репресій, німцям вдалося придушити масові страйки.

Після підписання миру з Центральною Радою німці висунули радянській делегації ультиматум, згідно з яким більшовики мали піти на значні територіальні уступки та визнати незалежність України. Для більшовиків втрата України означала втрату виробництва збіжжя та цукру, що підривало економіку Росії та прирікало її на голод.

На німецький ультиматум Троцький відповів пропозицією законсервувати наявний статус-кво: "Ні миру, ні війни, війну припиняємо, а армію демобілізуємо". Приставати на такі умови німці не бачили жодних причин. Переговори було припинено, перемир’я – скасовано і 19 лютого німці перейшли у наступ.

22 лютого був опублікований декрет Раднаркому "Социалистическое Отечество в опасности". Ставлення до умов німців в самій комуністичній партії було далеко не одностайним. Частина керівництва партії (ліві комуністи) на чолі з Бухаріним виступали категорично проти підписання миру на німецьких умовах. Склалася парадоксальна ситуація – німці без жодного опору наступали на Петроград, а ватажки більшовиків чубилися між собою.

23 лютого надійшли умови німецької сторони. 24 лютого ВЦИК та СНК [Всеросійський центральний виконавчий комітет і Рада народних комісарів – вищі органи радянської влади в Росії – ІП] шляхом поіменного голосування прийняли німецькі умови миру. У той самий день німці увійшли до Пскова.

Отут і сталася єдина подія, яку з величезною натяжкою можна назвати бойовою операцією. Вдень загін псковських червоногвардійців та щойно прибулий полк латишів спробував дати німцям бій на підступах до Пскова. Оборони не вийшло – німці без клопоту обійшли позиції червоних і вступили до Пскова.

У 10 годин вечора на вокзалі стався потужний вибух – в небо злетів склад піроксиліну. Цей вибух завдав німцям найбільших втрат за весь 250-кілометровий марш – близько 270 солдатів та офіцерів. Таким чином, всі 74 роки радянської влади, 23 лютого радянські люди відзначали украй видатну подію – вибух на піроксиліновому складі.

За матеріалами «Історичної правди»

Надрукувати