Діалог із вічністю і з собою

Перегляди: 459

18 травня виповнюється 85 років народному художнику України Михайлу Надєждіну. Про нього можна сказати коротко. Посадив дерево – його мистецтво зросло пишним явором у саду образотворчості. Народив сина – заслуженого художника України Андрія. Побудував дім – став засновником обласної організації Національної спілки художників України.

А можна й ширше.

У 1982 році Михайла Володимировича було призначено головним художником художньо-виробничих майстерень Худфонду УРСР. Очоливши творчо-виробничий процес, Надєждін фактично з перших днів розпочав підготовку до створення в Кіровограді обласної організації СХУ. На той час у місті налічувалося лише кілька членів Спілки: живописці Борис Вінтенко, Володимир Федоров, Микола Бондаренко, театральний художник і графік Анатолій Добролежа, скульптор Аркадій Мацієвський. На республіканські виставки роботи кіровоградців потрапляли рідко, оскільки наших земляків у Києві ніхто не представляв – одесити, до яких були приписані кіровоградські члени Спілки, просували туди, зрозуміло, насамперед своїх. Михайло Володимирович почав прокладати шлях до Києва для кіровоградців.

– Коли я переконався, що без власної організації годі й думати про якісь великі творчі плани, – згадує Михайло Володимирович, – вихід на широкого глядача, зрештою здобуття авторитету на фоні української образотворчості, вирішив щонайактивніше атакувати республіканські інстанції, щораз подаючи на виставку якомога більше творів кіровоградців. Спочатку нас там сприймали неохоче, з часом нам почали приділяти більше уваги. Паралельно зростали й можливості для вступу до Спілки художників. Невдовзі членами СХУ стали випускник Ленінградського інституту живопису скульптури, і архітектури імені Рєпіна (Академія мистецтв) Олександр Логвинюк, випускники Київського художнього інституту Сергій Шаповалов, Анатолій Янєв, харківського художнього училища Григорій Гнатюк та ін.

Для дотримання статутної норми створення осередку не вистачало ще одного члена Спілки. Ним міг бути сам Надєждін, але його туди не приймали через «наслідування західного буржуазного мистецтва» – тричі відмовляли у вступі. Але почалася перебудова, і він, нарешті, домігся дозволу на створення обласної організації. Першим своїм головою кіровоградські художники обрали саме його. А напередодні Михайла Володимировича усе ж було прийнято у члени Спілки.

– На членський квиток я чекав рівно двадцять п’ять років, – розповідає Надєждін. – На те були причини. Головна з них, що з 1960-х за мною тягнувся шлейф усіляких звинувачень – в імпресіонізмі, авангардизмі та інших гріхах. У ті роки за слово імпресіонізм могли й з училища вигнати, не кажучи вже про радикальніші «ізми». Я тричі поплатився за захоплення творчістю Врубеля, Сезанна, зберігання альбомів з репродукціями їхніх картин. Мене то відраховували з училища, то знову поновлювали…

Надеждін іще в стінах Дніпропетровського художнього училища не погоджувався з постулатами панівного методу, його мистецька натура потребувала ширшого простору. Він знаходив його у творчості Врубеля, Ель Греко, наскільки тоді було доступно – постімпресіоністів, модерністів кінця ХІХ-початку ХХ століття, в іконописі. Незаперечними авторитетами для нього були Мікельанджело, Суриков. Палітра імен, як бачимо, досить промовиста. На них і формувався художник та майбутній організатор обласної організації Спілки художників України (згодом НСХУ). Її було створено у 1989 році. З того часу і аж до 2015-го Михайло Володимирович був її незмінним головою. За цей час організація зросла у кілька разів, ряд художників отримали звання заслуженого, а Надєждін став народним художником України (1997). За три роки до того йому було присвоєно звання заслуженого діяча мистецтв.

Академік Національної академії мистецтв Олександр Федорук називає Надєждіна унікальним художником, чия творча спадщина є невід’ємною складовою скарбниці сучасного українського мистецтва. Зрозуміти характер його творчості можна вже через автопортрети – «особливий спосіб передати життєву енергію людської натури». На портреті 1962 року обличчя молодої людини проглядає крізь морок гнітючих тонів, можливо відгук на події у московському Манежі, де громили твори художників авангарду Автопортрет-1967 з ледь уловлюваними деталями – це суцільні емоції, котрі вибухають на площині протуберанцями яскравих кольорів на темному фоні дійсності. Нарешті автопортрет-2001 – зображення митця, відстороненого від буденних дрібниць, людини, котра багато чого бачить і багато що осмислює з висоти свого життєвого досвіду.

Хтось із мистецтвознавців сказав, що автопортрет являє собою образну фіксацію діалогу художника із самим собою. В принципі – уся творчість Михайла Надєждіна є діалогом – із собою, з моделлю, суспільством і, зрозуміло, з глядачем. Художник відтворює світ через колір, ним творить форму, створює настрій, передає думку. І говорить мовою барв, тонів та напівтонів. Його картини сприймаються не відразу, але мають магічну особливість: не дозволяють глядачеві пройти повз них, зупиняють біля себе, після чого й починається отой діалог – з асоціаціями, філософським заглибленням, конкретизацією абстрагованих смислів.

Михайло Надєждін – художник активної громадянської позиції. Вона присутня у багатьох його творах – «Стандартизація» (образна демонстрація сьогочасних явищ), «Масова культура на березі Чорного моря», «Фауст ХХ сторіччя», «Рибалка на Чорній річці» (як протест і застереження) тощо. Концептуальні ж полотна художника вводять глядача у проблематику космічних масштабів, ірраціональну за своєю суттю, оскільки поставлені художником питання не мають відповідей. «Курка чи яйце» – як запрошення до роздумів про всесвітнє начало, скороминущість і вічність, початок і кінець. А відтак – і питання: в чому сенс життя? Втім, це моя інтерпретація, хтось може думати по-іншому, і в цьому особливість надєждінських полотен. Його «Сади Едему» не випадково мають тричасткову будову: закладений у полотно ритм справляє враження безкінечності, а відтак –вічності.

Ми з ним знайомі вже понад сорок років. І я можу без тіні сумнівів сказати, що Надєждін усе життя простував своєю дорогою. Долав роки і право на старість залишав для інших. Банально було б сказати, що він і зараз залишається молодим душею. Але коли деякий час тому я завітав до нього в майстерню, то побачив такі свіжі полотна, що не снилися й багатьом молодим. Михайло Володимирович Надєждін – сучасний художник, а сучасність є неодмінною складовою будучності. Він працьовитий і, як кажуть, плодовитий. У нього величезний доробок, котрий складається з портретів (не можу не згадати «Портрет батька», «Меланхолія ІІ. Портрет матері», «Портрет дружини»), тематичних полотен, натюрмортів та ін. Його творчість по праву посідає почесне місце в арсеналі української культури, а стійкість на складному шляху через терни, на якому він завжди залишався самим собою, віддячує йому широким визнанням.

Броніслав Куманський

Надрукувати