(Продовження. Початок – http://chas-time.com.ua/liudyna/ditinstvo-gartuvala-vijna.html)
Евакуації великі і не дуже
На початку березня 1944 відбулася справжня евакуація населення. Це коли черговий раз хтось з противників вів наступ на села (деякі з них – Новгородка, Сасівка, Червоновершка, інші переходили з рук в руки противникам 4 чи 5 разів). Цього разу щось мало відбутися грандіозніше. Так я вирішив, помітивши незвичну метушню Ґотліба. Загалом, він був спокійний, розсудливий і на мій розсуд – добрий чоловік. Інколи проводив зі мною урок німецької мови, питав мене – як назвати українською той чи інший предмет. Мені дуже подобався його танкістський шлем, який він завжди чомусь вішав на цвях, забитий у сволок кімнати. Я на нього завжди так хитренько поглядав. І ось одного дня Ґотліб став дуже швидко збиратися, щось кидати у речовий мішок, нашвидку застебнув його і кинувся з хати. «А шлем?» – навздогін закричав я. «Ніхт, не трєба!», – на ходу кинув німець. Я побачив його спину вже у далині, коли від сідав у кузов переповненої солдатами машини. Я чомусь подумав, що він більше не повернеться і зняв шлем з цвяха – вважав його відтепер своїм.
І тут мати мене гукає – йдемо надвір, буде чергова евакуація. Процес нами освоєний давно, ми звикли – селянські вози, наповнені людьми і дрібними речами, везуть нас туди, куди знає лиш начальник обозу. Цього разу ми їдемо у велике село (назви не пам’ятаю). Заходимо у одну з хат. У ній нікого немає, але горить плита, у казані кипить картопля… Ми походили, погукали господарів, але ніхто не відізвався. «Мабуть і вони подалися у термінову евакуацію», – вирішили ми. Посиділи, перекусили картоплею та й поїхали.
Наступна евакуація була тривожна і страшна, бачу й сьогодні її в уяві. Під гучне ревище літаків у повітрі, танків на землі і могутньої артилерійської канонади з боку Кіровограда (пізніше нам сказали: то били «Катюші») наш обоз ледь устиг дотягнутися до крайньої хати якогось села. Ми миттєво опустилися східцями у великий погріб, розділений на дві половини. Розселилися – хто як міг. Мати розіслала на підлозі ковдру, повісила на цвяшок над нами піджак. Ледь всілися – бачимо: східцями повзе униз з перебитими ногами німецький солдат. Проповзає повз нас далі, де стояли великі дерев’яні діжки, певне, з квашеними овочами. За хвилину тими ж східцями збігає червоноармієць у шкірянці і кудлатій шапці із зіркою. Підбігає до нас і до матері – «Где здесь фашист?». «Який?», – питає мати. «Ах ти…, – гиле матюючя солдат. – Не знаєш? Вы запроданцы хохлаціє, прислуживали нємцам, их защищаєте. Застрелю…» І приставляє дуло автомата до маминих грудей. Вона була жінка не слаба фізично і горда. Ніхто не встиг поворухнутися, як вона з вигуком «Шкет смердючий!», з розмаху уліпила долонею по щоці нахаби. Чим би це закінчилось – невідомо. Та цієї миті у підвал ускочив інший військовик, офіцер і щосили вигукнув: «Рядовой, отставить!» Він заспокоїв матір, підійшов до мене, витягнув з кишені плитку цукру, простягнув мені, чомусь сказав: «Молодець!».
Це була не остання евакуація у ті дні. Коли фронт начебто затих, ми повернулися у Сасівку, вважали – війна закінчилася. Та одного дня у нас знову загуркотіло, засвистіло. Ми з дядьком Павлом вискочили з хати, у дворі почули сильні вибухи і свист бомб. Чулися крики, заклики бігти до кручі у кінці вулиці, там чекають підводи аби евакуювати населення. Дід з бабою, як завжди, відмовилися кудись їхати, а ми з матір’ю побігли. Сіли на якогось воза. Не можу сказати точно, але за кілька хвилин побачив – назустріч нам мчать танки (не знаю – чиї), на ходу палять з гармат. Один снаряд вибухнув поряд з нами, скошений осколком, упав кінь, мати схопилася за ногу і дуже закричала – її поранило. Не пригадаю – хто підібрав нас, надав допомогу. Нас з матір’ю посадили у кузов автомобіля, відвезли у госпіталь до Кіровограда, він, виявляється був зовсім поряд і у ньому місяців зо два уже стояли червоні. Нас доправили у фортецю. Матір лікували, певне, тижнів зо два, я жив у родичів на Великій Балці. У середині березня для нас зрештою, війна закінчилася. Поживши у місті ще з місяць, ми змушені були повертатися у Сасівку – там залишилися безпомічні дід з бабою. Повернувшись, ми почули сумну новину: німці перед останнім своїм відступом вчинили облаву і полонили усіх здорових хлопців і дівчат, забравши їх з собою. Так мій дядько Павло Матненко та його друг і однокласник Микола Маяк опинилися на території колишньої Югославії.
Москва сльозам не вірила…
Повернуся трохи назад, завершуючи розповідь про трагічну історію свого батька. Вже казав – поїхав він на роботу будувати черговий арик, увечері не повернувся. Мати довго розшукувала, розпитувала знайомих. Зрештою, знайшла за кілька місяців у одному з пунктів, де тримали арештантів. Добилася побачення, але тільки на відстані, через колючий дріт, кілька хвилин. Запам’ятала останні слова, які він майже вигукнув: «Бережи сина!». І все…Довідалася лиш – 10 років концтаборів без права листування. Де відбував, як жив, чим займався – таємниця, якої не пізнає ніхто і ніколи. Дещо прояснилося років через п’ять. У Сабирабадський район, де жила мамина рідна сестра, моя тітка Явдокія, повернувся заарештований в один час з батьком, тітчин знайомий. Був без однієї руки і ноги. Він і розповів деякі подробиці.
Засуджені разом з батьком відбували покарання у одному з таборів ГУЛАГу Західного Сибіру. У кінці 1941 року, коли німці стояли на підступах до Москви, в’язнів таборів терміново посадили у товарні вагони і без зупинок на залізничних станціях повезли на фронт. Буквально з вагонів, навіть не переодягаючи у військову форму, видавши гвинтівку з кількома патронами і гранатами, кинули на лінію оборони під залізничною станцією Волоколамськ. Не встигли воїни-в’язні зайняти позиції, як побачили ворожі танки, що сунули на них. Ослаблені в’язницею і довгою дорогою на фронт люди навіть гранату, як слід, не могли кинути. Броньовані машини гітлерівців більшість з них просто розчавили. Після боїв, десь аж напровесні, згорнули тіла загиблих у величезні ями, пересипали вапном і гладенько затрамбували землю. Сліду не лишилося від колишніх громадян Країни Рад. Опісля на тих місцях виросли сучасні будови, розважальні заклади, школи, дитячі садки.
Не пам’ятаю – до якого класу я ходив, мабуть, до другого, коли повернувся з війни один з материних братів, дядько Володимир. Не сам прибув – з другом. Той, здається, житель Київщини чи Одещини, але заїхав до фронтового друга погостювати. Обидва молоді, статні, у гарній військовій формі, обидва при орденах, медалях. Дізнавшись про долю мого батька, гість відразу запропонував мені: «Ти вже писати добре, мабуть, умієш? Бери аркуш паперу, ручку – пиши». І почав диктувати: «Геніальному вождю світового пролетаріату, Генералісимусу Радянського Союзу, учителю і батьку…товаришу Сталіну». Далі йшлося про мого батька, засудженого дарма, бо він був… Словом, найвищого гатунку ода з додатком вірності і любові вождеві. Лист вклали у красивий поштовий конверт, мабуть німецький, який мав друг дядька. Я, стримуючи подих, написав під диктовку: «Москва, Кремль, товаришу Сталіну». Відніс на пошту, відправив з увідомленням. Не відаю – чи хтось, колись, десь прочитав мого листа, але відповіді я чекаю досі.
Вдруге я вже сам, рядовий Радянської армії, авіамеханік літака ТУ-16 полку Дальної авіації, розчулений і довірливий, повірив політичному тріплу Микиті Хрущову, який називав себе вірним ленінцем і «викорчовував» політичне зло Сталіна. Написав йому листа з проханням повідомити про батька. У тих органах, думалося, велася точна документація. «У кого ти правди шукаєш? – сказав мені один знайомий чоловік, який д-у-у-жже-е добре знав систему. – Є така приказка: «Москва сльозам не вірить». Ніколи і нічиїм. Раджу і тобі не вірити тим, хто нами з неї керує». Ці золоті слова були сказані мені десь у кінці 1960-х років. Спасибі, добрий чоловіче за науку. Після твоїх слів моє життя потекло в іншому руслі.
Школа, шлем і «рідний батько Сталін»
Ще йшла війна, коли ми з друзями почали готуватися до школи. Її приміщення для нас завжди було цікавим і загадковим. Адже до революції це був панський маєток, у якому ще з XVIII століття проживали великі землевласники з Польщі Добровольські, пізніше дворянське сімейство Піщанських. Приміщення було на півтора поверхи, оточене з усіх боків красивою металевою огорожею, вхід до двору проходив через грандіозні теж металічні ворота, прикріплені до охайно оброблених кам’яних стовпів з вирізбленими на них картинками. У дворі був великий сарай, фруктовий сад з рідкісними фруктовими деревами і кущами, дуже гарні палісадники. Під час війни у цьому приміщенні жив німецький комендант, у спеціальній огорожі прогулювалися дикі кози, павичі, інші екзотичні тварини. Неподалік стояла красива цегляна церква з прилеглим цвинтарем, дуже глибокий колодязь, у якому була надзвичайно смачна вода. Трохи далі – казковий панський сад з декоративними деревами, кущами, квітами і високим насипом. За свідченням старших, на вершині насипу була обладнана мальовнича альтанка, у якій колись любили відпочивати, пити чай господарі маєтку. Все це, звичайно, у наш час мало жалюгідний вигляд – обрізане, понівечене, розкопане. І все ж у ньому любили гуляти не одне покоління сасівців і їхніх гостей.
Наш прихід до школи міг би служити яскравим кадром художнього фільму, наймовірніше – комедії. Чого варте саме вбрання, особливо хлопчаків. Адже ми були різні за віком. Якщо мені на той час виповнилося 7 років з гачком, то декому 10-11. Такі собі «першачки». Адже ми пережили майже 3-річну окупацію, школа не працювала. Нас назбирали, мабуть, душ 20. Дехто з старших були хто у перешитих з німецьких штанях і гімнастерках, кашкетах і черевиках. Мене мати убрала у штанці, пошиті з домашнього конопляного полотна з однією підтяжкою зліва-направо, білу сорочку невідомого покрою. На голову я особисто натягнув танкістського шлема Ґотліба (хто там у них розбирався!). До штанів мотузкою була прикріплена стара чорнильниця, з якої завжди витікав бузиновий сік– чорнило, залишаючи на штанях і шкірі синю пляму. Полотняна сумка, що заміняла портфель, була наповнена старим букварем невідомого походження, десь розшуканим матір’ю, подертим зошитом і ручкою з очерету, до якого нитками було прикріплено перо. Та ще кілька загорнутих у білу ганчірку галет, які мати одержувала за роботу у військовій частині на льотному полігоні під Компаніївкою. Романтика, правда? Учителька у школі була одна – Ніна Семенівна Богдан, довоєнна 10-класниця-відмінниця, тепер наш педагог… Нагадаю, було 1 вересня 1944 року, у Європі, пізніше в Азії, продовжувалася 2-а світова війна.
Перші чотири класи ніякими особливими подіями не відзначалися. Хіба тим, що на початку травня 1945-го нам повідомили про переможне завершення Великої Вітчизняної війни. Про Світову у роки мого дитинства, та й ранньої юності, ми й не чули. Зате про війну багато заговорили у п’ятому класі, коли до нас прийшли уже викладачі з вищою освітою. Особливою увагою користувався директор школи Степан Ісакович Калашников – недавній фронтовик, учасник штурму Берліна, орденоносець, надзвичайно вимогливий та принциповий керівник учителів і наш викладач історії та конституції (існував колись такий предмет у радянській школі).
І почав новий навчальний рік Степан Ісакович з того, що повісив над центральним входом до школи портрет Генералісимуса і вождя народів СРСР Йосипа Сталіна. Перед початком занять, здається, щотижня у дворі перед портретом шикувалися учні усієї школи і співали: «Піснею про Сталіна починаєм день, кращих ми не знаємо на землі пісень». (Авторів не пам’ятаю). Інколи її заміняли іншою – на слова М. Рильського: «Із-за гір із-за високих сизокрил орел летить, не зламати крил широких, того льоту не спинить». Орел – то, звісно, Сталін.
Запам’ятався мені один випадок. На уроці історії я механічно, без будь-якого задуму на фото медалі «За перемогу над Німеччиною» у підручнику розфарбував червоним олівцем портрет Сталіна. Боже, що тут сталося! Директор з усього розмаху стукнув мене підручником по голові, узяв, як кажуть, «за хівку» і поставив у куток до кінця занять. (Була колись така міра покарання у радянських школах – ставити порушника дисципліни у куток)… Багато дечого можу пригадати за свої шкільні роки до 1952 року.
Закінчував школу я вже у Кіровограді, поступав у місцевий педагогічний інститут ім. О. Пушкіна (тепер В. Винниченка), але факультет ліквідували у 1957 році, мене замели на службу у Радянську армію, де я відбував державну повинність понад три роки. Але це вже інша тема, хоча подальше моє життя було переповнене цікавими моментами, які теж аж просяться на папір. Такі часи неймовірні були – чого варта лише хрущовщина, якій чомусь у нашій літературі відведено дуже мало місця. А які пригодницькі, комедійні романи і повісті можна писати, фільми створювати. Існував, наприклад, такий веселий жарт. Питання: «Який існує найкоротший анекдот»? Відповідь: «Комунізм». «Найдовший»? «Промова Микити Сергійовича Хрущова». «Хто його кращий друг»? «Фідель Кастро». «Ворог»? «Йосип Сталін». Так воно й було – народ скаже, як зав’яже.
Юрій Матівос
Світлини: можливо 5 клас (я – 4-й зліва у першому ряду, Степан Ісакович в 2-му ряду посередині); подібний шлем залишався у мене після окупації; такий портрет Сталіна висів над ганком школи
