Йому покалічили око й руку та залишили зв’язаним у штабі червоної бригади. Уночі Петро Філоненко перетер мотузки, вибрався крізь вузьке вікно і босоніж пробіг близько 5 кілометрів до лісу. Це був не останній випадок, коли він дивом урятувався.
1 серпня 1960 року помер Петро Філоненко — сотник Армії УНР, повстанський отаман і розвідник, учасник двох зимових походів, згодом полковник Українського визвольного війська. В архівних документах його називали «надзвичайно хоробрим старшиною». Він очолював 9-й повстанський район Волинської групи, нелегально переходив польсько-радянський кордон і виконував завдання в глибині окупованої України.
Петро народився 12 грудня 1896 року в Ємільчиному на Житомирщині. Пройшов фронти Першої світової, а після повернення створив загін самооборони й долучився до формування українського війська. На початку 1919 року Філоненко захворів на тиф і потрапив до лікарні в Новограді-Волинському. Саме тоді місто зайняли червоні. У сусідній палаті кількох хворих українських вояків закололи багнетами. Петро чув наказ наступного дня перевести решту до в’язниці. Сестри милосердя знайшли для нього цивільний одяг і потай вивели з лікарні.
Оговтавшись, Філоненко зібрав повстанський загін. Його люди діяли між Коростенем, Овручем і Новоградом-Волинським: руйнували залізницю Шепетівка—Коростень, нападали із засідок на червону кінноту та зривали пересування більшовицьких частин. Невдовзі Петра захопили більшовики. Після катувань він утратив зір на одне око, а одна рука майже не слухалася. Та, щойно оговтався після втечі, зібрав новий загін і приєднався до 6-ї стрілецької дивізії Марка Безручка.
Разом із нею Філоненко пройшов Перший зимовий похід — багатомісячний рейд Армії УНР ворожими тилами. Завдяки доброму знанню Волині й Поділля його залучали до розвідки: Петро проводив українські підрозділи, підтримував зв’язок із повстанцями та збирав інформацію про ворога. Після відступу Армії УНР за Збруч він повернувся на Волинь і став розвідником у штабі генерал-хорунжого Юрка Тютюнника — одного з керівників українського повстанського руху. Штаб готував новий похід і загальне повстання проти більшовицької влади.
9 червня 1921 року в селі Моклаки Філоненко зустрів чоловіка, який назвався сотником Григорієм Заярним. Той запевняв, що працює з Тютюнником і прямує на Полтавщину. Петро насторожився і простежив за ним до залізничної станції. Заярний сів у потяг до Коростеня — зовсім не в тому напрямку, про який говорив.
Через два місяці Філоненко побачив його вже у штабі Тютюнника і прямо попередив: цей чоловік може працювати на ЧК. Йому не повірили. Заярного вважали давнім побратимом і перевіреним у боях старшиною, який пройшов Перший зимовий похід. Насправді Філоненко мав рацію. У документах ЧК Заярний проходив як агент «121». Він видавав чекістам українських кур’єрів і розвідників. Через таких агентів ворог знав маршрути повстанських груп і плани Другого зимового походу.
Сам Філоненко завдяки знанню місцевості та суворій конспірації уникнув оточення. Багатьом його побратимам урятуватися не вдалося. Після поразки походу сотні українських вояків потрапили в полон, а 359 із них були страчені біля Базару. У 1924 році Петро повернувся до Польщі й продовжив працювати на розвідку УНР в еміграції. Офіційно він знаходив і відновлював могили українських вояків, а водночас підтримував підпільні зв’язки та виконував розвідувальні завдання.
Чекісти роками шукали спосіб виманити Філоненка в Україну. Зрештою вони змусили його рідного брата передати обіцянку амністії: мовляв, якщо Петро повернеться, минуле йому пробачать. Насправді його чекали на радянському боці, щоб одразу схопити. Але Філоненко розпізнав пастку й не повірив жодному слову.
Під час Другої світової війни він знову організовував антибільшовицькі загони на Волині та Житомирщині, отримав ранг полковника і до 1945 року продовжував боротьбу в лавах УПА. Після війни Петро Філоненко емігрував до США. У 1958 році видав спогади «Збройна боротьба на Волині», залишивши власне свідчення про події, які радянська влада десятиліттями приховувала.
Помер він 1 серпня 1960 року у віці 63 років. Похований на українському цвинтарі в Саут-Баунд-Бруку.
Петро Філоненко вмів бачити небезпеку там, де інші ще довіряли старим знайомствам і гучним запевненням. Попереджав про зраду — та його не почули.
Петра Філоненка катували, брали в полон, вистежували й заманювали в пастки. Кілька разів він дивом уникав смерті. Та після кожного порятунку знову повертався до боротьби проти більшовицьких окупантів — і залишався в ній стільки, скільки мав сил.
Українська перемога