Драматургія графіки Кир’янова

Перегляди: 328

Напевне, жодне з мистецтв не народило стільки термінології, як образотворче. Хоча, коли підходити узагальнено, то все просто – є образотворчість традиційна, і є нетрадиційна. Мистецтво класичного реалізму і андеграунду відрізняються в принципі тим, що перше демонструє позицію автора і його естетику, які глядач може сприймати або ж ні, а друге ще й запрошує глядача до співавторства. Воно не ставить крапку ні на авторській концепції, ні, умовно кажучи, на сюжеті, якого може й не бути. Тому альтернативне мистецтво вимагає від глядача певної підготовки і креативного мислення. А говоримо про це з нагоди 70-річчя від дня народження яскравого представника андеграунду, кропивницького графіка Володимира Кир’янова, котре випало на середину березня. На жаль, художник не дожив до свого ювілею.

Чудову статтю про нього надрукував у «Народному слові» Андрій Надєждін. Не можу не пройти повз цю дату і я – багато років ми з Володимиром були знайомі, на багато речей дивилися однаково. Він був унікальним художником – філософом у світі думки і хірургом з олівцем у руках на папері. Напевне навчання у Ленінградському інституті театру, музики і кінематографії все ж позначилося на його художній мові, бо більшість його графічних листів розгортаються у просторі за законами драматургії. Це й спонукає глядача самому дописувати, точніше доосмислювати мізансцени, часом позначені лише розчерком пера.

Розповісти про Кир’янова десятком-двома абзаців ювілейної статті неможливо: його творчий спадок, тематика малюнків досить широкі. Тут потрібна монографія гарного спеціаліста, ми матимемо велику втрату, якщо він не знайдеться – графіка як така навіть у музеях залишається в тіні.

З упертістю, гідною римського сенатора, я постійно заперечую слоган «Кир‘янов – кіровоградський Гойя». Та ніякий він не Гойя, він – Кир’янов. Нікого не повторює, нікого не наслідує і належить не тільки кропивничанам. Стоїть в одному ряду з тим же Гойєю, з Домьє, Босхом. Однак творчість кожного з них – сама по собі: «Капричос» Гойя являє собою соціальну сатиру, карикатури Домьє носять здебільшого політичний характер, Босх розплутує людські гріхи, а Кир’янов препарує людину у її далеко не кращій іпостасі.

Є у Володимира Васильовича й карикатури, досить дотепні, є сюжети, близькі до карикатури, але головна частина спадку Кир’янова це анатомія пошлості. Я тут згадаю лише два графічні листи – «До Європи» і «Визрівання», які тематично були актуальними за життя художника, а сьогодні ще більше оголилися.

Європейський вибір й за кілька місяців до святкування 30-річчя незалежності виглядає примарно й неоднозначно. По-різному його бачать політики, свідомі громадяни й обивателі. Свій погляд має й художник. З чим і для чого йдемо в Європу? Можна було б посміятися з центрального персонажа, сліпця, одягнутого у широченні шаровари – уявлення обивателя про українську культуру, мушкетерський капелюх на голові – так само уявлення про європейську культуру і капшук на шнурочку – не з чимось, а для чогось. Тільки не смішно. Бо коли відірвати погляд він його постаті, то помічаєш, як «несе Галя воду» на коромислі… на початку двадцять першого століття, суворий лик степовика з тих часів, «як ще були ми козаками», а головне – зажурене обличчя жінки-матері. По що йдемо, що залишаємо, що пропонуємо? Можна шукати смисли і в інших ледь помітних деталях. У підсумку ж бачимо хистку кладку, якою сліпець прагне навмання подолати прірву між двома світами. І читаємо застереження художника – навмання годиться тільки в піжмурки гратися. Що ми, до речі, часто й робимо.

Пошлість – многолика. Вона у політиці й побуті, вчинках і поведінці, пристосуванстві і сподіваннях на «доброго дядька», що є наріжним каменем совковості. Вживаю цю церковну метафору, оскільки «чудище, і справді, о́бло, озо́рно, огро́мно, стозе́вно и ла́яй» Це через нього ми й досі не можемо взяти управління державою у свої руки, віримо брехунам з трибуни і екранів телевізорів, готові «за шмат гнилої ковбаси» й рідну матір продати. Досі не стали єдиним народом.

Кир’янов зневажав совка у будь-якому вигляді. Його «Визрівання» – це глузи над совковою психологією і їдка іронія з приводу її живучості. Постать із побожно спрямованим поглядом на завбачливо закріплене п’яте колесо до воза, поливає засохле дерево вчорашнього дня, з під кореня якого проростає голова чергового совка. Лагідність «селекціонера» удавана, справжнє ж його обличчя окреслене ледь помітним штрихом. Воно далеке від смирення. І прополювати ще нам той город та прополювати…

Кир’янов не конкретизує політичну належність його персонажів (окрім карикатур на комуністів). До партійності і партій, мені здається, Володимир Васильович був узагалі байдужим. Його цікавила людина, людська спільнота, людські пристрасті та облуди. Він був нещадний до мерзоти і підлості, щедро виставляв їх нам на показ. Тож у його творчості рідко натрапляєш на світле начало. Однак, це не вирок людській спільноті. То швидше інвективи, спрямовані проти її вад, зі слабкою надією на перемогу добра. В його роботах часто зустрічаються подорожні – пілігрими. Вони не прошкують до святих місць, вони їх шукають. І в цьому розумінні драматургія графіки Кир’янова розгортається у напрямку до світла.

Броніслав Куманський

Надрукувати