– Мого брата Олександра Осадчого арештували в окупованому Криму в серпні 2023 року, але ми досі не знаємо, чи відбувся в суді розгляд справи по суті звинувачень в «шпигунстві» і «державній зраді», — розповів «ФАКТАМ» брат політв’язня Сергій Осадчий. — Зауважу, що майже рік після арешту Саші нам не було відомо, що з ним сталося і де він знаходиться. Виявилося, його утримують у Сімферополі в СІЗО-2, як я вже сказав, окупаційна влада висунула йому звинувачення в «шпигунстві» і «державній зраді».
Влітку минулого року мені телефонував кримськотатарський правозахисник, сказав: брат попросив передати, що живий. «Більше, на жаль, нічого повідомити не можу», — завершив він. Я потім перевірив — ця людина дійсно правозахисник. Тоді ж — влітку минулого року — ми дізналися, що рішенням суду продовжено тримання Олександра під вартою. На одному з російських пропагандистських телеканалів тоді показали короткий сюжет про це судове засідання. Нам запис цього сюжету переслали з-за кордону. Хоча обличчя брата на відео заблюрено (навмисно погіршена якість зображення), але ми Сашу впізнали. Він сильно схуд, змарнів. Мій брат 1962 року народження — вже немолодий. Тож стан здоров’я не найкращий. Тюрма забирає останні сили. Великий термін ув’язнення (російська Феміда присуджує зараз політичним виключно гігантські терміни) брату буде важко пережити.
«Брат створив одну з перших приватних митних контор в морському торгівельному порті Феодосії»
— Арешт брата був для вас несподіваним? Чи ви підозрювали, що таке з ним може статися? — ставлю питання Сергію Осадчому.
— Я розумів, що йому загрожує небезпека, адже Саша — людина вільнодумна. Врешті хтось на нього доніс.
— Чим ваш брат займався до арешту?
— Щоб в повній мірі відповісти на це питання, слід сказати, що мій брат — людина масштабна. Це можна проілюструвати, наприклад, тим, що навіть, знаходячись за гратами, він в листах (написаних убористим почерком) поділився своїми ідеями раціонального використання природних ресурсів нашої малої батьківщини — Вільшанщини (Кіровоградська область). В нього є й інші масштабні задуми, зокрема, напередодні анексії Криму він розробив проєкт відродження вівчарства на півострові. Важливо, що Саша знайшов інвесторів, готових вкласти в це кошти. Проєкт не вдалося реалізувати через російську окупацію Криму. Ще додам, що ми з братом розробили амбіційний проєкт рейкового автобуса (цей комфортний різновид малого залізничного транспорту — один або кілька вагонів — успішно застосовується в Європі) для нашої малої батьківщини: з’єднати її рейкобусом з частиною Вінницької та Черкаської областей.
— А чим Олександр заробляв на життя?
– Успішно займався приватним підприємництвом, причому ще з початку 1990-х років. Він тоді створив одну з найперших приватних митних контор в морському торгівельному порту Феодосії (мав ліцензію за номером 11 на цей вид діяльності).
Якщо не заперечуєте, розповім гучну історію, до якої по своїй роботі був дотичний мій брат. Вона трапилася в середині нульових років. Отже, дуже гучна політикиня Наталя Вітренко (певно, багато хто її пам’ятають) разом зі своїми проросійськими прихильниками блокувала Феодосійський порт. Навіщо? А щоб під гаслами «США и НАТО оккупируют Крым» завадити розвантаженню американського військового корабля Advantage, який тоді доставив військову техніку для спільних україно-американських навчань Sea Breeze. На борту корабля також був вантаж для ЗСУ: будівельна техніка і матеріали, призначені для реконструкції військового полігону біля Старого Криму (ці події відбулися в травні-червні 2006 року — Авт.). Так от мій брат розмитнював ці техніку і матеріали. До речі, ці послуги коштували приблизно 20 тисяч доларів (бо то був дуже великий об’єм робіт). Держава досі не розрахувалась з Олександром за цю роботу. А історія з американським вантажем завершилася тим, що його без зайвого галасу передали військовим в Одесі.
— Коли росія окупувала Крим, Олександр мав намір перебратись на материкову Україну?
– Наскільки мені відомо, ні. Адже за багато років прижився в Криму — він мешкає там з 1980-х. Я вже вам казав, що наша мала батьківщина на Кіровоградщині. Я народився в Одесі, а Саша — саме на Кировоградщині, в селищі Вільшанка — першому, заснованому в 1773 році поселенні болгар в Україні. Дозволю собі в кількох реченнях розповісти про ту історичну подію. Тоді (у 1773 році) 400 родин біженців з Болгарії прийшли до фортеці святої Єлизавети. Перезимували в трьох селах неподалік, а весною їм дозволили оселитися на вільній території, яку контролювали козаки. Так було засновано Вільшанку на берез річки Синюха. Поруч проходив тодішній кордон з Османською імперією, тож Вільшанку будували, як військове поселення. Вийшло так, що землю болгарські родини отримали безкоштовно, а за це вони мали відпрацювати на будівництві фортифікацій чотири дні на тиждень.
— Тобто ви з братом нащадки тих болгар?
– Так. Наш батько українець — Осадчий, а мати болгарка, її дівоче прізвище Стойкова. Вони педагоги, працювали в Одесі, а потім повернулися в Вільшанку, де, як я вже сказав, народився мій молодший брат. Тато за освітою історик, мама — фізик і математик. Певно, слід сказати, що я очолюю громадську організацію «Об'єднання болгар України» і мене обрано депутатом Всесвітнього парламенту болгар світу. До речі, національне інформаційне агентство Болгарії БТА (Болгарське телеграфне агентство) повідомило про арешт мого брата. Я вдячний БТА за підтримку.
«Російський суд не виправдає мого брата, як не виправдав інших політв’язнів, які потрапили в ці жорна. Тож єдина надія — обмін»
— Як сталося, що ваш брат оселився в Криму?
— У 1980-х він закінчив Одеський державний університет, вивчився на інженера-математика. Як одного з найкращих випускників, його направили на роботу на одну з найбільших в колишньому Радянському Союзі судноверф в селищі Приморськ Феодосійського району. Відтоді він живе в Криму. На судноверфі доволі швидко доріс до посади начальника обчислювального центру.
Олександр полюбив Феодосію не в останню чергу завдяки творчості Івана Айвазовського, геніального художника, уродженця і справжнього патріота цього приморського міста. Брат ще з дитинства захоплювався живописом. Окрім того, грав на фортепіано і гітарі, мав успіхи у спорті (плавання, хокей, футбол, шахи). І вже коли працював на судноверфі, безкоштовно тренував дітей у заводському басейні. В 2011 році видав книгу про Айвазовського. А коли у 2020-у було запроваджено карантинні обмеження через ковід, використовуючи зв'язки із вченими і бажання допомогти людям налагодив виробництво «мертвої води», ефективного засобу дезінфекції.
До Саші завжди ставилися з повагою, бо він людина справедлива, доброзичлива, комунікабельна, має організаторські здібності. (…)
— Я так розумію, що нині фактично єдина реальна надія на звільнення вашого брата з російської неволі — це обмін полоненими?
– Саме так. Зрозуміло, що російський суд не виправдає мого брата, як не виправдав інших політв’язнів, які потрапили в жорна путінської каральної машини. Жодні апеляції не допоможуть — попри те, що звинувачення сфабриковані. Тож лишається обмін.
Ми звернулися до Дмитра Лубенця (уповноваженого Верховної Ради України з прав людини), голови Менжлісу кримськотатарського народу Рефата Чубарова, у Штаб поводження з полоненими, інші компетентні структури. Хоча обміняти наразі вдалося небагатьох цивільних заручників, проте все ж їх також повертають.
Переконаний, що вони спроможні після повернення додому принести радість і користь не тільки своїм родинам, а й Україні — її могутності і процвітанню. З ними наша країна стане міцнішою і кращою.
Ігор Осипчук, «Факти»
На фото: Сергій (ліворуч) і Олександр з мамою на Кіровоградщині (2023 рік); через півтора місяці після того, як було зроблено цей знімок, Олександра арештували в Криму