Стаття заслужного вчителя україни Віри Соколової наводить на роздуми.
Не можна ігнорувати той беззаперечний факт, що нинішня система освіти вже не є системою освіти через цілий ряд причин, серед яких першочерговими я вважаю швидку зміну світу та глобалізацію. Тож маємо або лікувати (ся), або змінювати (ся) повністю. Не існує у мене в голові кращої моделі, ніж та, за якою я вчилась: мої шкільні знання пройшли випробування десятиліттями. Проте очевидних фактів я не можу не бачити: вчитель робить те саме, що робив і 30 років тому, а споживач знань за ці роки став зовсім іншим. Тож пошук нового у підходах до навчання, викладання, встановленні комунікації, зрештою, спільної мови з батьками, цей процес відбувається на вимогу часу.
Думаю, що ми зараз знаходимось на хворобливому етапі, коли хаотичність різних інноваційних елементів зашкалює. З іншого боку, це мусимо пройти, бо будь-які вкраплення в систему мають бути випробувані життям. Інакше як побачити їхню ефективність чи навпаки?
Щодо реформ. Нинішнє реформування освіти виходить клаптиковим: НУШ є, а уявлення, що ми будемо робити з нушенятками в 5-9 класах – немає. Профільну освіту якісну теж усі хочуть, але підґрунтя під неї ні матеріального, ні методичного поки немає. Допоки не буде в реформаторів системного уявлення, що ми хочемо мати в результаті, допоки нас буде кидати від одного берега до іншого. А не може бути й мови про системність, допоки реформатори залежатимуть від політичних процесів у країні.
Щільність подій нашого життя є шаленою, і треба не лише встигати реагувати на те, що відбулось, а й навчитись бути готовим до наступних штормів. Тож консерватизм, відірваність від реалій і старі стандарти – це точно не шлях освіти, що забезпечить відповідність запитам сьогодення.
Найголовніше, в морі сучасних інновацій не потонути самому, а відчувати міру в їхній кількості та доречності, а також не забувати, задля чого ми все це робимо.
Наталя Вельгун, педагог