У книзі «Самі про себе. Автобіографії українських митців 1920-х років», яка вийшла у київському видавництві «Кліо» в 2015 році, знаходимо кілька автобіографічних даних про Валер’яна Поліщука.
31 грудня 1920 року поет писав, що він «з постанням Директорії був запрошений на секретаря редакції Катеринославської газети «Республіканець», потім писав у єлисаветській газеті «Наша хата»…».
В автобіографічній замітці від 28 лютого 1923 року Валер’ян Львович зазначив, що надрукував в січні 1919 року в Єлисаветі в газеті «Наша хата» «Місяшне сяйво» й інші поезії». На жаль, примірник цієї газети відсутній у фондах Державного архіву Кіровоградської області.
А у жовтні 1924 року, під час відпочинку в Гурзуфі, Поліщук пише: «Катеринослав узяли більшовики. Тут же поблизу товкся Махно. Кипіло, як у котлі. Газету перенесли в Єлисавет. Я ще там попрацював трохи…»
Єлисаветградський Кредитний Союз кооперативів 28 вересня 1918 року почав видавати кооперативно-громадський тижневик «Наша хата», друге україномовне видання у місті. У зверненні від редакції зазначалося, що виходитиме газета, але за типоформувальними ознаками «Наша хата» відповідала журналу: малий формат (близький до А 4), номер в середньому 26–28 сторінок. На другій шпальті подавався зміст номера, який складався переважно з аналітичних та публіцистичних жанрів. Частка новин була мінімальною, при тому подавалися новини з широким терміном актуальності. Редагував часопис чиновник та кооператор, голова Національного союзу, член Трудового Конгресу, голова єлисаветградського «Союзу споживчих товариств» Т. Біланенко.
Раз на два дні виходив додаток до журналу «Відомості тижневика «Наша Хата», який мав формат стінгазети (текст був надрукований з одного боку). Додаток містив накази повітового коменданта та військового начальника Єлисаветграда; оповіщення та постанови Директорії УНР; накази Армії УНР; накази та оповіщення інших адміністративних установ, оголошення про заплановані офіційні заходи тощо. В кожному випуску розміщувався один публіцистичний матеріал ідейно-політичного спрямування (іноді — кілька). Додаток продавався окремо від журналу за 30–35 копійок. Видання просувало ідеологію кооперативного руху, який мав на меті звільнення українського селянства від бідності та гніту великого приватного капіталу. Орієнтуючись на сільських жителів, редакція поміщала прикладні матеріали, які б допомагали вести господарство.
У Державному архіві Кіровоградської області зберігається з півтора десятка номерів цього видання. Перший номер датований 6 грудня 1918 року, останній — 1 лютого 1919 року.
У грудні газета виходила на аркуші формату А3, який був задрукований з одного боку, а уже в січні на чотирьох аркушах того ж формату. Спершу зазначалося, що газета версталася у друкарні Трудового кооперативу «Просвещение», а у січні — у друкарні УНР в Єлисаветграді. Хоча у січні у «шапці» й з’явився надпис, що це щоденна громадсько-політична кооперативна газета, та виходила вона нерегулярно і без нумерації. Редакція та контора газети квартирували у будинку Барського по вулиці Верхній Донській (нині — Архітектора Паученка). Очевидно, це той будинок, у якому зараз обласний краєзнавчий музей.
Обласний краєзнавчий музей
З 15 січня 1919 року замість додатку почала виходити щоденна газета «Наша Хата» з підзаголовком «Щоденна громадсько-політична кооперативна газета». У вихідних даних зазначалося, що 1919-й — перший рік видання, редактор — Т. Біланенко. Випуск паралельно з журналом щоденної газети, очевидно, був зумовлений необхідністю більш оперативного інформування населення та активного просування національної ідейно-політичної концепції. В оголошенні про передплату зазначалося, що газета відстоює інтереси селян, робітників і трудової інтелігенції.
У №21 від 14 лютого 1919 року була надрукована стаття відомого письменника, українського есера Валер’яна Поліщука «Совітська влада і українство», де йшлося про вплив політики більшовизму на український народ, про пригноблення більшовиками українських національних цінностей та нівелювання національних потреб українського пролетаріату: «Національні ж потреби українського пролетаріату повинні навіть і в теперішнім перехіднім моменті стояти в першій черзі». Автор міркує, що тенденція ставити національне питання поряд із соціальним, притаманна визвольним ідеям багатьох народів, може бути помилковою для України.
У кінці грудня 1918 року штаб Південно-Східної групи Республіканських військ УНР почав видавати у Єлисаветграді офіційну щоденну соціалістичну газету «Республіканець», яку редагував П. Коробчанський. В оголошенні про передплату зазначалося, що газета відстоює інтереси трудового селянства та пролетаріату. Газета поширювала ідею створення незалежної Української республіки з соціалістичним та демократичним устроєм.
У газеті «Республіканець» працював відомий письменник В. Поліщук — автор публіцистичних статей, який роз’яснював читачам у зрозумілій та доступній формі сенс політичного руху Директорії УНР та трудового конгресу. В. Поліщук писав: «Шлях наліво, згода з Совітською Росією несе за собою загрозу винищити нашу культуру, поставити нас на старе місце експлуатації з боку росіян, нав’язати нам такі форми правління, які в самій основі не підходять для нашої країни» (№32 від 31 січня 1919 року).
Матеріали автора були насичені ультрареволюційною фразеологією, що не притаманно іншій проукраїнській пресі Єлисаветграда: «Ще не один іспит чекає нас, ще не один рік буде литися кров у боротьбі за кращу долю… Але які б фази не проходив революційний рух на Україні, проте трудящий народ візьме верх, бо того вимагає життя» (там само).
Виступаючи за єднання України (у культурно-географічному вимірі), В. Поліщук широко використовував маркери та агресивну лексику соціалістичного дискурсу: «Місця для буржуазії в ньому немає, бо з ворогом спільної роботи не може бути, а хто, як не одвічний ворог трудящих людей — капіталісти, поміщики та всякі інші буржуа? — (№33 від 1 лютого 1919 року).
Очевидно, на стиль автора вплинула прихильність до українського есерівського руху. Загальне огрубіння мови газети можна пояснити вимогами ідейно-політичної боротьби, оскільки газета видавалася у період жорстких військових подій на теренах України, на відміну від попередніх проукраїнських часописів, які видавалися у стабільніший час. Загалом мові ідейно-політичного дискурсу української преси Єлисаветграда притаманний виважений поміркований стиль без надмірного вживання штампів, слів-маркерів чи агресивної лексики, характерних для більшості соціалістичної, більшовицької, повстанської та монархічної преси Єлисаветграда.
Верстався «Республіканець» у друкарні УНР в Єлисаветграді, а редакція займала кімнату №18 у готелі «Палас» по вулиці Двірцевій. Останній відомий номер «Республіканця» вийшов 1 лютого 1919 року.
У фондах Державного архіву Кіровоградської області зберігається більше десятка примірників цього видання. У номерах «Республіканця» за 31 січня та 1 лютого 1919 року надруковані три статті за підписом В. Поліщука.
Валер’ян Поліщук — досить нетиповий представник «Розстріляного Відродження», разом з тим без нього неможливо уявити тодішню українську літературу. Це не лише найвідоміша, а й найсуперечливіша постать в українській літературі XX століття. Автор понад двадцяти поем та романів у віршах, десятків ліричних томиків та дитячих збірок, багатьох літературно-критичних, теоретичних та публіцистичних виступів.
Стаття «Три дороги» Валер’яна Поліщука, надрукована у газеті «Республіканець» (31 січня 1919 р.)
В особі В. Поліщука українська література 1920-х наполегливо шукала сучасних, відповідних прогресивному, технізованому XX століттю способів і засобів зображення. Поліщук став фактично другим після Михайла Семенка організатором авангардистського літературного руху. На противагу футуристам, очолив український конструктивізм, або, за його власним паралельним визначенням, динамічний спіралізм — напрям, який не зовсім оформився в цілісне, самостійне явище, знаходився трохи у тіні футуризму, однак зі своїми виразними характеристиками: особливою ритмічністю, активним використанням верлібру (саме Поліщука, до речі, часто називають найпослідовнішим промоутером «вільного вірша» в українській поезії першої половини ХХ століття), позитивним пафосом, широким розгортанням окремих образів, психологічним спрощенням і науково-технічним матеріалом для письма.
Письменник був яскравим і ексцентричним героєм літературного життя. Сам підживлював чутки про роман з двома сестрами — Лідією і Оленою Конухес (подібні трикутники — просто якась нав'язлива ідея тодішнього мистецького середовища).
Під час зустрічі письменників зі Сталіним став допитуватися у нього, коли ж Радянській Україні віддадуть Кубань і Північну Слобожанщину...
Публічно та й у багатьох творах Валер'ян Поліщук активно підтримував радянську владу, не нехтував відверто пропагандистськими віршами. Але окремі записи з щоденників і листи, які передавалися не поштою, а з рук в руки, свідчать про дуже критичне сприйняття більшовицького режиму.
В одному з листів Поліщук описує реалії Голодомору у Харкові, атмосферу серед заляканих і паралізованих початком масових репресій літераторів.
У 1934 році поета заарештували. Він був одним з тих, хто не зламався на слідстві, не визнав абсурдних звинувачень і не «доверстав» до них нікого з друзів і знайомих. Отримав «десятку». У 1937-му вирок переглянули: Поліщука розстріляли у Сандормоху.
Що ж стосується власне поезії, вона у Поліщука була напрочуд різноманітною. Як і в житті, в творчості, він, схоже, сповідував політику ренесансної різновекторності. В одних віршах він експериментував зі своїм конструктивізмом, шукав химерні метафори або джмелем кружляв навколо якогось одного способу (наприклад, волосинки або медузи), з різних сторін розгортав улюблені питання тілесності, сексуальності або раптом поринав в технічні питання індустрії. В інших ставав зразковим трепетним неоромантиком. Для Валер’яна Поліщука не було більшого щастя, ніж вірно служити людям. Коротко, влучно, стисло, але по-мужньому висловлена ним думка може служити девізом усього поетового життя:
Блажен, хто може горіти,
Бо після нього залишиться попіл,
А не гній.