Рівно 80 років тому наш край переживав криваву трагедію – навальний наступ німецьких нацистів буквально не по днях, а по годинах окуповував наші міста і села. Червона армія відступала, лишаючи напризволяще цивільне населення. Хаотична евакуація, політика випаленої землі, страх перед владою, що відступала і тією, яка насувалась. І кров, і смерть, і розпач… Але й неймовірний героїзм тих, хто намагався захиститися, всупереч прорахункам вищого командування брав вогонь на себе.
Довго, дуже довго документи серпня 41-го і наступних місяців німецько-радянської війни були засекреченими. Останніми роками, коли відкрились архіви, ми багато дізнались про той час, у нашій області видано кілька ґрунтовних досліджень (Іван Петренко, Василь Даценко). Але досі саме події серпня 80-річної давності в нашій уяві залишалися досить загальною картиною. Ми розуміли тенденцію тих подій, але поза увагою залишалась конкретика.
Саме у ці серпневі дні світ побачила книга Бориса Шевченка «У серпні 41-го», видана Регіональним центром наукових досліджень з історії України та підготовки історико-краєзнавчих видань і обласною організацією Національної спілки краєзнавців. Тут подано детальну картину збройного протистояння у той трагічний момент. З одного боку – книга розвінчує міф, нібито ніякого захисту і спротиву нацистським військам не було, з іншого – показує наскільки неорганізованим, погано підготовленим був той опір, що оберталося десятками і сотнями смертей, яких можна було б уникнути.
Чому вище командування у захисті наших теренів розраховувало саме на 223-ю стрілецьку дивізію? Як вона формувалась і чому зазнала нищівної поразки? Як було здано Новомиргород? Чому найзапекліші бої велися за станції Новоукраїнка, Помічна, Адабаш? Чи обороняли радянські війська Кіровоград взагалі? Чому в Олександрії на 1 серпня 1941-го залишилось всього семеро військових, озброєних лише наганами та пістолетами ТТ?
Про все це у новій книзі історика. Її тираж, на жаль, дуже невеликий, тож публікуємо уривок, який стосується подій у тодішньому Кіровограді.
БІЙ ЗА КІРОВОГРАД
У 1976 році були видані мемуари колишнього другого секретаря Дніпропетровського обласного комітету комуністичної партії більшовиків України Костянтина Грушового «Тогда, в сорок первом…». У цих спогадах є один цікавий фрагмент, який дає певне уявлення про те, наскільки добре партійне керівництво Кіровоградщини володіло інформацією про ситуацію на німецько-радянському фронті. Ось цей фрагмент: «В начале августа тревога усилилась, – пише Грушовий. Помню, рано утром 3 августа в обком партии приехал взволнованный начальник областного управления НКВД Сурков:
– Летчики полковника Судца видели в районе Помошной немецкие танки!
– Это точно? – усомнился я. – Ведь от Помошной до Кривого Рога не больше ста километров... Вы понимаете, что это значит?
– Так докладывают.
Мы тут же позвонили в Кировоград секретарю обкома партии Ф. С. Горенкову.
– Как у вас дела? – осторожно спросил я.
– Ничего дела. Нормально. А почему ты спрашиваешь? – удивился Горенков.
– Из Помошной ничего не слышно?
– А что может быть слышно из Помошной?
– Ты знаешь, что там немецкие танки?
– Ты що? – перешел на украинский Горенков. – Ты що, Грушовый?
– Мне сейчас доложили, что летчики полковника Судца обнаружили в районе Помошной немецкие танки.
– Не может быть. Это же наш район. Оттуда таких данных не поступало!
– Федор Степанович, я не шучу! Летчики уверяют, что видели немецкие танки, двигавшиеся к Помошной. Проверь, пожалуйста, и позвони мне. Нас это очень беспокоит.
– Хорошо. Конечно, позвоню. Но что-то не верится!..
Прошло шесть часов. Горенков не звонил. Не поступало сведений и от работников городского отдела НКВД Кривого Рога, срочно выехавших в район Помошной для проверки тревожных сигналов. Я вторично связался с Кировоградом.
– Обожди! – сказал Горенков. – Там и впрямь что-то неладное. Как только уточню обстановку, немедленно сообщу.
Он вызвал меня через три часа. Голос его звучал необычно. Горенков сообщил, что немецкие танки действительно появлялись вблизи Помошной. Пришли они, видимо, из района Умани.
– Наверное, разведывательный отряд! – высказал предположение Горенков. – Но сейчас их нет. Повернули обратно!».
3 серпня 1941 року в Кіровоград прибула група командирів зі штабу Південного фронту на чолі із заступником начальника штаба генерал-майором Федором Харитоновим та членом Військової ради Петром Бородіним. Окрім того, що ця група мала розслідувати факт відступу 223-ї стрілецької дивізії з-під Новомиргорода, на неї покладалося завдання навести порядок у місті. Те, яким побачили прифронтовий Кіровоград штабісти Південного фронту, дізнаємося зі свідчень підполковника Грельова‚ який до свого робочого зошита занотував: «Город горит. Нет никого. Грабежи, пьянки, город пуст. На аэродроме никого нет. Зажгли склады на аэродроме».
Підтвердження слів представника фронтового командування знаходимо в документах 35-го району авіаційного базування, де вказується, що 3 серпня особовий склад військової частини №4915 (більше 100 бійців) покинув аеродром у Канатовому: «Командиры взводов младший лейтенант Перепелица Г. К., старший сержант Петренко А. В., младший сержант Радченко Д. Т., будучи начальниками караула при бомбардировке города Кировограда, оставили караул и увели людей в неизвестном направлении».
А ось як ситуацію у Кіровограді 3 серпня описує начальник Кіровоградського обласного управління НКВС капітан державної безпеки Григорій Небораков, декілька доповідних записок якого вперше опублікував історик Василь Даценко: «…продвижение противника по районам области в направлении к городу Кировограду осуществлялось с нескольких сторон, и город оказался почти окруженным со стороны села Грузского, Ровенского и Бобринецкого районов.
3 августа в городе Кировограде совершенно никаких частей не было, оборону города осуществлял 79-й погранотряд под командованием вновь назначенного начальника гарнизона – подполковника Грачева, аппарата УНКВД и милиции.
Предназначенная для обороны Кировограда 223-я стрелковая дивизия (командир генерал-майор технических войск Филиппов Ф. Г.), переброшенная из Харьковского военного округа в район Новомиргорода, вследствие постоянных вражеских бомбежек и первого боевого столкновения с немецкими танками просто разбежалась.
3 августа, со второй половины дня, вражеские самолеты дважды усиленно бомбардировали город Кировоград и с наступлением темноты сбросили большое количество зажигательных и фугасных бомб, вызвавших массовые пожары и разрушения, особенно на объектах: оборонный завод «Красная звезда», база госрезервов, железнодорожная станция, центральные улицы города и другие».
Через бездіяльність і злочинну недбалість під час організації оборони Кіровограда представники штабу Південного фронту відсторонили від посади начальника міського гарнізону полковника Бичкова, а на його місце призначили командира 79-го Ізмаїльського прикордонного загону підполковника Саву Грачова. «Следует отметить, – пише Небороков, –что оборона города со стороны воинских частей по вине бывшего начальника гарнизона – полковника Бычкова была организована неудовлетворительно, что дало возможность противнику продвигаться вперед, зачастую без сопротивления со стороны наших частей. За такую плохую организацию обороны города бывший начальник гарнизона – полковник Бычков был подвергнут аресту и предан суду военного трибунала. За преступную бездеятельность в организации противовоздушной обороны города нами арестован и предан суду военного трибунала бывший начальник местной противовоздушной обороны майор Бобров».
Ні підполковник Грильов, ні начальник обласного управління НКВС капітан держбезпеки Небораков нічого не говорять про перебування 3 серпня у Кіровограді 223-ї стрілецької дивізії‚ на яку після її відступу з-під Новомиргорода покладалося завдання обороняти місто. Увечері 3 серпня генерал-майор Харитонов і член Військової ради Петро Бородін покинули Кіровоград, вирушивши до Аджамки. Вочевидь‚ представники фронтового штабу мали на меті все ж таки розшукати місце перебування дивізії генерал-майора Філіппова. В оперативних зведеннях штабу Південного фронту‚ починаючи з 3 серпня, щодо 223-ї стрілецької дивізії вказується таке: «Новых данных не поступало». І лише у зведенні станом на 9.00 6 серпня з’являється інформація, що 223-тя дивізія в ніч на 4 серпня у паніці покинула Кіровоград, який після цього зайняли німці. Цього ж дня командування Південного фронту інформувало вище керівництво, що «…за два дня из дивизии в 11 тысяч человек собрали только 500 человек с 4 пушками. 5 августа все руководство дивизии нашли в 50 километрах на восток от Кировограда на станции Куцовка, когда оно играло в домино».
Отже‚ після того як 223-тя стрілецька дивізія в ніч на 4 серпня залишила Кіровоград‚ тягар оборони міста ліг на 79-й Ізмаїльський прикордонний загін‚ командир якого підполковник Сава Грачов‚ як зазначалося‚ був призначений начальником міського гарнізону. Якими ж силами оперував Грачов? Підполковник Грильов пише‚ що у розпорядженні командира прикордонників було 200 осіб – вочевидь‚ безпосередньо бійців загону‚ а також 500 осіб з різних підрозділів Червоної армії‚ які‚ відступаючи на схід‚ опинилися у Кіровограді‚ шість танків‚ дві бронемашини‚ дві гармати та чотири кулемети.
На початок німецько-радянської війни 79-й Ізмаїльський прикордонний загін‚ створений наприкінці червня 1938 року на базі двох комендатур Одеського загону‚ охороняв частину радянсько-румунського кордону‚ який проходив по річці Дунай. Складався загін з 20 застав‚ а його командиром з квітня 1939 року був підполковник Сава Грачов. У червні 1941 року 79-й прикордонний загін вів бої з румунськими і німецькими військами. На початку липня він передав ділянку на фронті підрозділам Червоної армії, після чого був відведений до міста Білгород-Дністровський для охорони тилу Південного фронту. Надалі 79-й Ізмаїльський прикордонний загін поступово відходив у північно-східному напрямку і 18 липня прибув у Кіровоград. В оперативному зведенні №24 штаба військ НКВС з охорони тилу Південного фронту від 24 липня 1941 року повідомляється, що гужовий транспорт прикордонного загону досяг міста 23 липня.
З наближенням лінії фронту до Кіровограда активізувалася робота з підготовки обласного центру до оборони. Процитуємо фрагмент спогадів тодішнього голови Кіровоградської міської ради депутатів трудящих Михайла Бур’янова: «Були побудовані протитанкові рови на відстань до 4 кілометрів – від Балашівської школи до Ровенського контрольного пункту. В цих роботах брали участь робітники заводів: «Червона зірка», «Червоний профінтерн», «16 років Жовтню», «Більшовик» та інші фабрики й заводи, а також навчальні заклади: педінститут, технікум машинобудування, технікум механізації, будівельний технікум і цивільне населення. Загалом до 13 тисяч чоловік, якими вийнято близько 32 тисяч метрів кубічних землі. Також збудували 21 довготривалу оборонну точку в різних частинах міста, над якими працювали до 500 чоловік... Крім того‚ було збудовано піхотні окопи з ходами сполучення на відстань до 1 кілометра».
У 1976 році у газеті «Молодий комунар» була опублікована стаття Чабаненка «Тоді, в сорок першому…». Ось її фрагмент: «На території «Червоної зірки» прикордонники виявили кілька танків та гармат різних калібрів, що були завезені туди для ремонту. Їх доставили на рубіж оборони і створили артилерійську батарею, командувати якою призначили командира господарського взводу лейтенанта Смаглюка… Своєрідним рухомим резервом начальника загону стала кулеметна група, що налічувала вісім станкових кулеметів. Її очолив лейтенант Дубина. До загону приєдналася велика група чекістів Кіровоградської, Тернопільської та Чернівецької областей, кілька розрізнених груп червоноармійців, котрі вирвалися з оточення, а також добровольці-ополченці…Для посилення прикриття позицій загону з повітря, крім чотирьох зенітних кулеметних установок, використали два трофейних зенітних кулемети, обслугами яких командував прикордонник Литвиненко…
Блискучим організатором, вольовим, хоробрим і дбайливим командиром виявив себе в ці дні Сава Гнатович Грачов. Керуючи будівництвом оборонних споруд, він одночасно вирішував багато питань по забезпеченню особового складу озброєнням, боєприпасами, харчуванням. Інтендант загону майор Прокудін не давав перепочинку своїм підопічним – старшому лейтенантові Бурцеву, старшому сержантові Полякову, сержантові Ігнатенку та іншим…
Підполковник Грачов, майори Афанасьєв і Некрасов виїхали на рекогносцировку місцевості на околиці Кіровограда. Після недовгого обміну думками вирішили зайняти рубіж оборони за 2 – 3 кілометри на захід від міста. Командний пункт розташували неподалік старої фортеці. Для одержання даних про ворога постійно висилали групи розвідників – кінні роз’їзди, дозори на бронемашинах та мотоциклах. Особливо активну розвідку вели групи, очолювані офіцерами Лавріненком, Івановим та Бронєвим. Підполковник Грачов особисто двічі облітав місцевість на літаку У-2».
Вранці 4 серпня на західних околицях Кіровограда з’явився передовий дозор – декілька легких танків, броньовиків і мотоциклістів – 14-ї танкової дивізії ІІІ-го моторизованого корпусу. Як тільки німці наблизилися до міста, радянські вояки відкрили по них вогонь, змусивши їх повернути назад. Однак, ненадовго. Через деякий час удар по оборонцях Кіровограда завдала викликана командуванням 14-ї танкової дивізії авіація – бомбардувальники Ю-87. Оцінивши оперативну ситуацію та радянські оборонні укріплення‚ німці вирішили не штурмували протитанковий рів, а обійти його і загалом місто з двох сторін. Начальник штабу 79-го Ізмаїльського прикордонного загону майор Гнат Афанасьєв згадував: «Зрозумівши, що фашисти відмовились від лобової атаки і почали оточувати ділянку оборони з обох флангів, з півночі і півдня, Грачов наказав під прикриттям ночі залишити лінію оборони і відійти через палаюче місто на схід».
Таким чином, бій на західних околицях Кіровограда тривав протягом одного дня – 4 серпня. Увечері оборонці міста розпочали відступ у східному напрямку. Це було цілком логічне рішення, враховуючи те, що вони значно поступалися німцям як за кількістю особового складу, так і за наявністю зброї та бойової техніки. Подальший опір при обхідному маневрі 14-ї танкової дивізії означав би для прикордонників або загибель, або потрапляння у полон.
Із спогадів медсестри комендатури №1 79-го Ізмаїльського прикордонного загону Євгенії Нестеренко: «Наша комендатура займала оборону в районі села Лелеківка. Вибухи авіабомб і снарядів заглушували все навкруги… Разом з фельдшером Герасимович я перев’язувала поранених, набивала патронами кулеметні стрічки і підносила на передній край пляшки з горючою сумішшю. Коли ворожі танки почали обходити місто, прикордонники згідно з наказом знялися з позицій і з боєм вийшли з оточення». Частина прикордонників вийшла з напівоточення, пішовши в рукопашний бій з німцями, маючи вогневе прикриття зведеної кулеметної групи під командуванням лейтенанта Дубини. Про це згадували учасники бою за Кіровоград Матвєєв, Дробаха та Ісаєв.
Начальник Кіровоградського обласного управління НКВС капітан держбезпеки Небораков в одній зі свої доповідних записок пише: «4 августа с утра город вторично подвергся бомбардировке, возникли новые пожары, к этому времени фашистские войска приблизились к подступам города. 79-й погранотряд совместно с аппаратом УНКВД и милиции под натиском противника в 22 часа оставил город и отошел на новую оборонительную линию в село Покровка Аджамского района в 7-ми километрах от города Кировоград».
Відступаючи з міста, командування 79-го прикордонного загону віддало наказ підірвати залізничний міст через річку Інгул, який мав важливе значення. Однак, цього не вдалося зробити. Як згадував начальник однієї із застав прикордонного загону старший лейтенант Зеленін, коли почався відступ, для знищення залізничного мосту було залишено один танк, але його екіпаж загинув, так і не встигнувши виконати поставлене перед ним завдання. У складі екіпажу був службовець саперного взводу Назаров. Власне кажучи, німцям дісталися неушкодженими всі мости, котрі були у тодішньому Кіровограді. Були підірвані основний корпус заводу «Червона Зірка»‚ трамвайна електростанція та склад аптечного управління, де зберігалася значна кількість медикаментів.
79-й Ізмаїльський прикордонний загін під час бою за Кіровоград зазнав певних втрат. Точну їх кількість встановити поки що навряд чи можна. Тому наведемо лише ті відомості‚ які вдалося наразі виявити в архівних документах. Так‚ 4 серпня під час оборони міста зникли безвісти – стрілець застави №7 Олександр Мякшин‚ сапер Аркадій Сидоров‚ заступник коменданта комендатури №2 старший лейтенант Яків Стан‚ зв’язковий застави №9 Григорій Стрельцов, Павло Кравець‚ загинули – стрільці застави №10 Степан Кузнєцов і Сергій Аксьонов‚ отримали поранення – стрілець застави №5 Петро Павловський і стрілець відділення тилу Михайло Сидоров.
9 вересня 1941 року начальник політичного управління військ НКВС Радянського Союзу дивізійний комісар Петро Мироненко підписав «Сводку Политуправления войск НКВД СССР о боевой деятельности Измаильского пограничного отряда по обороне г. Кировограда в августе 1941 года», у якій говорилося: «Перед занятием Кировограда гарнизон города состоял из Измаильского погранотряда…
В целях усиления гарнизона командование задержало идущие с фронта в тыл одну танковую роту с неисправной материальной частью‚ взвод бронемашин‚ четыре противотанковых орудия‚ создало сводную роту из одиночек‚ идущих в тыл‚ включило в состав гарнизона зенитный дивизион‚ так как Кировоград совсем не имел зенитных средств…
Силами отряда организовали эвакуацию материальных ценностей и денежных средств банка. Товары и продукты‚ которые не могли быть эвакуированы‚ были розданы местному населению‚ были подготовлены к взрыву железнодорожный мост и предприятия города. К исходу третьего дня‚ 3 августа 1941 г.‚ в городе был наведен соответствующий порядок.
В обороне города личный состав отряда показал себя выдержанным и стойким. Несмотря на малочисленность гарнизона и усиленный артиллерийский и минометный огонь‚ не было ни одного случая паники‚ беспорядочной стрельбы или бегства с поля боя.
Пограничники на огонь врага отвечали огнем и исключительной выдержкой.
В результате боя под Кировоградом противник потерял 500 солдат и офицеров‚ 7 танков‚ 10 автомашин и 15 мотоциклов».
Серед архівних документів вдалося віднайти декілька нагородних листів на бійців 79-го Ізмаїльського прикордонного загону‚ котрі відзначилися під час оборони Кіровограда. Так, Микола Андрєєв був нагороджений медаллю «За отвагу», у тому числі, й за те, що «будучи в составе 79 погранотряда принимал активное участие в обороне городов: Кировоград, Кривой Рог и Днепропетровск, где проявил мужество и отвагу…». «Отважным и мужественным командиром… при обороне Кировограда, Кривого Рога, Первомайска, Днепропетровска…» проявив себе Петро Корнєєв. Учасником бою за Кіровоград був Максим Філатенков‚ якого за це‚ а також‚ передусім‚ за інші дії нагородили орденом «Красная Звезда». Орденом «Славы ІІІ-го ступеня» був нагороджений сержант Дмитро Смірнов. У його нагородному листі‚ поміж іншого‚ зазначається‚ що він під час оборони міста «…дважды сорвал атаку гитлеровцев‚ применив умело маневр флангового удара».
Учасницею оборони Кіровограда була місцева жителька Тамара Аксьонкіна. Вона залишила батькам свого трирічного сина і добровільно вступила медсестрою до 79-го Ізмаїльського прикордонного загону. Ось як її приєднання до прикордонників описується в газетній публікації «До останнього подиху»: «У штабі прикордонного полку‚ який керував обороною Кіровограда‚ безперервно дзвонили телефонні апарати. Сюди доставлялися всі зведення з лінії фронту‚ звідси йшли накази й розпорядження.
…Вартовий‚ навіть не подивився на простягнуте йому посвідчення.
– Командир зайнятий. Прийняти не може.
– Але у мене до нього справа. Важлива справа, – Тамара рішуче ступила‚ намагаючись пройти повз вартового, але той зупинив її.
– Я ж вам сказав, що командир зайнятий, – голосно і сердито відрубав він.
В цей момент двері різко розчинились і на порозі з’явився чоловік у формі підполковника.
– Командир полку Грачов. Що ви хочете?
– Моє прізвище Аксьонкіна, – відповіла Тамара і запнулась, помітивши, яке у нього втомлене, сіре обличчя. – Я з будівництва оборонних споруд. У мене медична освіта. Прошу прийняти мене в полк…
– Добре, – сказав він, повертаючи їй документи. – Тільки врахуйте, буде важко. Становище бачите?
Тамара кивнула.
– Гаразд. Тоді приступайте. Товаришу Лисун, – Грачов повернувся до молодшого політрука, – проведіть цю жінку на медпункт. Скажіть лікарю, що прислана в його розпорядження.
Медпункт розміщувався у церкві, у центрі міста. Приміщення його було переповнене людьми. Ліжок не вистачало. Багато лежало просто на підлозі. Хто міг сидіти, примостився під стіною, терпеливо чекаючи своєї черги на перев’язку. Лікар, літній, лисуватий чоловік, у халаті вимащеному кров’ю та йодом, метався по медпункті».
Восени 1941 року медсестру комендатури №4 Тамару Аксьонкіну було нагороджено орденом «Красного Знамени»‚ зокрема‚ й за те, що вона «…находясь два раза в окружении под городом Кировоградом своевременно оказывала помощь бойцам действующим в разведке». Наприкінці травня 1942 року Аксьонкіна разом з великою кількістю бійців прикордонного загону загинула південніше міста Балаклія, що на Харківщині. Значиться похованою у братській могилі села Чепіль Ізюмського (раніше Балаклійського) району. Після війни вулицю Спортивна у Кіровограді‚ на якій разом зі своїми батьками мешкала Аксьонкіна‚ перейменували на її честь.
5 серпня 1941 року німці увійшли до Кіровограда, а 79-й Ізмаїльський прикордонний загін відступив у східному напрямку і надалі брав участь у боях на південно-східних теренах Кіровоградщини та поблизу села Кринички‚ розташованого східніше Дніпропетровська. Деякий час загін проходив переформування у полк, після чого весною 1942 року його було перекинуто до околиць Харкова, де наприкінці травня значна частина прикордонників загинула в боях з німцями. 28 травня біля села Чепіль був убитий командир полку підполковник Сава Грачов. Його тіло залишилося на полі бою.
Підсумовуючи свою коротку розповідь про перші бої на Кіровоградщині, командир ІІІ-го моторизованого корпусу генерал-лейтенант Еберхард фон Макензен відзначив: «4 августа 14-я танковая дивизия после боев уже стояла перед Кировоградом, в Ново-Украинке и в Ровном, выдвинувшись уступом вперед по отношению к своему правому соседу. 60-я моторизованная дивизия достигла Федвар (Подлесное), 13-я танковая дивизия – Каменки, дивизия СС «Викинг» – Смелы (напротив сильно укрепленного и удерживаемого русского плацдарма у Черкас).
5 августа поступил приказ о наступлении на плацдарм у Кременчуга. Каждая из трех дивизий передовой линии теперь наступала туда. Кировоград пал в тот же день…».