Напередодні важливої і символічної дати в українській історії – Дня памʼяті Героїв Крут (29 січня) – вийшла у світ нова книга історика, краєзнавця, педагога Сергія Мілютіна «Бій під Крутами. Центральноукраїнський вимір». Це вже шоста книга в серії «Визвольна боротьба. 1917-1991 роки», яка була започаткована Регіональним центром наукових історико0краєзнавчих досліджень у 2022 році.
Публікуємо уривок з книги.
«За інформацією історика Ярослава Тинченка, Михайло Карпович Михайлик народився 8 листопада 1897 року у волосному містечку Глодоси Єлисаветградського повіту Херсонської губернії[1]. Діяч здобував освіту у школі лісових техніків. Пізніше його мобілізували до Російської імператорської армії.
Лютнева революція застала М. Михайлика в околицях Севастополя, на службі у школі авіації. У Севастополі Михайло потоваришував з писарем Федором Сліпченком – уродженцем Гуляйполя, який мав велику українську бібліотеку. Разом вони заснували Громаду Севастопольської школи авіації. Громада організувала бібліотеку та передплачувала газети. Кімнату під бібліотеку прикрасили портретом Тараса Шевченка й інших українських письменників. Згодом при Громаді виник театральний гурток. Помітну роль у житті театрального гуртка відігравав штабс-капітан і військовий льотчик Василь Мурашко.
Згодом М. Михайлик став членом Севастопольської української чорноморської громади, в якій виконував обов’язки писаря. За словами Михайла, її учасники енергійно взялися за просвітницьку роботу: організували бібліотеки, навчальні заходи та постановку театральних вистав. У квітні 1917 року громада влаштувала українську маніфестацію в Севастополі за участі матросів Чорноморського флоту. З вітальним словом до учасників маніфестації звернувся адмірал Чорноморського флоту Олександр Колчак, який позитивно відзначив бойові якості українських моряків.
Наприкінці квітня 1917 року М. Михайлика обрали делегатом від Чорноморського флоту на Перший український військовий з’їзд. Згадуючи про вимоги до делегованих, Михайло писав: «Наказ делегатам на з’їзд відбивав настрої тих, що їх посилали. Найширша автономія України зі всіма рисами незалежної держави, урядом, військом, фльотою. Українізація армії і фльоти має негайно і планово переводитися, тобто поповнення надалі має йти лише з України. Шляхом виміни українські фахові сили переводяться з чужинних територій на Україну. Москалів переводити до Московії. Цій виміні обов’язково підлягають фльоти Балтійська і Чорноморська щодо матросів і командного складу». Проте на заваді українізації Чорноморського флоту стали інші організації, які перебували під впливом більшовиків і російських есерів.
Крім того, голова Севастопольської української чорноморської громади професор В’ячеслав Лащенко доручив М. Михайлику зустрітися з Володимиром Винниченком і просити надіслати до Севастополя авторитетну особу для налагодження організаційної роботи. Під час Першого військового з’їзду Михайлові вдалося поспілкуватися з В. Винниченком, який познайомив його з Симоном Петлюрою. Зазначимо, що зустріч з провідними політиками доби Національно-визвольних змагань 1917–1921 рр. виявилась безрезультатною. Пізніше М. Михайлик з неприхованим розчаруванням згадував: «Я йому [С. Петлюрі] зреферував справу, просив його побувати особисто у Севастополі і когось прислати та з цього нічого не вийшло. Зайнявши посаду голови Українського генерального військового комітету, наш будучий вождь очевидно забув про свою розмову з молодим однорічником».
М. Михайлик вступив до 1-ї Української військової юнацької школи імені Богдана Хмельницького, де також навчалися його земляк Левко Прядко та двоюрідний брат Семен Могила. З початком військової агресії більшовицької Росії проти УНР Михайло вирушив на оборону Чернігівщини. Згадуючи про свій вибір, юнак стверджував: «Не було в Києві свідомого юнака, який би не рвався на Північно-Чернігівський фронт, не рвався захищати свій край. Молодь почала шукати доріг, якими могла б здійснити свій порив».
Юнаки 1-ї Української військової школи прибули до Бахмача і почали готувати оборонні позиції та збирати інформацію про сили ворога. Звідти М. Михайлик у складі 4-ї сотні вирушив до ст. Конотоп. Побачене на цій станції його надзвичайно вразило. Через кілька років він згадував: «У самім місті було повне безладдя. Комендант міста і околиць, призначений Центральною Радою, утік звідси давно, залишивши уряд якомусь молодому пиякові, що завжди пив, бив жидів і бешкетував. Про це ми донесли штабові і Дем’ян Носенко одізвав його, а навіть здається й приарештував». Додатковий клопіт українським військам у Конотопі створили робітники залізничних майстерень: вони вимагали від юнаків покинути місто і наполягали на відновленні сполучення між Конотопом та ст. Ворожба, що у свою чергу, погіршило б обороноздатність міста. М. Михайлику вдалося владнати конфлікт з робітниками і разом з 4-ю сотнею повернутися до Бахмача.
Згадуючи про ситуацію, яка в той час склалася на Чернігівщині, М. Михайлик писав у спогадах: «Наше становище на Чернігівському фронті справді було огидне. Наші невеликі частини були островом в тім морі, що навколо бушувало. Повсюди запальна більшовицька агітація, проти якої у нас не було ніяких засобів. Наші полки, що були розташовані на селах на фронті до того здеморалізувалися під впливом більшовицької агітації, що готові були повернути скоростріли на нас, «буржуїв». Здається командування розуміло несилу і безглуздість боротьби і опустило руки». Правдивість описаної ситуації підтверджується сучасними дослідженнями. Зокрема, історик Михайло Ковальчук встановив, що на той час у Новгород-Сіверську та Глухові місцеве населення визнало зверхність більшовиків. У Кролевці та Конотопі більшість мешканців симпатизували червоним. У Ніжині вояки куреня імені Т. Шевченка засудили політику Центральної Ради й відмовилися воювати з більшовиками. Таким чином, українські війська в Бахмачі та Конотопі опинилися під загрозою оточення.
Виснажені перебуванням на Чернігівщині юнаки 1-ї Української військової школи ім. Б. Хмельницького повернулися до Києва. У столиці їхня делегація, до якої увійшов й М. Михайлик, зустрілася з командувачем Київського військового округу Миколою Шинкарем і відзвітувала про ситуацію на фронті. Виявилося, що М. Шинкар знав про ситуацію на Чернігівщині. Командувач КВО закликав юнаків повернутися до Бахмача та тримати оборону, оскільки від цього залежало, чи встоїть столиця.
Юнаки не змогли повернутися до Бахмача, бо місто захопили війська Михайла Муравйова. Тому спільно з добровольцями студентського куреня вони зайняли оборону на ст. Крути. Напередодні бою за станцію М. Михайлик разом з трьома юнаками сходив у розвідку для визначення сил ворога. Під час бою під Крутами Михайло перебував у складі 4-ї сотні й деякий час охороняв склад з боєприпасами.
Під час відступу зі ст. Крути М. Михайликові вдалося успішно відійти до потягів і відбути на ст. Бобрик, де вже перебував Гайдамацький кіш Слобідської України під командуванням С. Петлюри. Пізніше Михайло взяв участь в обороні Києва від більшовицьких військ.
Після гетьманського перевороту М. Михайлик був особистим ад’ютантом липовецького старости. З усуненням Павла Скоропадського від влади юнак повернувся до служби в Армію УНР. У 1919 році Михайло служив у Київській групі, якою командував отаман Юрко Тютюнник. Через складну ситуацію з медикаментами в українському війську різко зросла кількість хворих на тиф. Одним з тих, хто підхопив небезпечну хворобу був М. Михайлик. Його здоров’я різко погіршилося, що спонукало побратимів залишити Михайла на цукровому заводі десь на території Подільської губернії.
І все ж, йому вдалося подолати хворобу й повернутися на службу. Я. Тинченко стверджує, що М. Михайлик брав участь у Першому зимовому поході, під час якого дістав поранення. Зі спогадів Ф. Мелешка відомо, що у січні 1920 року М. Михайлик перебував у рідних Глодосах та відновлював сили після поранення і хвороби. Припускаємо, що він міг отримати поранення у грудні 1919 року.
Навесні 1920 року М. Михайлик перебував у повстанському загоні під командуванням Василя Недайкаші. На початку літа 1920 року це формування вирушило на з’єднання з українсько-польськими військами, які перебували на Поділлі. Біля Гайсина повстанці натрапили на польських союзників й були направлені до Вінниці. Згодом М. Михайлик продовжив службу в курені Низових Запорожців, що входив до складу Запорізької дивізії. Командиром куреня був досвідчений повстанець Герасим Нестеренко, а його заступником став В. Недайкаша. М. Михайлик отримав посаду старшини для доручень. Окрім нього, аналогічну посаду займав Тихін Березняк.
З низки причин у курені значно впала дисципліна. Про це дізнався командир Запорізької дивізії Андрій Гулий-Гуленко. На черговій нараді він усунув Г. Нестеренка від командування куренем. Після реорганізації курінь очолив В. Недайкаша, а М. Михайлик став його ад’ютантом. У спогадах сотник Армії УНР Данило Лимаренко стверджував, що ці зміни спровокували глодосяни, у тому числі й М. Михайлик. До інформації, наведеної Д. Лимаренком, варто ставитися критично, оскільки він недолюблював глодосян й особисто – М. Михайлика.
Курінь Низових Запорожців добре зарекомендував себе в боях проти червоних, що пізніше відзначали старшини Армії УНР. Лише у листопаді 1920 року під тиском сил противника, які переважали, низовики були змушені відступити на підконтрольну полякам територію. Згодом М. Михайлик опинився у таборі для інтернованих.
Перебуваючи у таборі, М. Михайлик ініціював ушанування вихованців 1-ї та 2-ї Українських військових шкіл. На чолі ініціативної групи Михайло звернувся до С. Петлюри з проханням допомогти відшукати у лавах Армії УНР перших юнаків. По дивізіях було видано відповідні накази, в результаті чого вдалося виявити 18 осіб, більшість з яких брали участь у бою під Крутами. Частина роботи ініціативної групи зводилась до збору інформації про бій під Крутами.
Після табору М. Михайлик оселився у містечку Сарни, де влаштувався працювати в лісництво. Діяч одружився, згодом у нього народився син. У вільний від роботи час писав спогади. Існує думка, що М. Михайлик міг бути причетним до діяльності Партизансько-повстанського штабу і брати участь у Другому зимовому поході, однак ця інформація потребує ретельної перевірки. 1924 року М. Михайлик раптово помер від серцевого нападу. Дослідник Роман Коваль висловив припущення, що діяча могли вбити співробітники радянських спецслужб. Зазначимо, що жодних доказів на користь цього припущення не виявлено.
1932 року на сторінках часопису «Літопис Червоної Калини» надрукували спогади М. Михайлика про бій під Крутами. Тексти Михайла значно підсилили інтерес до січневих подій 1918 року. Не обійшлося й без критики. Зокрема В. Зарицький стверджував: «Дослідники історії з опису бою пор. М. Михайлика нічого не довідаються». Авторитетний історик Я. Тинченко назвав Михайла першим дослідником бою під Крутами. На думку вченого, спогади написані М. Михайликом не відповідали версіям деяких дослідників, тому його праці критикували або просто ігнорували. Високу оцінку спогадам М. Михайлика надала дослідниця Олена Бойко, поставивши їх на один рівень зі споминами Ігоря Лосського та Левка Лукасевича.
1934 року редакція «Літопису Червоної Калини» надрукувала статтю М. Михайлика про події Української революції 1917–1921 рр. у Глодосах. Цього разу це були не класичні спогади, а повноцінне дослідження історії революційних подій у рідному містечку. Текст написаний у період між 1921–1924 рр. й ґрунтується переважно на інформації, яку автор отримав від інших людей. Написане Михайлом викликало жвавий інтерес у Ф. Мелешка. Того ж року Фотій опублікував статтю з розгромною критикою. Більшість зауважень стосувалися місць, де М. Михайлик применшував роль Ф. Мелешка у революційних подіях. Зокрема, Фотій обурився, що земляк назвав його невійськовою людиною. Проте Ф. Мелешко у своїх претензіях до М. Михайлика не цілком чесний, оскільки «забув», що у царській армії служив у складі 298-го піхотного Мстиславського полку на посаді ротного фельдшера. Про відсутність бойового досвіду у лідера глодоських самостійників також писав сотник Армії УНР Д. Лимаренко.
Не всі твердження М. Михайлика, які Фотій називає хибними, насправді були такими. Зокрема, Ф. Мелешко заперечує Караказелівський мирний договір, укладений усно між самостійниками та глодоськими більшовиками, однак листи комуніста Никона Шуліки і спогади про червоноармійця Дмитра Божора підтверджують таку домовленість. Крім того, Фотій звинуватив земляка, ніби той у своїй статті помилково назвав прізвище повітового комісара Синяков, а не Синяковський. При цьому у міських газетах повітовий комісар фігурував саме як Синяков, що доводить правоту М. Михайлика. Крім того, частина наведеної М. Михайликом інформації підтверджується спогадами Митрофана Калька, який не мав доступу до тексту Михайла.
Допускаємо, що не всі тексти, над якими працював М. Михайлик, були видані на початку 30-х рр. минулого століття, оскільки частину його записів конфіскували польські правоохоронці, а інша частина опинилась у приватних архівах.
Після відновлення незалежності України дослідники отримали доступ до раніше засекречених документів і текстів авторства учасників Української революції 1917–1921 рр. Історики почали вводити в науковий обіг записи М. Михайлика й разом з тим повертати з забуття імена тих, хто понад сто років тому боровся за самостійну Україну. 2024 року в Глодосах одну з вулиць перейменовано на честь Михайла Михайлика».