Коли в Пісках палала земля, а під час оборони Донецького аеропорту по наших позиціях прямою наводкою бив ворожий танк — на допомогу вирушив комбат Євген Межевікін. На своєму старенькому Т-64.
Він їхав у бій, знаючи, що часу на роздуми немає. Але це була пастка. Проти нього — одразу три сучасні російські Т-72. Три хижі машини проти одного українського танка. І що зробив він? Не відійшов. Не сховався. Не відступив. Він пішов просто на них.
Маневрував так, ніби танк ставав продовженням його волі. Стріляв холоднокровно й точно. Працював по всіх трьох одночасно. І сталося те, що здавалось неможливим: ворог почав відступати. Євген вразив всі три танки! У ворога почалася несамовита паніка і всі вони боягузливо втікали з поля бою.
Після того бою окупанти дали йому прізвисько — «Льотчик». Бо його танк ніби літав полем бою. І щойно вони впізнавали знайому манеру — намагалися зникнути ще до першого пострілу.
Він провів півтора року без ротацій на передовій. Отримав орден Богдана Хмельницького. А згодом на нього чекала і «Золота Зірка» Героя України. Але головна нагорода для Євгена це врятовані життя побратимів і зламані плани ворога.
Після повномасштабного вторгнення він очолив зведену тактичну групу «Адам». Його шлях — Ірпінь, Харківщина, Запорізький напрямок, Бахмут… Там, де було найважче — там був він. Це не просто історія про танк. Це історія про характер. Про лють до ворога. Про любов до України.
Поки такі воїни тримають стрій — Україна незламна. Поки б’ються такі серця — ми переможемо.