«Гарно мені було на цьому світі. Обнімаю – і нехай Господь простить нам провини наші»

Перегляди: 3145

Увечері на минулорічну Покрову сумна звістка облетіла Україну: помер професор Києво-Могилянської академії, відомий літературознавець Володимир Панченко. Для його друзів і близьких ця смерть не була раптовою. Уже більше року тяжка хвороба підточувала його сили. Але він боровся з нею наполегливою працею.

– Володимир Панченко – єдиний літературознавець в Україні, який протягом року видав чотири книги, – підкреслив професор Григорій Клочек під час презентації другого видання «Сонячного годинника», яка відбулася у Кропивницькому трохи менше за два місяці до смерті автора.

Уродженець Одещини (село Демидівка Любашівського району), він відразу після закінчення Одеського університету почав торувати дослідницьку стежину, уже у 25 років отримавши наукове звання. Молодим викладачем він приїхав працювати у наше місто – тодішній Кіровоград, і досить швидко став помітною фігурою у його інтелектуальному середовищі. Він не цурався суспільних проблем, не боявся віддавати свій час громаді. Очолював обласну організацію Спілки письменників, пізніше – місцеву «Просвіту». На початку 90-их був обраний по одному з міських округів депутатом Верховної Ради першого скликання незалежної України.

Після закінчення каденції повернувся до викладацької роботи. Через кілька років був запрошений до Києво-Могилянської академії. Увесь цей час не залишав наукову діяльність. Він – один з найгрунтовніших винниченкознавців. Але коло його зацікавлень виходить далеко за межі однієї теми. Лише у одному позаминулому році він видав книгу, присвячену пам’яті його університетського вчителя Василя Фащенка, показав зріз епохи у «Повісті про Миколу Зерова», зупинився на багатьох цікавих, непроартикульованих досі моментах у українській літературі минулого століття у «Літературному ландшафті України ХХ століття», додав багато нових розповідей у книгу пілігрима-читача у новому виданні «Сонячного годинника».

Про що б він не писав, навіть про найвідоміші імена, Володимир Панченко ніколи не опускався до банальщини, переказу уже констатованого. Його текст завжди ніс або нову інтерпретацію, або відкриття архівних даних, він шукав і знаходив у, здається, відомому матеріалі, алюзії сьогодення.

Навіть не підготовленого читача захоплював стиль його розповіді: ясний і прозорий, позбавлений надмірної науковості, завантаженості вузькопрофесійними термінами, чим грішать багато його колег-літературознавців.

Буквально за день до смерті у листі до друга, прозаїка Василя Бондаря він написав: «Мої сили вже вичерпуються зовсім. Досадно, що все сталося ой рано. 65 – ще мало... Повернуся ближчим часом двома книжечками про Шевченка і збіркою авторських колонок "Зупинитися і озирнутись". Гарно мені було на цьому світі. Обнімаю – і нехай Господь простить нам провини наші. Володя».

Світлана Орел

Надрукувати