Після грузинської Революції троянд 2003 року ставлення українців до Грузії як до країни для відпочинку та, можливо, навіть для переїзду суттєво змінилося. За ці роки ми вже звикли вважати Грузію другом: і в горі близького сусідства з Росією, і в радості від відчуття незалежності після радянської, як її розцінюють грузини, окупації.
З моменту приходу до влади в Грузії комуністів пройшло майже 100 років. Звісно, у наших країн — власна, особлива історія потрапляння в СРСР, але в той же час ці історії у всіх 15-ти колишніх радянських республік схожі.
У Грузії після повалення царського самодержавства в 1917-му влада перейшла до Тимчасового уряду Росії та грузинських рад, у яких переважали меншовики. Після повалення Тимчасового уряду 26 травня 1918 року грузинська влада на чолі з меншовиками проголосила незалежність Грузинської Демократичної Республіки. А вже в лютому 1921 року більшовики підняли збройне повстання та за допомоги російської Червоної Армії скинули меньшевистський уряд. У грудні 1922-го Грузія разом із Вірменією та Азербайджаном утворили Закавказьку Соціалістичну Федеративну Радянську Республіку (ЗРФСР), що стала частиною СРСР. У 1936 році ЗСФСР була ліквідована, і з тих пір Грузія залишалася союзною радянською республікою.
СРСР розпався в 1991 році. З того часу Грузія, як інші республіки, що отримали незалежність, веде самостійну історію. Проте чи така вже вона самостійна?
Грузія чекає на тебе завжди! Це, напевно, головне почуття, яке відчуваєш, приїжджаючи в цю країну. Але! Ми приїхали не відпочивати, а працювати, і це виявилося не так просто, як ми очікували. Так, Грузія дійсно на тебе чекає, але не працювати, а відпочивати й витрачати гроші, навіть якщо ти говориш російською, а точніше, — витрачати ще більше грошей, якщо ти говориш російською.
Жарти жартами, але що стосується мови — грузини не особливо хочуть говорити російською на серйозні теми. Для більшості це мова країни-окупанта, і будьте ласкаві: English only, якщо ви не знаєте грузинську. Якщо ви з Росії — без проблем, будемо говорити російською, ви ж туристи, а нам ваші гроші аж ніяк не завадять. Отож, ми для початку розмови виробили свою тактику: говорили українською, викликали збентежену посмішку та фразу російською «я не дуже розумію, що ви говорите, але дуже люблю Україну». Після чого наші співрозмовники трошки як виняток переходили на російську, хоч і зізнавалися, що їм це непросто: практики мало.
Таксиста Алеко, який брав участь у знесенні пам’ятника Леніну в центрі Тбілісі та подіях 1988 року біля грузинського Парламенту, коли країна вимагала незалежності від СРСР:
— Знаєте, на перший погляд усе гарно і все добре. Але якщо задуматися — це не зовсім так. Тбілісі — місто дуже старовинне, йому понад 1 500 років. І нові забудови в центрі псують його образ. Це дуже погано. Я народився в Тбілісі. Ось там, де ви до мене сідали, є пологовий будинок, 57 років тому я народився там. Раніше це було гарне старе місто, а зараз — вже просто місто. Стандартне, з якимись коробками. Якщо ви подивитеся на це місце на старих фото, тут все було як ліс. А зараз… Ось це прикро. А в іншому — все нормально.
Виявилося, таксисти — це окремий тбіліський культурний прошарок. Наприклад, Серго розповів нам про свою сім’ю. Погодився з тим, що практично всі грузини добре співають, але зазначив: йому особисто необхідно для цього знаходиться за щедро накритим столом і в колі сім’ї. А з молодим кахетинцем Гемелі ми вже домовилися про наступну зустріч у Грузії, але не в Тбілісі, а на сімейній виноробні в його рідній Кахетії. І не просто як гості, а як друзі сім’ї.
У нас вималювався образ Тбілісі, який постійно змінюється, хоча, на думку наших співрозмовників, далеко не завжди на краще. Екскурсовод, пенсіонер, історик, дизайнер, активіст, блогерка, журналісти… найголовніше, що об’єднувало всіх, із ким ми спілкувалися — любов до рідного міста й чітко оформлене бажання зробити його гарнішим.
Наша перша незапланована зустріч трапилася відразу ж після заїзду до маленького готелю в старому центрі. Перед виходом на вечірню міську розвідку ми розговорилися біля стійки адміністратора з досить дивного вигляду місцевим жителем, якого можна було би сприйняти за міського божевільного. Але придивившись, як спокійно та шанобливо з ним говорили молоді люди, які працюють в готелі, до стилю спілкування цього незвичайного чоловіка, ми нескромно напросилися в гості.
Володимир Еріставі-Бучукурі — тбіліський пенсіонер і вільний художник, за його словами, нащадок царської гілки родини Романових. Попросив називати його скороченим ім’ям Ладо.
Будинок, до якого нас запросив Ладо, ще батьківський. Він розташований одразу за Парламентом. Уже кілька років тут не працює опалення, тож, незважаючи на гостинність господаря, знімати верхній одяг ми не стали. Житло це не назвеш незатишним, хоч і живе наш співрозмовник скромно. Нескінченна кількість фотографій різних років і картин, написаних Ладо, роблять внутрішню атмосферу трохи моторошною, але дуже своєрідною.
Сім’я Ладо поїхала з Грузії під час Другої світової війни, а повернулася в 1970 році. Гілки роду, за його словами, переплітаються з кількома князівськими та царськими родами різних національностей. Наш герой щиро ностальгує за радянським періодом і стверджує, що народила його радянська влада. Він сумує за радянської колегіальністю й дружбою в робочих колективах та зізнається, що інтернаціоналізму, в якому його виховували, він ніколи не зможе позбутися.
— На нас, звісно, тиснув символізм цих трьох букв: КДБ, але всі нормально до цього ставилися. Зараз же це стало опудалом. Це зовсім не так, і мало хто знає, що таке КДБ реально. У мене навіть є ідея написати книгу, в якій КДБ буде реабілітовано.
Одна наша зустріч з Ладо тягне на окремий фільм, і ми для художника були інтелектуалами та інтелігентними гостями з братської України. Але поки ми обмежимося розмовою про місто, яке Ладо любить: у першу чергу, за прагнення до незалежного мислення.
— У масовій свідомості вже вкорінилося, що потрібно бути вільним і незалежним, — це дуже позитивний чинник. Це треба вітати і в Україні, і скрізь, але я б сказав, що рівня інтелекту не у всіх вистачає, щоб економічно це забезпечувати. У Тбілісі мені не подобається надмірний американізм. Сучасні грузини надто сильно хочуть бути схожими на американців. Уже навіть між собою розмовляють англійською, щоби перед перехожими постати не грузинами, а приїжджими.
Стереотип старого Тбілісі має дуже погане відображення в архітектурі. Усі намагаються робити дерев’яні балкони, коли реставрують, витрачають величезні гроші, а через три роки все гниє. Так, маленьке старе місто має бути. Як всюди в Європі — Старе Място у Варшаві, Празі, інших місцях… Але так широко знову будувати врем’янки дерев’яні? Це красиво, але залиште це для центру, а решту приведіть до ладу. Людям потрібно вийти з цих цвілих дерев’яних будівель, щоби менше було потьомкінських селищ, які постійно будуються. У нас є вулиці з європейським фасадом, ви там гуляли і бачили — ресторани, магазини. Але якщо зайти глибше, все не так райдужно. І це не подобається нікому — ця глушина, провінційність. Радянський стиль залишився лише у старих спальних районах на околицях. І цей архітектурний негативізм, як я його називаю, він тягне назад і мислення. Така архітектура є і в центрі, особливо якщо звернути з великих вулиць у глибину. Щоби місто стало європейським, цю ситуацію зі старими будівлями треба змінювати.
Але ми багато говоримо, давайте вип’ємо, а потім продовжимо.
У перший же день нашого перебування в Тбілісі біля Парламенту проходили громадянські протести. Активісти висловлювали обурення з приводу великого зеленого паркану, яким відгородили будівлю грузинського законодавчого органу. Там, звісно ж, був і Алеко. Алеко Елісашвілі запропонував зустрітися на площі, яка зараз носить ім’я Першої Республіки.
— Раніше вона називалася просто площа Республіки, потім площа Революції троянд, а зараз ми уточнили — і це площа Першої Республіки. У моєму дитинстві тут проводили паради. Я на гімнастику ходив, переодягали нас в якісь рейтузи, ми марширували туди-сюди та махали цим вождям… Очільникам. Я ненавидів це сьоме листопада: холодно було, нас, дітей, тоді мучили просто.
Тбілісі, тбілі — означає теплий. Це місто, де я народився, і для мене воно — найтепліше. І я намагаюся — як батьки намагаються, щоби діти виросли хорошими та у них не було проблем, — таке ж відчуття у мене до міста. Багато проблем, багато будівель, які руйнують єдність мого міста та його красу. Тбілісі дуже гарне місто, і я намагаюся, щоби воно стало кращим, ніж зараз, і найкращим у світі. Я відчуваю перед ним відповідальність. На жаль, у 90-ті та на початку 2000-х був дикий капіталізм, мало залишилося зелені, парків і скверів. Якщо порівнювати з радянськими часами, зараз громадський транспорт набагато гірше працює. У мене немає ніякої ностальгії за радянським періодом. Це моє єдине дитинство було, так, але все-таки цей час страшний. Я мрію, щоби стало менше автомобілів і більше громадського транспорту й пішоходів, а ще — щоби до Тбілісі повернувся трамвай.
Чесно кажучи, мені не подобається, як змінюється місто. Ось дивіться: ми зберегли цю будівлю ІМЛ, Інститут Марксизму-Ленінізму, ми не дали зруйнувати, хоча це сталінська архітектура, сталінський ампір. Зате, що побудували біля нього?!
Міняється не завжди на краще тому, що дикий капіталізм зайшов. У нас щодня протести в різних частинах міста, бо не можна будувати так дико. Потрібні міські правила, потрібно зберегти старовину, потрібно дбайливо будувати. Я сам ненавиджу Радянський Союз і все пов’язане з Радянським Союзом, але боротися з історією, з архітектурою — це дуже нерозумно. Історію треба вивчити, зрозуміти, де помилки, що було поганим, чому був Радянський Союз таким, яким він був, та які висновки треба з цього всього зробити.
Коли хотіли зруйнувати ІМЛ, інші старі будівлі та побудувати якісь скляні вежі, мені та моїм друзям дуже важко було пояснити людям, чому ці будівлі важливі. І щоби більше людей розуміло значущість історичної спадщини, ми почали проводити виставки та екскурсії. Лише для тих, хто живе в Тбілісі, не для туристів. Щоби пояснити: чому давні будівлі важливі для міста, чому взагалі історична спадщина є важливою. І це було ефективно: спочатку на акціях протесту стояли п’ятеро людей максимум. А після екскурсій — десь 100-200 учасників. Тому ми змогли багато будинків зберегти.
А моїм головним місцем сили я б назвав будівлю Парламенту. Все вирішується там. Тому наш мер там поставив паркан. І смішно, і страшно. Тому що боїться людей. Ось це — місце сили. Все вирішується там: і війна громадянська там була, і завжди зміна влади відбувалася не на виборчих дільницях, а в цьому місці.
— Я живу якраз за Парламентом. Так що все відбувається просто в мене на подвір’ї: всі демонстрації, мітинги, які бували і будуть, напевно, тривати. Все в місті змінилося за ці роки, як і в Україні… Тільки почалося, як на мене, з Грузії. Ще за часів Радянського Союзу починалося все у нас, потім повторювалося в інших країнах — десь гірше, десь легше, десь сильніше. Ну що сказати… Я чомусь нічого особливо доброго не бачу в тому, що зараз відбувається та як змінюється. Найжахливіше в нашому місті — це їздити на машині заторами. Але мені доводиться, тому що об’єкти в різних кінцях, і весь день ось так рухаєшся.
Лаша Бакрадзе — директор Тбіліського Державного музею грузинської літератури. Лаша очікував нас у своєму кабінеті, і це одна з небагатьох зустрічей, яка відбулася безпосередньо на місці роботи нашого співрозмовника. Робочий кабінет Лаші розташований у самому кінці довгого музейного коридору. Добираючись до місця зустрічі, ми відчули атмосферу старого дореволюційного будинку, з характерним для музею інтершумом приглушених голосів доглядачів залів та рипінням старих дерев’яних сходів.
— Дуже багато проблем із містом. Через повітря, яке не надто чисте. Через постійні затори в місті, через те, що залишилося мало парків і садів у Тбілісі. Скрізь будують страшні, величезні будинки. І багато чого тут проблематичного, доводиться боротися за кожен клаптик землі. Це старе місто, багато чого можна подивитися. Багатьом подобається, що все трохи пошарпане, як у Гавані, наприклад, але це вже йде. Моєму синові, якому 8 років, я говорю: що є зараз, він років через 15-20 не зможе побачити, бо мало чого залишиться. Ми бачимо, як відходить старе місто. Реставрації не особливо хорошої якості. Багато будинків, що не відреставрували, а заново збудували. Іноді фігури на будинках заново роблять. Дуже важко пояснити людям, як важливо зберегти старе.
Наприкінці поїздки, гуляючи туристичними вуличками, ми натрапили на продавця, який, почувши російську мову, став наполегливо пропонувати купити сувеніри із зображенням Сталіна. Наша грузинська колега почала ставити йому питання про політику Сталіна в Грузії, цікавитися, чи знає він про колосальні репресії, під час яких постраждали тисячі співвітчизників. Наш співрозмовник, трохи знітившись, припустив, що якби Сталін був живий, можливо, зараз ладу було би більше… і запропонував нам купити портрет «вождя» за 30 ларі.
За матеріалами «Інтерньюз»
