Широкий резонанс викликала проповідь єпископа УПЦ МП Іоасафа на минулу Трійцю. Цей священнослужитель, схоже, не вирізняється особливим красномовством та умінням полемізувати, хоч і навчався під крилом найвищого ієрарха Російської православної церкви Кіріла, але тут він зовсім сів у калюжу.
Поки він просторікував про Святого Духа, це було схоже на проповідь. Але ж далі єпископ свідомо чи несвідомо переплутав факти і поніс суцільну маячню. Назвав перехід громади віруючих у Аджамці в ПЦУ рейдерським захопленням, правда, тут же пояснив, що за це проголосувало більшість мешканців. Але ж вони, мовляв, не релігійна громада, а лише ті кілька людей, які постійно ходять до храму. і яким місцевий піп, хочеться додати, зміг вивернути мізки на російський лад. Гай-гай, святий отче! Ви ж маєте вищу богословську освіту, хіба не знаєте, якими страшними методами Російська церква свого часу нищила українське священство, витісняла з храмів всяке українське слово, молитву рідною мовою, навіть думку про неї, насаджуючи свої покручі?
Нині ж йдеться про демократичну волю більшості люду громади, які не хочуть мати у своєму селі проросійську інституцію. І тільки. Місцевий же піп УПЦ, відчувши, що пахне смаленим, просто обікрав храм, залишивши голі стіни. Не дивно, що голова громади Тетяна Зайченко назвала його і таких як він злодіями. Єпископ же Іоасаф, чи не зрозумів, чи свідомо перекрутив її слова, ніби це його, Іоасафа, так ні за що образили. Назвав голову громади якоюсь «барою», яка хоче зробити віруючих села кріпаками й рабами! Та взявся доводити кільком десяткам людей, які ще слухають його, який же він чесний та праведний. І мало не проклинати ПЦУ, оголосивши її протестантською.
По-перше, це відверта брехня. По-друге, знову ж, високоосвічений єпископ не може не знати, що протестантство – це така сама гілка християнства, як і інші. Свого часу протестантство внесло свіжий струмінь у застояне болото віри Христової, яке розвели священнослужителі, подібні Іоасафу. Протестантські громади і сьогодні часто дієвіші і ефективніші у справі впливу на людські душі і конкретних добрих справ, ніж православні, зокрема УПЦ.
І ще одну фішку використав Іоасаф, сподіваючись на залишки довіри людей, мовляв, священики ПЦУ не мають апостольського передання, благословення на служіння. Добре вже, що хоч не згадує про неканонічність, якою, мов булавою, скільки років розмахувала УПЦ МП. Тепер, після повернення Томосу, цей аргумент відпав, як жовтий лист від дерева. А канонічність – це і є апостольське передання. Чи, може, УПЦ МП має його? Це коли вона його отримала – коли у 1448-му році розколола Київську митрополію і півтори сотні років чекала, щоб якось вигризти собі визнання і канонічність, яку запопала шляхом обдурювання та політичного тиску і шантажу? Чи коли Сталін відродив РПЦ і перетворив її фактично в інституцію НКВС-КДБ, а тепер ФСБ успадкувала цю місію? Чудове апостольське передання!
Іоасаф замість того, щоб покаятись і стати на духовний захист рідної йому за фактом народження України, ще раз взявся потужно відганяти Святого Духа від церкви, яка, сподіваємось, доживає останній дні у нашій державі.
Світлана Орел