25 лютого 22-го року я прийшла на острів. Там стояв намет, він був порожній, посередині стояв стіл, за ним сиділа жінка (це була Марина Машина але я тоді її ще не знала). Я кажу: «Інна (Колпак) сказала йти на острів». Вона пояснила, що формує список на чергування, я записалась на якійсь час десь з обіду, здається, і пішла на хаб.
Там був мурашник. Чистили овочі, тягали коробки, народу було повно, одна руденька жінка (це була Наташа Пушкарьова, але тоді я її ще не знала) дала мені ножа і я сіла чистити картоплю. Ми розговорились, вона чергувала на острові переді мною. Потім я знову пішла на острів – підходив мій час чергування, але там вже було повно народу, просто дуже багато, люди були і в наметі, і навколо нього і їх ставало все більше. Я зупинилась в куті, де складали матраци і подушки, поруч зі мною була Наталка і Оля Володарська (але тоді я її ще не знала). Так для мене починався Острів Перемоги…
Розказала Наташа Пушкарьова: «Це було 27 лютого. Пам’ятаєш, як було тоді сиро і холодно? Виходжу з намета, стоїть хлопчик, тримає в руках рукавички: «Тьотю, візьміть рукавички, щоб у тих, хто нас захищає, ручки не мерзли». Наташа, зі сльозами на очах, знову переживає ті дні. Я теж плачу, коли пишу це.
Розповіли Тетяна Бородіна і Олена Медведовська: «Під’їжджає машина… радянський автопром, трьохдверна, заляпана. В машині троє дорослих і велика біла гладкошерста собака. Попереду на пасажирському сидінні – чоловік, не виходить, вийшла жінка, просить підійти до пасажира на передньому сидінні. Таня каже: «Я тільки поглянула і подумала, що людина з інвалідністю». Підходять дівчата. Знайомляться. Біженці з Чернігова. Хотіли бути вдома, але коли снаряд попав в будинок сусідів, вирішили, що треба їхати. Місяць вже в Кропивницькому, приїхали на запрошення друга Бориса: «Ми живемо вже місяць, грошей з нас ні за що не беруть. Вирішили їхати далі на захід». Вирахували, що на дорогу не вистачає 700 з чимось гривень. Дівчата трохи розгубились, але тут прибігла Тетяна Сила: «Дівчата, давайте скинемось». Дівчата скинулись, принесли гроші. У жіночки тремтить голос, у чоловіка тремтять руки. Виявилось, що чоловік – людина відома в Україні і не тільки… параолімпієць, звуть Роман Безлюдний. На своїй інвалідній колясці разом з друзями у 2018 році підкорив Говерлу..., розказують, як їм допомагали сусіди: «У нас колесо вже було ніяке, а запаски не було, так сусід у доньки забрав і нам через паркан перекинув». Довго говорять, не можуть відійти одне від одного… Роман просить допомоги вийти з машини, щоб сфотографуватися на пам’ять. Фотографуються, нарешті вони їдуть… дівчата залишаються з відчуттями, які неможливо передати і охарактеризувати… пройшов місяць, а Тетяна (Бородіна) не може заспокоїтись і емоційно переповідає мені цю історію." Фото мені колись перекинула Таня, ось – знайшла. Дівчат, це ж вона?
…Чим для мене став острів? Він допоміг зрозуміти багато про людей і про те, що мені треба робити, якщо хочете – як жити далі. Я точно знаю, що я хочу і чого не хочу, що мені дійсно важливе, а що наносне, тимчасове. Відійшли люди, з якими спілкувалась багато років, інші стали ближчими і з'явились нові, з якими ми однаково розуміємо багато речей. кажуть, що є люди для досвіду, а є – для життя. Це так. А ось – чергова історія:
"Періодично приходять до нас мама з хлопчиком, приносять випічку для хлопців – кекси тощо. Хлопчику рочки 4-5, один пакетик несе сам, кожного разу ми його вітаємо і даруємо цукерку або щось таке. Раз приходить мама без хлопчика, що сталось, питаємо, вона каже: «Дуже хвилювався, що понесу кекси без нього, просив передати, що поїхав в село з татом картоплю садити…» Цукерку ми, звичайно, передали…