У дні, коли ми вшановуємо пам’ять жертв Голодомору, варто замислитись і над іншими аспектами цієї трагедії, яка залишила страшний кривавий слід у долі нації. Певною мірою той смертельний енергетичний удар і досі дає про себе знати слабкістю нашого державного поступу, здатністю мімікрувати, пристосовуватись, відсутністю твердої волі до перемог, роз’єднаністю нальотом малоросійства, що мов короста проступає і у високих державних кабінетах, і у побутових дрібницях.
Осмислення фактів опору наступу Голодомору-33 – непростий і неодномоментний процес. Так само як два-три десятиліття тому українське суспільство, позбавлене історичної пам’яті, нелегко і не відразу сприйняло сам факт свідомого і цілеспрямованого фізичного нищення нації, так само явище спротиву голодомору поки що не стало трендовим у масовій свідомості. А тим часом світовий досвід показує: вивчення трагедій нації без елементів спротиву викликає сум, співчуття, а з часом відчуження, бо людська душа не може миритися зі злом у чистому вигляді, а інстинктивно потребує протистояння йому.
Особливо це стосується молоді. Адже такий спротив – підґрунтя морального здоров’я народу, орієнтир його духовної сили, що надзвичайно важливо для протистояння викликам сьогодення, і для майбутнього розвитку.
В Україні ж через значний часовий проміжок і багатолітнє штучне замовчування трагедії, дослідники просто не могли записати свідків, а тим більше учасників спротиву Голодомору, тож єдиним документальним підтвердженням таких фактів стали справи репресованих цього періоду. Моя книга «Ті, хто не хотів помирати мовчки…» стала першим кроком у освоєнні цього масиву фактів. З кількасот справ періоду 1932-33 років тут опрацьовано кілька десятків. У той же час такі моменти присутні і у багатьох справах 1929-31 років, коли йшов повсюдний і масштабний наступ на українське село, спрямований на його розорення й упокорення національного духу та знищення морального стержня народу.
У ключі опору Голодомору слід розглядати і спротив колективізації, адже вона була масштабним підривом господарських основ українського селянства, їхньої кровної спорідненості з рідною землею, моральних основ, що пов’язували десятки поколінь.
Якщо врахувати, що у масиві справ репресованих нашої області, а це близько 20 тисяч одиниць, звинувачення цього періоду становлять третину, можна уявити, який огром роботи відкривається перед зацікавленими дослідниками тільки у нашій області, не кажучи про всеукраїнського рівень осягнення цієї дуже важливої для національного самоусвідомлення теми.
«Там, де беззаконня стає законом, там спротив стає обов’язком», – цей постулат героя Майдану Віктора Чміленка стосується не лише нас, сьогоднішніх, його так само сповідували і наші діди-прадіди. І розуміти це, а тим більше мати конкретні задукоментовані факти такого спротиву злу, дуже важливо у формуванні та життєздатності національного всесвіту і мертвих, і живих, і ненароджених.
Ось кілька фрагментів такого спротиву.
Збирали підписи проти влади
У тому ж селі Доброму проживали болгарин Опанас Калєв та українець Іван Калиниченко. Не багатії, міцні середняки. Потужні, як ДПУ писало в документах. І один, і другий у 30-му році брали активну участь у волинках, розбирали усуспільнене майно. А Калєв також був серед тих, хто під час виселення куркуля Никифора Доброва прибіг його захищати. Тоді схвильований натовп накинувся на активістів, штурхали і били уповноваженого РПК Лєбєдєва, присланого у Добре партійця 25-тисячника Скрилєва, його навіть роздягли.
Іван Калиниченко був ще й віруючим. Казав односельцям: «Хто піде у колгосп, то одягне собі на шию ярмо, колгосп – це друга панщина. За першої панщини били ремінною нагайкою, а при другій битимуть дротяною із свинцевим наконечником. Пропадете всі з голоду. Вам колгосп нічого не дасть. Усім колгоспникам на лобі поставлять печать Антихриста. Бо колгоспи – це істуканська віра».
Такі думки поділяв і Опанас Калєв. Якось він зайшов до сусідки Квасницької Василини. Та якраз молилась до ікон у кутку своєї хати. Опанас чи то пожартував, чи всерйоз зауважив: «Колгоспники ж не моляться, ваші ікони викинуть, а підете в церкву, то ще й штрафуватимуть». Василину ці слова так вразили, що вона вирішила вийти з колгоспу. Активісти ледь вмовили її цього не робити.
Калєв і Калиниченко у кватні 1931-го року їздили також у Станкувате, радились із тамтешніми господарями. Після цього вони вирішили збирати підписи проти влади, мовляв, вона знущається із людей, грабує. Іван Калиниченко також хотів добитися, аби визнали, що його майно забране і продане незаконно.
Невідомо, скільки підписів їм вдалося зібрати, але ця ініціатива призвела до того, що ДПУ відкрило проти них справу. Правда, вона так нічим і закінчилась – вироку немає. Фактично її закрили аж у 1994-му році слідчим відділом УКДБ в Кіровоградські області.
«Загину або я, або Радвлада»
Тимофія Івановича Бутенка із села Павлівки Відрадно-Долинівської сільради (пізніше включена до Кетрисанівської) Бобринецького району можна назвати відвертим ворогом Радянської влади. Син крупного куркуля, який, пригадували свідки, під час Гетьманщини брав контрибуцію (плату) із селян за те, що сіяли на його землі. Тимофій Бутенко був офіційно позбавлений права голосу. Він постійно агітував проти колективізації, проти усіх заходів Радвлади, називав її представників бандитами і грабіжниками. Закликав не вступати до колгоспу, а тих, хто сумнівався всіляко переконував, що повернеться попередня влада і тоді колгоспникам буду непереливки.
Про себе Тимофій Іванович казав, що він ніколи не піддасться новим порядкам, буде боротися до кінця, загине або він, або Радвлада. На нього був накладений план до двору – здати 300 пудів круп’яних культур. 279 він здав, а на 21 пуд підробив квитанцію.
Ще на початку 1930-го року Тимофій Іванович казав односельцям, що їх чекає голод, а колгоспи рано чи пізно однак розпадуться. ДПУ клопотало перед судтрійкою, аби Бутенка, як затятого ворога, розстріляли. Та його лише вислали в Північний край – тодішній Радянській державі потрібні були дармові робочі руки.
«Як розів’ється лист, підуть комсомоли у свист…»
15-17 березня 1930-го року у с. Солгутове тривала волинка. Так тоді називали стихійні бунти селян проти колективізації і введення радянських порядків на селі. Натовп, у якому переважали жінки, виріс десь до 300 чоловік. Люди прийшли до сільради з вимогою повернути передане у колектив майно. До них вийшли тодішні представники влади, вмовляли, просили не зривати посівну, але натовп під керівництвом Олексія Коваля попрямував до складів. Зірвали один замок – розібрали весь сільгоспінвентар, у іншому складі і сліду не залишилося від посівматеріалу.
Натовп ріс. Люди повернулися до сільради, зняли дзвін, колишній церковний, який використовувався як пожежний і передали його правлінню віруючих, аби той знову подавав голос зі дзвіниці храму. Наступного дня той же натовп відібрав у Петра Шавера речі, які він перед цим купив з публічних торгів у сільраді, як забрані у місцевого священика за різні недоїмки і повернули першому власникові.
Усе це відбувалося у той час, коли у сусідній Тульчанській окрузі, була спроба здійснити контрреволюційний переворот. Цей момент згадується у багатьох справах колишнього Гайворонського району. Але подібні бунти тоді траплялися по всій Україні і Тульчин не став винятком, хоча, звісно, такі події не могли не впливати на настрої у довколишніх селах.
Тож у Сулгутовому теж йшлося до цього – повного вигнання представників Радвлади із села. Ясна річ, каталізаторами цього процесу визнали куркулів – Лаврентія Дідуру, Михайла Ольшанського, Олексія Коваля, Дмитра Дзиговського та Івана Степового. Цікаво. що за майновим станом куркулем серед цих українців-степовиків названо лише Лаврентія дідугу, він був так званим куркулем-експертником, бо вирощував і продавав свиней. Інші – звичайні середняки, але такі, що не сприймали Радвладу. Михайло Ольшанський, наприклад, публічно заявляв: «Якщо не можна розігнать сільраду, то треба їх знищити і обрати свого старосту». Йому згадали навіть те, що до революції служив у жандармському управлінні в Гайсині. Дзиговський вважав і не приховував перед односельцями, що колективи – друга панщина.
Іван же Степовий взагалі вивісив у селі відозви, де закликав не підкорятися владі і влаштувати їй Варфоломіївську ніч. У Солгутовому хтось розповсюдив листівку такого змісту: «Активісти і комсомольці, дзвонарям дзвони віддайте, а людей не зачіпайте. Бо як розів’ється лист, підуть комсомоли у свист, не забувайте!»
Авторства листівки не встановлено. Але згаданих селян відправили на п’ять-вісім років у Північний край, а Михайла Ольшанського розстріляли.
Світлана Орел, з майбутньої книги «Історія свободи – історія спротиву»