Іван Кедрин прожив майже сто років: від 22 квітня 1896 по 4 травня 1995 року, був свідком і сучасником усіх визвольних змагань, видатних діячів минулого – Грушевського, Петлюри, Коновальця, Шухевича, дожив до проголошення незалежности України. Та ще й 20 років очолював редакцію найстарішої газети українського світу – „Свободу“. Я відкрив спогади Кедрина „Життя. Події. Люди“, котрі він надрукував у 79 років (видавництво „Червона Калина“ в НюЙорку) і вже не міг від них відірватися: все бурхливе ХХ ст. із його боротьбою між добром і злом, силами й людьми, які їх представляли, промайнуло перед очима.
Іван Кедрин родом з містечка Ходорів (нинішня Львівщина), батьки – місцевий нотаріус Іван Рудницький і єврейка за походженням Іда (Ольга) Шпіґель. Їм, щоб стати подружньою парою, довелося чекати 10 років, а матері – ще й змінити ім’я та перейти у християнство. Всі діти, а їх було п’ятеро (четверо синів і одна донька) отримали вищу освіту. Син Іван (майбутній Кедрин) із відзнакою закінчив Львівську академічну гімназію, а пізніше (в 1922 році) філософський факультет Віденського університету. За винятком військової служби в 1915-1916 та 1919-1920 роках майже все життя віддав журналістиці і політичній діяльності. Прізвище Кедрин, як згадував сам, взяв спочатку, як псевдонім, не знаючи відкіля і чому, поступово ж воно стало його власним. Лише частину свого життя (до вересня 1939 р.) жив в етнічній Україні, а наступну провів на еміґрації – спочатку в Польщі, потім із 1944 року – в Австрії і, нарешті, із 1949 року – в США.
Про особисте життя розповідає мало, більша частина його книги (724 сторінки) присвячена історичним і суспільно-політичним подіям, документам і людям, котрі трапилися на його життєвому шляху. І. Кедрин після російського полону в 1917 році опинився в Києві, залишив це місто влітку 1920 року „з розпачем у серці“, бо його „полонила Наддніпрянська Україна з її просторами, її природою, її розмахом“. Значна частина спогадів – 300 сторінок – присвячена подіям міжвоєнного періоду в Польщі (1920-1939 років). Іван Кедрин у цей час був активним учасником всіх подій, як на терені Галичини, так і Речі Поспо литої. Політика „пацифікації“ (умиротворення) українців із 1930 року, коли їх намагалися асимілювати – переслідували, позбавили власних громадських організацій і шкіл, навіть край їх перейменували абсурдною назвою „Малопольща“, наслідуючи російську назву „Малоросія“, все це викликало страшенний спротив. Кедрин розповідає про замахи, влаштовані українськими націоналістами на польських чиновників (найвідоміший на міністра внтрішніх справ Пєрацького в 1934 році) і судові процеси проти молодих українців.
Він надрукував статтю „Під колесами долі“ („Діло“, 1935 рік), де запитував: „Чи довго ще фаталізм української історії скаже приносити українським дітям самі жертви?!“ Але невдовзі журналіст став свідком занепаду і самої Польщі, поділу її земель між Німеччиною і СРСР. За три місяці до початку Другої світової війни Кедрин надрукував статтю „Між молотом українського екстремізму і ковадлом польської політики“, де розкривав всю складність ситуації, в якій опинилися українці. Початок війни 1 вересня 1939 року змусив журналіста виїхати зі Львова до Кракова, бо радянська окупація була для нього страшніша, ніж німецька. Краків став центром української еміґрації, але ненадовго. Влітку 1944 року Кедрин зі своєю дружиною Марією і найближчими родичами перебралися до Австрії, в місто Інсбрук, де він працював вчителем гімназії – читав історію, німецьку мову та літературу. 31 липня 1949 року вдалося вийти із Бремена на пароплаві до Америки. Прибули в Бостон, потім у Ню-Йорк, де Івана із дружиною зустрів молодший брат Антон. Не маючи роботи, журналіст Кедрин спочатку працював робітником на курячій фермі брата і „від того часу зненавидів курку“ на все життя, потім на іншій фізичній роботі на трьох підприємствах. Почав писати статті до „Свободи“.
Жили спочатку в Філядельфії, потім у Ню-Йорку і, нарешті, в Джерзі-Ситі. А в червні 1953 року в житті Івана Кедрина відбулися зміни: в нюйоркському ресторані, де був присутній головний редактор „Свободи“ Лука Мишуга, дружина першого зачитала місце із отриманого листа, де було написано – „люди загально говорять, що це найбільше свинство, щоби дозволяти Кедринові роками фізично працювати у фабриці“. 1 липня того ж року Кедрин отримав місце в редакції з платнею 250 долярів місячно. Протягом 20 років був співредактором (1953-1973). В штаті редакції було чотири співробітника, які дружно працювали й намагалися зробити газету цікавою, але не було ні секретаря редакції, ні коректора, що погіршувало їхні можливості. Крім редаґування „Свободи“ займав ще посаду співредактора „Вістей комбатанта“, був головою Спілки українських журналістів в Америці, заступником голови НТШ і, навіть, виконував обов’язки голови Ради міністрів УНР в екзилі (згадку про це знайшов на полях Інтернету).
Іван Кедрин пережив своїх братів і сестру Мілену Рудницьку і залишив світ, коли його вік наближався до столітнього ювілею. Згадав про це у розмові зі своєю сестрою, а вона у відповідь: „Прожив стільки, бо не брав всього, що відбувалося, близько до серця!“ То може й справді, краще менше переживати через усе, що падає на голови людей у цьому божевільному світі? Бо світ не зміниш, а себе доведеш до краю прірви…
Олександро Любчич, «Свобода»