Днями їхала в тролейбусі 10, бортовий номер 140. На зупинці біля ДОСАФу чекав пасажир на колісномукріслі. Там зупинку обмежили стовпчиками, тож вгадати, щоб зупинитись середніми дверима тролейбуса рівно між ними, важко. А якщо не рівно між стовпчиками, тоді неможливо відкинути лафет, щоб пасажир міг заїхати на кріслі.
Водій вийшов подивитись, на яку відстань йому слід проїхати, щоб потрапити дверима рівно між стовпчиками. І тут дружина чоловіка, який був в кріслі, з матом і образами накинулась на водія. Той їй показував на стовпчики і намагався пояснити, чому вийшов. Але та не слухала і нецензурно обзивала водія.
Водій проїхав трохи вперед, відкрив лафет, чоловік спокійно заїхав у салон тролейбуса на кріслі колісному, але його дружина не зупинялась. Вона подзвонила зі скаргою в депо, матом спілкувалась з диспетчеркою, кричала, ображала, принижувала.
Я звернулась до кондуктора спитати номер борта, повідомила, що виступлю на захист водія. Я не можу мовчати, коли людину ображають безпідставно. Звісно, наслухалась і на свою адресу від дружини, яка кричала, що її чоловік не для того захищав, щоб... А от що вона мала на увазі під "щоб", я так і не зрозуміла.
Я зідзвонилась із диспетчеркою, пояснила ситуацію, вона мені подякувала і записала мої контакти. А в кінці сказала: "Її хоч живий, а я свого, вважай, поховала".
Після цих слів диспетчерки я не знала, що сказати. Бо згадала, як агресивно і презирливо дружина кричала на неї, щоб диспетчерка оформила її скаргу, "я не буду повторювати, ви шо там всі тупі?"
Біль дружини військового можна зрозуміти. Тільки він має бути спрямований на путіна і росіян, які винні в пораненнях її чоловіка. А не в бік тих, до кого вона може дотягнутись. Сьогодні це були водій, кондукторка, диспетчерка і я. Хто завтра?
Дуже шкода її. А ще більш шкода водія і диспетчерку, які не заслужили такого ставлення. Особливо диспетчерка.