Так сталося, що 24 травня 2023 року я востаннє був на виставі легендарного молодіжного театру «Резонанс» ім. Валерія Дейнекіна, в якій виконавцем однієї з головних ролей у нашій адаптації відомої п’єси «Боїнг-Боїнг» – «Ох, ця ж Анна» був мій давній друг Андрій Бондар. По закінченні вистави ми поспілкувалися. Андрюха був щасливим, життєрадісним і повним дальших планів та енергії. Ну, в принципі, за понад 35 років нашого знайомства та дружби він завжди був саме таким.
Але днями я знову, тепер вже із сумом в душі, був у «Резонансі» й дивився виставу, яка була присвячена пам’яті Андрія Бондаря. Клята хвороба не пощадила навіть людину, яка все життя випромінювала оптимізм. 26 травня 2025 ми віддали Андрієві останню шану. І дякуємо «резонансівцям» за те, що присвятили виставу його пам'яті. Андрій був надзвичайною людиною. Він був щирим і позитивним. Він завжди прагнув дарувати добро і світло людям. Він не міг стояти осторонь.
Він завжди готовий був прийти на допомогу, випромінюючи світло. Він був справжнім і щирим. І це, мабуть, його найголовніші риси. Часом його не розуміли. Але Андрій завжди віддавав всю свою душу тому, за що він брався. Він просто по-іншому не міг. Андрій Бондар пройшов світлий шлях. Він був людиною спалахом.
І, коли комусь було дуже важко, він намагався підтримати та допомогти. А, коли йому стало важко, коли йому стало нестерпно боляче, то він продовжував просто палати своїм позитивом. Цим він вражав і захоплював, демонструючи приклад того, як треба жити попри неймовірно важкі обставини. Андрій вірив у найкраще й бажав людям кращого. І дуже-дуже мріяв знову повернутися на сцену. На сцену рідного «Резонансу», на якій провів чимало яскравих миттєвостей під час свого студентського життя. Саме в «Резонансі» Валерій і Ірина Дейнекіни навчили його багато чому. Та і багато з нас – резонансівців щиро вдячні тій атмосфері, тим знанням, тим навикам і вмінням, які ми отримали в стінах цього храму мистецтва, в стінах «Резонансу».
Але Андрій, мабуть, був найкращим із нас, бо коли відчув, що його допомога потрібна рідному театру, він повернувся. Повернувся не тільки в якості актора, а ще й в якості помічника Ірини Іллівни Дейнекіної, допомагаючи їй виховувати нове покоління людей, шалено закоханих у театральне мистецтво. Він повернувся у якості, ну не знаю чи режисера, але він переклав з англійської чудову п’єсу «Боїнг-Боїнг», в якій сам блискуче зіграв головну роль. І знаєте, я щасливий, бо мені вдалося ще до важкої хвороби Андрія побачити його гру та його творіння. Творіння, адже повторюсь, він переклав цей текст, вклав у нього всю душу. І ця легка та позитивна комедія дійсно піднімала людям настрій тоді, коли це було надзвичайно потрібно.
Коли Андрій захворів й уже не міг відвідувати репетиції, то він, однак жваво цікавився тим, що відбувається в «Резонансі». Він зазначав, що йому не вистачає цієї атмосфери, театральної аури та праці з молоддю, адже він ще був і педагогом, і педагогом дуже гарним.
Під час нашої останньої розмови, коли на його голові вже не було волосся, намагаючись підтримати товариша я сказав, що він схожий на головного героя легендарного серіалу «Пуститися берега» й що він ще повернеться на сцену та зіграє свою головну роль. Але не судилося. Андрій пішов у засвіти.
І, вшановуючи його пам'ять, юні «резонансівці» дали виставу, яка змушує задуматися, змушує переживати, змушує навіть пережити певний катарсис. Аторка п’єси «Нас (не) кинули» Крістіна Багаєва зробила так, що оця страшна війна, яка прийшла на нашу землю, подається в емоціях, у відчутті, в сприйнятті кота, собаки, папуги, рибки та пацюка, яких (НЕ) кинули люди на початку війни. Тварини, які залишилися одні, яких покинули їх господарі, спочатку прагнуть зрозуміти, що відбувається, потім сприйняти це і намагаються боротися і виживати. І хочеться виказати вдячність кожному актору, кожній акторці, які зіграли в цій дуже непростій виставі.
Одна справа, коли ти передаєш глядачеві емоції людей, а інша справа, коли ти повинен передати емоції папуги По (Катерина Привалова), собаки Брауні (Володимир Севостьянов), кішки Марти (Анна Дзюбас), щура Стьопи (Валентин Осадченко) і, навіть, риби Зіни (Ірина Крицька). Знаєте, мені здалося, що це розповідь і про людей, і про те, як люди сприймали цю війну. Але, якщо люди мають можливість боротися, то тим тваринам, яких покинули, вдесятеро важче. Тож, кожен із юних акторів, а дехто з них виходив на сцену взагалі вперше, намагався вкласти у свою роль всю свою душу для того, щоб розповісти нам цю надзвичайну, часом кумедну, а часом дуже-дуже трагічну історію.
І, знаєте, хочеться подякувати режисерці вистави Ірині Дейнекіній за те, що вона зробила фінал, який надихає нас на те, що ні їх, цих тварин, ні нас ніхто не кинув, що буде ще щастя і ми зможемо жити і слід вірити в найкраще майбутнє. Отож, я думаю, що Андрій очима своїх близьких, а на виставі була присутня дружина, діти Андрія, його сестра, його мама, побачив цю виставу. Думаю, що йому б сподобалося. Сам Андрій Бондар був на прем'єрі й знав цей матеріал і напевно мріяв зіграти в цій виставі. Мабуть, йому найкраще підійшла б роль волелюбного та позитивного Стьопи, який надихав усіх героїв, розповідав, що насправді відбувається, та ніс ось той важливий для всіх позитив.
Саме таким – позитивним, волелюбним та щирим був Андрій Бондар. І світла пам'ять залишиться про нього не тільки в серцях його близьких, друзів, нас, з ким він провів також яскраві роки свого життя, граючи в КВН, але й у театралів. Адже останні роки свого насиченого і дуже яскравого життя Андрій провів на сцені. Він дарував людям добро. Андрій був людяним. І залишиться таким з нами назавжди.
Дякую, Андрій Бондар за те, що дарував нам радість, свої пісні під гітару, свої думки, свою енергію. Дякую «Резонанс», дякую всім людям, які допомогли Андрію стати тим, яким ми його запам'ятаємо.