Карантинні хроніки

Перегляди: 918

Знову виповз із хати. Вдруге одяг маску (цього разу ніхто не змушував – узяв і сам начепив). Весь упрів у ній (хай воно сказиться!) і думав, що ще трішки, ніс відм'якне й відпаде. Але як тоді до дівчат залицятися? Який тоді леґінь? Мужньо тримався. Ніс на місці.

Був на пошті. На вулиці стояли люди, вервечкою віддалік один від одного. Вони нагадували мені ніндзя, які стоять у черзі за квартою саке. Усередину пускають лишень по двоє. Хотів бухикнути, але вирішив, що ніндзя зрозуміють мене не зовсім правильно, повиймають мечі... а я ж зовсім молодий. 

Працівники пошти у масках, рукавичках, за склом – напевно, я нагадував їм бородату рибину в акваріумі. Ручки лежать у двох коробочках: "продезинфіковані" й "використані". Лякливо схопив "продезинфіковану", хутенько накреслив підпис, жбурнув до "використаних" і накивав п'ятами.

В обід саджали картоплю. Бо знаєте ж як ведеться: нині гульки, завтра гульки, а в городі ні цибульки. Десь із сусідського радіо сочився фольклор тюрми народів. Думав іти на город у масці. Вагався від кого першого захищатися: від шансону чи від вірусу? Натягнув каптур і вайлувато почимчикував. Маску не одяг (безстрашний). Поки копав кострубатим заступом, то таку руханку зробив, що дай Боже! Весь карантинний смалець стік. Тепер кремезний, як тур. Гадаю, що після карантину стану легендою усіх спортсменів. Як дужий дядько Вірастюк.

Чуба на дві копиці набралося. Може самому відчикрижити? Бувало, дитям, я собі чубчика стинав, біг до мами і лепетав: "Мамо, дивися!.." але реакція нені була не зовсім очікуваною...

Вишня духмяно гуде бджолами. Вирішив сфотографуватися з ними. Спершу вони чванилися, дзижчали обіч мене, а тоді втихомирилися. Бджоли – то споконвіків життя. Золотяться сонця. Довкола весніє. І це надихає й тішить! Отже, неодмінно пануватиме щастя, весна та життя!

Бажаю вам здоров'я, радости та 36,6! Учітесь, читайте та вдома лишайтесь! Будьте здорові!

Максим Бричка

Надрукувати