(Продовження. Початок – http://chas-time.com.ua/liudyna/khlibni-shlyakhi-z-ingulu-v-greki.html)
З історії відомий торговий шлях з варягів у греки. Починався він на околиці сучасного Стокгольма, пролягав двома морями і кількома річками та закінчувався у столиці Візантії Константинополі. Купці Київської Русі теж користувалися шляхом, частина якого пролягала Дніпром. Пізніше існував інший шлях, набагато коротший і ефективніший. Починався він у верхів’ї Інгулу, де тепер розташований Кропивницький, закінчувався у тому ж…Константинополі. Це не легенда і не версія: дослідження побудоване на історичних джерелах
Перша залізнична ластівка
Торговий шлях з Інгулу в греки розвивався далі… Серпневого дня 1868 року на мальовничій долині Інгулу, де річку перетинав чумацький шлях, зібралося багато люду. З трубами і барабанами стояли військові оркестранти, вишикувалися юнкери кавалерійського училища. На всіяному польовими квітами пагорбі стояли і вдивлялися у далину міський голова С. Турчанинов, земський голова П. Зелений, поліцмейстер О. Родкевич, гласні думи і земської управи, високі армійські чини, духівництво. Сонце сягнуло зеніту, коли з боку Балашівки на тлі блакитного неба закучерявився шлейф чорного диму, почувся гуркіт металу, від якого здригалася земля.
За мить перед очима натовпу виростало громаддя на колесах, з високою кольору сажі трубою і свистячою парою. За два десятки кроків від людей махина зупинилася, затихла. З неї вийшов наперед середнього зросту чоловік з хвацько закрученими догори вусами, у фетровому циліндрі та англійського покрою костюмі. Підійшовши до міського голови і його делегації, рапортував про приліт до міста першої залізничної ластівки. Під звуки державного гімну просвітер Успенського собору прикріпив до дверцят машини ікону, з бронзової кропильниці освятив її і увесь паровоз. Після цього потомствений дворянин гласний повітового земства Григорій Піщанський від імені місцевого купецтва і землевласників передав будівельникам залізниці фуру пшеничного зерна на знак глибокої поваги до людей, які подарували місту надійний і короткий шлях до морського порту. «У серпні 1868 року купці Єлисаветграда завантажили на своїй станції перший вагон пшениці», – повідомили другого дня одеські газети. Кінний торговий шлях «Єлисаветград – Хаджибей – Одеса» змінила залізнична гілка. Запашним хлібом щедрої Приінгульської землі наповнилися зернові ринки і ярмарки Європи і Азії.
Нова Одеса на берегах Інгулу
На початку ХІХ століття за тридцять верст від Миколаєва виникла козацька слобода Федорівка, пізніше перетворена на військове поселення. Тут розмістився штаб Одеського уланського полку. За особистим наказом Миколи І поселення перейменували на Нову Одесу. Через деякий час полк перекинули у розташування 2-го резервного кавалерійського корпусу, штаб якого розміщувався у Єлисаветграді. Полку відвели територію за північною околицею міста Ковалівкою. У стислі строки були споруджені казарма для рядових уланів, квартири для командного складу, казенний кінний завод, військовий лазарет. Споруди утворили житловий масив, що переріс у передмістя. У ньому виникла вулиця, яку назвали Військовою. За усталеною армійською традицією, улани перенесли назву свого першого розташування на нове поселення. Таким чином до вже існуючих цивільних передмість Єлисаветграда – Кущівки, Балки, Ковалівки, Пермського, Бикової, Чечор, Катранівки, Озерної Балки, Соколівських хуторів – додалася військова Нова Одеса. (Для довідки. У наші дні на території колишньої Нової Одеси, яка існувала до 40-х років минулого століття, збереглися кілька будинків кінного заводу, решта будівель знесено, на їхньому місці зведені корпуси заводу «Гідросила». Колишня вулиця Військова тепер називається Братиславська).
Когось врятував заморський апельсин…
Торговий шлях, прокладений подільським купцем Семеном Сенковським у 1768 році з берегів Інгулу через майже невідому чорноморську пристань Хаджибей, вивів українське купецтво на ринки Малої і Середньої Азії. Головним видом транспорту йому служили воли та чумацькі фури. Рівно через сто років єлисаветградські купці відправили перший вагон пшениці, вирощений на найкращих чорноземах світу, залізничними рейками у порт Одесу, звідти її доставляли до Константинополя.
Сьогодні смак кіровоградського хліба відомий в усьому світі. Доставляється він у найвіддаленіші куточки землі різними видами транспорту шляхами, що не мають кордонів і перепон. Для когось багатство асоціюється з блиском золота і діамантів, вартості екзотичних плодів, хтось будує бюджет на нафті та газі. Славу Кіровоградщині і її працелюбному хліборобові завжди приносив не зрівняний ні з якими дорогоцінностями, звичайний пшеничний колосок. Ще не так давно гості міста, з яких би країв до нас не приїздили, додому не поверталися без найсмачнішої у світі «Кіровоградської паляниці»…
Золотий колосок вартий золотого п’єдесталу. А чому б і ні? Відомо, яке місце у серед овочів належить запашним українським кавунам і помідорам. Тож у кількох населених пунктах Херсонщини встановили оригінальні пам’ятники цим безцінним дарам українських городів. Хто не знає смаку ніжинського огірка? Та ще солоненького, з хрустом. Ось і стоїть він гордо на п’єдесталі.
Хіба може Одеса обійтися без доброго гумору? До численних оригінальних пам’ятників міста додали монумент… апельсина. Цей цитрус, виявляється, врятував красуню біля моря. За легендою, у 1800 році Одеса залишилася без привілеїв, дарованих місту при його заснуванні. Винахідливі одесити відрядили до Петербурга делегацію з рідкісними на той час фруктами – грецькими апельсинами. Їх передали імператору. У відповідь одержали грамоту на повернення відібраних привілеїв та 250 тисяч карбованців золотом на будівництво порту та розвиток міста. Кропивницькому для возвеличення Колоска не треба нікому давати хабаря: потрібні фантазія і… бажання. А якщо треба легенда… Тільки свисни!
Юрій Матівос
Фото: залізний кінь прибув до Єлисаветграда; підприємство, збудоване купцями на березі Інгулу
