Христос воскрес – воскресне Україна, коли матимемо силу любові

Перегляди: 617

Пригадую, як років тридцять тому, ми, молоді журналісти кращої на той час обласної газети «Молодий комунар», були дуже задоволені, що практично усю першу полосу великоднього номера газети займав прегарний малюнок художника нашої редакції Олександра Босого із сакральним тоді для нас написом: «Христос воскрес – воскресне Україна!»

Нас зовсім не бентежило, що власникам партійних кабінетів наша витівка дуже не сподобалась (а газета тоді ще була органом обкому ВЛКСМ!), бо ми твердо вірили у ці слова. І хоча відзначення Великодня у ті роки для нас, що виросли в часи атеїзму, було швидше святом не стільки релігійним, скільки ознакою відродження національної традиції, яка у більшості родин таки не переривалась, ми справді вірили і у Божу силу, і у потенціал відроджуваної тоді України.

Більше того, пройшли роки, але ця віра не зникла, навпаки – зміцнилась. Бо розширилось і укренилось уявлення про жертву Ісуса Христа – в ім’я чого вона була, яке значення мала для світу поява боголюдини і як велике чудо воскресіння не дає помирати нашій надії. Для кожного серця це відбувалось по-різному. Хтось, може, тільки на шляху до такого усвідомлення. Але цей шлях відкритий і з кожним днем стає усе затребуванішим.

Якщо у старозавітні часи, людина могла сподіватися тільки на Бога, то з’ява Ісуса Христа відкрила кардинально іншу сторінку у їхніх стосунках. Христос сказав: "Царство Боже всередині вас". Апостол Павло учив перших християн: "Хіба не знаєте, що ви Божий храм, і що Дух Божий живе в вас?" (1Кор. 3,16).

Чи усвідомлювали ми це у ті роки, та й чи до кінця усвідомлюємо зараз? Ми всі хочемо спокою, радості, певності, благополуччя, доброботу, але основи, опори для досягнення цього всього шукаємо не в собі, а у комусь – депутатах, президентові, мерові, сусідові, врешті-решт, та, на жаль, занадто рідко – у собі. Навіть для того, щоб не зламати деревце у дворі, не кинути під ноги папірець чи цигарку, не викинути з вікна автомобіля пакет зі сміттям. Навіть для цього. То чому ж ми чекаємо благодаті від країни, держави? І що вони таке? Чи не ми з вами?

Ми можемо бути старанними, трудящими, працьовитими, навіть талановитими, але нам не вистачає внутрішньої сили, тієї сили Любові, яку дарував світові Христос, але яку кожен має виплекати в собі сам («Царство Боже всередині вас!»). Простенький сюжет по одному з каналів: заробітчани їдуть в Україну, повертаються, щоб перебути каранти. Жіночка середніх років: «Так, це рідна земля, але тут погано. Як керівництво ставиться до людей?» Молодий хлопець, електрик: «Там я заробляю тисячу доларів, а тут і на чотири тисячі гривень роботу важко знайти». Вони праві? Ніби так. Але чому тому ж хлопцеві, у якого, очевидно, руки на місці, не зареєструватися у рідному селі чи містечку приватним підприємцем, надавати ті ж послуги і заробляти гроші. Ну, нехай спочатку трохи навіть менші. Але на своїй рідній землі, віддавати їй свої здібності, любов, будувати її фізично й духовно. Не вистачає внутрішньої сили, легше там, де вже готові зручні правила життя. Але там ти чужинець, там приймають насамперед твою роботу, але не твою душу і серце. Здобудемо ту внутрішню силу – воскресне Україна. А та сила у вірі у себе. У царстві Божому, яке всередині нас.

Цьогорічний великдень – випробування для всіх церков. Обряд, дійство, освячення – це мало не головна основа існування церкви, як ми це розуміли до нинішньої весни. Але коронавірус усе змінив. І стало ясно видно, де віддають перевагу царству Божому всередині людини, а де головним залишається зовнішня атрибутика, показне схиляння, обрядодійство.

Один шанований мною священик, але з тих, що з якихось причин не можуть відійти від московської блекоти, поширив у ФБ пост, очевидно, колеги з РПЦ. Йшлося, що, мовляв, церкву не можна прирівнювати до інших інституцій, тільки Бог вирішує, кому хворіти й померти, а кому жити. І там, де молитва і священик хвороба не має сили. Мабуть, це було написано до смертей монахів Києво-Печерської Лаври, де вже мало не сотня хворих. А там же – мощі святих, що мали б стати потужним захистом.

То де сила Божа? У тій людині, що ділиться із старенькою сусідкою паскою і ковбаскою чи у пишноті і золоті попівських прикрас і Мерседесів?

Мене зовсім не дивує позиція Московського Патріархату, бо уся історія цієї церкви свідчить: вона у своєму розвитку просто знаходиться у старозавітному періоді, де головне – обряд. Адже коли ми уже сім століть сповідували християнство і наша церква була фактично найбільш незалежною від світської влади, навіть порівняно із Костянтинополем, коли ми засновуваали Києво-Могилянську академію, у багатьох куточках нинішньогї Росії священиків-місіонерів за їхню проповідь Христа закидали камінням.

Це потім, коли вони підступом і обманом запопали нашу українську церкву, усе знищили, заборонили, закрили академію, розгромилим друкарні, пограбували монастирі, звели наших священиіків-провідників нації до ролі заляканих лакеїв своєї держави. До речі, замислімось: Московська церква жодного (!) дня не існувала незалежно від державної влади. Вона постійно, впродовж століть, і до сьогоднішнього дня – тільки інструмент в руках держави-імперії.

І нинішня ситуація дуже ясно й чітко показала нам – хто є хто. Звісно, нам ще все це осмислювати й осмислювати. Звісно, я не заперечую благодатної сили церковної літургії, служби, співу, краси і гармонії храму.

Але у тому храмі ми маємо утверджувати свою вільну, світлу, Богонатхненну церкву, яка допомагатиме нам наповнювати серця благословенною любов’ю до світу, до ближнього, до рідної землі, вірою у те Боже царство у серці кожного, яке дасть силу воскреснути Україні і засяяти скарбам нашої душі на весь світ.

Світлана Орел

Надрукувати