Хроніка однієї поїздки

Перегляди: 885

Україна відзначає 150-річчя Лесі Українки. Творчість цієї тендітної жінки – одна з наших духовних опор. Мало хто знає, що бувала вона і в нашому степовому краї.

…Вона й потім не могла собі пояснити, чи ж насправді існував зв'язок між янголоподібним хлопчиком з Аджамки й випадковим шматком давнього утомленого металу. Відповіді не знаходила не тому, що було в усій цій історії щось містичне, загадкове (його вміла відчувати й ніколи не помилялася), а лише через те, що в пам'яті час від часу, наче чийсь сон, знову й знову з'являлося їй оте чудне люстерко. Однак жодної помочі від нього більше не було.

Але спочатку поїзд-трудяга обережною гадюкою поволі викермовував з Одеси. Здавалося, його щось аж ніби тримало за колеса. И тільки коли залишився позаду останній, недбало виліплений з ракушняка набокуватий будинок на Молдаванці, поїзд одразу ж прокинувся, стрепенувся й лише тепер бадьоро й пришвидшено покотив у північний бік, у неозорий херсонський степ. Якість поїздки була жахливою – Одеська залізниця взагалі вважалася в імперії однією з найменш комфортних. Пасажирів у поїздах нещадно гойдало, наче в морі. А самі поїзди постійно сходили з рейок. Якось біля станції Жмеринка завалився навіть імператорський потяг. Олександр II тоді пішки йшов кілька верст до найближчої станції. Дійшовши, без усякої суворості тільки й запитав у колійників: "У чому справа?..”

Йому пояснили, що трапилося все не навмисне, й він, дивом уцілівши, тоді поставився до пригоди навіть добродушно та поблажливо. Наступного разу на станції Бірзула той же поїзд з малозрозумілої причини раптово рушив, коли імператор ще був на платформі (вийшов розім'яти ноги). У поїзді не відразу помітили, що загубили царя. Довелося ешелон повертати назад.

Це був якраз той відтинок залізниці, яким на початку квітня 1910 року, через дванадцять літ опісля Лесі Українки, їхатиме до Харкова Марко Кропивницький. Він поспішатиме в дорогий для знеможеного хворого серця старого актора хутір Затишок (за сто двадцять верст від Харкова й двадцять верст від повітового Куп'янська). При радянській владі від меморіального хутора не залишиться навіть і найменшої цурки, але хто з нас уміє уважно читати майбутнє?..

В останнє мандрування нездужалий і постарілий геній української сцени добирався без усякої надії колись знову з’явитися перед очима закоханих у нього одеситів.

Проминувши Бірзулу, Балту, Голту, поїзд тоді спинився на крихітній станції Підгородній. З вагона винесли тіло літнього огрядного чоловіка, який нагло помер у дорозі. Оглянувши скромні речі та папери померлого, з'ясували, що це малоросійський актор Марко Кропивницький. А найпершою про таку непоновну втрату для української культури написала саме її діяльна мати, енергійна письменниця і феміністка Олена Пчілка.

Вона надрукувала в своєму часописі "Рідний Край" знімок, запропонований їй фотографом Миколою Конасевичем. Тамуючи біль, повсякчас розглядаючи мистецьку світлину й витираючи сльози, стала в своїй київській оселі на Маріїнсько-Благовіщенській вулиці мережити сумні рядки. "9 квітня помер славетний наш український артист Марко Кропивницький. Помер у дорозі, вертаючись додому, в Харківщину, з Одеси, де він тільки що грав у скількох своїх п'єсах, де його так вітали и сподівалися знову на Великдень. Та не так сталося, як ждалося!.. Нагла смерть взяла свою жертву. Київ прощався з великим артистом на недавнім Шевченківськім просвітянськім вечорі, що був разом з тим і останнім вечором київської "Просвіти". Ще немов лунають слова Шевченкові, так чудово промовлені артистом, а вже уста його склепилися навіки. Це віджалувана втрата! Навіки зійшов з кону світоч української сцени. Вічна пам'ять, вічна вдяка, бо наша сцена так багато зробила для відродження України, а Марко Кропивницький був таким видатним діячем цієї сцени. Хто хоч раз бачив Кропивницького на сцені, не забуде його ніколи".

Але поки що, слава Богу, цих печальних рядків немає; живий і здоровий хвальний чоловік Марко Кропивницький, геній українського кону, тому й загадувати немає про що. А тільки є напис на невибагливому вокзальному фронтоні, що Леся його тут же примітила: Підгородня.

От якраз повз неї, малоцікавої для більшості безтурботних пасажирів, і промайнув того дня одеський поїзд: він жваво віз двох сестер Косач – Ларису й Ольгу, в бік степового Єлисаветграда. Коли б вони знали, що це за станція, Підгородня, то напевно могли б одна одній нагадати, що звідси лише кілька кілометрів до іншої, що зоветься Орликом (стара козацька назва, а ще в цих місцях є Яструби та Соколи, всі три поселення з пташиним відтінком у назвах розташувалися над стрімким і скелястим бузьким берегом, не боячись ані гострого степового вітру, ні гарячого південного сонця).

Звідси рукою кинути й до Мигії, де знамениті пороги, славні Мамаївські місця, описані багато літ тому ще тоді зовсім молодим і романтичним одеським істориком Аполлоном Скальковським. Так, так, розповідав про Мигію й про тамтешні бурхливі води хтось у родині одеського правника Михайла Комарова! – могла б відразу вигукнути Леся. Той чоловік також казав: "А в балці – якраз у тому місці, де Південний Буг починає ділитися на рукави й назустріч швидкій воді встають сиві пороги, – здавна стоїть маєтність поміщиків і визнаних ще Катериною II енергійних військовиків Скаржинських".

І це прізвище вона теж встигла в Одесі почути, а тепер одразу б згадала, бо в міському парку стоїть одному з тих мудрющих Скаржинських біле мармурове (хоча й крихітне, наче лялькове) погруддя з вдячним багатослівним написом. А в хаті Комарових згадували, що й квадратний п'єдестал з карнизом з рожевого полірованого граніту з берегів Південного Бугу подарував Одесі також поміщик Скаржинський.

Зрештою, про видатні місця на берегах Південного Бугу ще згодом розповість Лесі Українці й заповзятий мандрівник Дмитро Іванович Яворницький (уперше вони побачаться в Єгипті зимової пори 1910 року). Після тієї зустрічі вона напише Михайлові Кривинюку, чоловіку старшої сестри: "Вчора був у мене Яворницький; каже, що ледве знайшов, бо шукав у пансіоні Білинської, – казав, що се Ви йому таку адресу дали, але се він, певно, сам щось наплутав, бо я ж усі свої адреси подавала додому й Ви їх мали знати. Ну, та дарма, все ж він мене знайшов, і се дуже приємно, бо взагалі тут не часто українця побачиш, а, крім того, він видався мені симпатичним і інтересним чоловіком.

Тепер поїхав у горішній Єгипет оглядати тамошні руїни, а на поворіт проживе тут з тиждень на нашій віллі для відпочинку. Він завзятий дід – лазив і на піраміди, і в піраміди, і де його тільки не носило! Се в шістдесят літ і з ревматизмом! Ну-ну! Треба буде з ним ще раз в єгипетський музей поїхати – на "пані з золотим обличчям" подивитися (там є така одна красавиця)...".

Іронічну переповідку про єгипетські пригоди невгамовного катеринославця Леся Українка продовжила ще в якомусь із наступних листів: "Яворницький уже виїхав. Він забудько – картку Вашу згубив і адресу мою переплутав, ледве мене знайшов...”. Але й за таких умов відчуття симпатії до гостя в неї не змінилося.

Лише тільки плануючи свою дальшу поїздку, Леся повідомляла з Одеси батькові: "Поїдемо звідси так, як ти казав: на Єлисаветград. Я перше було думала, що треба їхать на Ніколаєв, але коли на Єлисаветград скоріше, то й добре... Дерижанов казав мені, що треба спробувати купатися в річці, і коли не буде такого возбуждєнія, безсонниці і болі в руках, як було після холодних обливаннів, то можна і все літо купатись... Я слаба не від сьогодні, а далеко давніше, ніж це було признано офіціяльно, стоїть тільки дещо пригадати...".

Від берегів Південного Бугу до Єлисаветграда їхати поїздом не більше семи-восьми годин. Спинявся потяг і на степовій, не захищеній з жодного боку станції Помішній, найбільшій тут. Міняли паровоз, а потім додавали в тендер палива та води. Пасажири, чатуючи останнього, третього, дзвінка, неквапом виходили на перон розім'яти ноги. Прогулювалися, зазирали до буфету. Далі за коліями проглядався невеличкий базарець із низкою крихітних єврейських крамничок. Вийшли на простір і вони – Ольга й Лариса Косачі.

Тоді Леся навіть поцікавилася: звідки така назва – Помішна? В цих місцях, на межі Поділля та Бессарабії, вона, схоже, не молдавського походження. Натомість Бірзула, інша станція, що недалеко звідси, безперечно молдавського кореня, може, так звали якогось тутешнього чоловіка... Й хтось зі словоохочих у буфетній станційній залі взявся пояснювати, що Помішною називається невеличке село за кілька верст звідси, та ще крихітна мілководна річечка; вона губиться між очеретами й громаддям чорного каміння неподалік. «А від чого пішла назва села та річки?» – в один голос перепитали сестри. Кажуть, що в старі часи місцеві люди ревно допомагали запорозьким козакам, які на берегах Південного Бугу захищали від бусурманів тутешні простори й православну віру.

Могла згадатися уважним мандрівницям і назва залізничної лінії – Балто-Єлисаветградська. Й навіть імена тих, хто колію будував три десятиліття тому – барона Унгерна-Штернберга та Сергія Вітте. Так, так... вона чула й про них. А ще читала про страшну залізничну катастрофу. На межі Подільської та Херсонської губерній, неподалік Балти, є прикметна Тилігульська балка, поруч якої проходять залізничні колії. Був грудень, завірюха. Ремонтували рейки й не помітили, що рухається поїзд: а він, як на біду, був переповнений новобранцями-рекрутами, зовсім молодими хлопцями. В одну мить поїзд звалився з високої кручі, ніби дитяча іграшка. І тут же, як свічки, спалахнули дерев'яні вагони. За годину більша частина потяга разом з людьми повністю згоріла. Загинуло понад сто осіб. Сергій Вітте, колишній випускник Новоросійського університету, пішов тоді під кримінал.

Зрештою, й про родину Унгернів вона не могла не чути. Легенди розповідають, що предки будівничих залізниць на півдні Росії, чужинці, хто зна коли брали участь у хрестових походах. Один із Унгернів тоді ж загинув під стінами Єрусалима, а прийшов туди під прапором Річарда Левове Серце. Й так само в хрестовому поході дітей загинув одинадцятилітній Ральф Унгерн. Уже через багато століть лицарі Тевтонського ордена Унгерни перебралися спочатку в Курляндію, а потім у Росію; породичалися з достойниками Бобринськими зі Сміли, які в імперії командували щойно створеними залізничними департаментами.

Олексій Олексійович Бобринський, онук імператриці Катерини II, побудував нікому тут досі не відому чавунну колію – від Петербурга до Царського Села. А ще згодом у Києві на розі Фундукліївської та Безаківської поставили йому пам'ятник. Ногу натхненний бронзовий граф артистично поклав на шматок рейки. Леся щоразу проходить повз нього, коли в свята прямує зі своєї Маріїнсько-Благовіщенської вулиці до Володимирського собору або зустрічає свого племінника, який крокує їй назустріч з гімназії.

Про Унгерна-Штернберга розповідали різні історії. Наприклад, що він не міг терпіти жінок. А коли дізнавався, що хтось із наближених до нього залізничних інженерів має намір одружуватися, він його відразу й без зайвих церемоній звільняв з роботи. Або ще таку мав дивину: десь прочитав, що сміх під час обіду приводить у рух шлунок та селезінку, а це сприяє травленню. Відтоді безперервно за столом голосно сміявся, викликаючи в оточуючих зрозумілий подив. Але будував залізниці справді віртуозно – швидко, якісно й економно. Не крав державних грошей сам і не дозволяв красти іншим.

Від станції Помішної поїзд спочатку кружляв степом, аж поки не натрапив на степову річку (свою веселу пісеньку високим мостом зацокотіли вагонні колеса, ніби всім сповіщали, що Єлисавет уже не за горами). Невдовзі поїзд знову спинився. Однак Леся не зауважила чергове гальмування серед голого степу. Це була Шестаківка. І тільки як почула від сестри, що скоро буде їхня станція Єлисаветград, втомлено усміхнулася: "Зовсім це й не далека путь... Більше тривоги й збирань, ніж самої справи".

(далі буде)

Григорій Гусейнов

Надрукувати