Впевнена, навіть серед науково-педагогічного загалу мало хто зможе відповісти на це запитання. Не інтригуватиму читача: ним був Василь Іванович Харцієв, 160-річчя якого відзначалося в останній день минулого року. І хоча це ім’я відоме краєзнавцям та історикам нашого краю, все ж діяльність цього сподвижника на ниві педагогіки та філології і досі лишається мало проартикульованою навіть у професійному середовищі.
Першим, хто почав досліджувати доробок Василя Харцієва-вченого, був Володимир Кирилович Чернецький, багатолітній завідуючий кафедрою української мови нашого університету. Його інтерес до постаті Василя Харцієва зрозумілий – він писав про одного зі своїх попередників, про того, хто був організатором кафедри української мови та літератури. Дослідження Володимира Кириловича «Видатний мовознавець і педагог В.І. Харцієв» сфокусоване на мовознавчих працях вченого, менше уваги в ньому приділено літературознавчій та методичній (стосовно викладання мови та літератури в школі) тематиці.
Особлива заслуга Василя Харцієва полягала в тому, що він зумів порятувати від забуття кілька дуже важливих праць свого вчителя. Один з учнів Потебні Дмитро Овсянико-Куликовський прямо відзначав, що кілька важливих праць О. Потебні були видані тільки завдяки знанням та працьовитості В.І. Харцієва. Марія Францівна Потебня, дружина вченого, не дарма по смерті свого чоловіка, звернулася з проханням розібрати його величезний архів саме до Харцієва – знала, що в ньому було багато незавершеного, такого, що потребувало умілої обробки.
(…)Чернецький вважав, що через свою зайнятість педагогічною діяльністю Харцієв не зміг реалізувати свій дар талановитого вченого-лінгвіста. Не зважаючи на пропозиції залишитися в університеті, де він мав би можливість зосередитися на академічній науці, він вибрав викладацьку роботу в навчальних закладах Харкова та Катеринослава. Кажуть, що цей вибір був обумовлений матеріальними причинами. Проте творчо-науковий потенціал ученого продовжував реалізовуватися – він набирав іншого, тепер уже педагогічного спрямування.
Про Василя Харцієва як про педагога написано набагато більше та ґрунтовніше, ніж як про вченого. До того ж, якщо простежити за біографією Харцієва, складається враження, що його відданість педагогічній праці була позначена одержимістю. Після закінчення університету він протягом 13 років (з 1891 по 1904 рр.) викладає у харківських гімназіях, потім з 1904 по 1907 рр. працює в Катеринославі (у жіночій гімназії та комерційному училищі). З 1908 і до кінця свого життєвого шляху (1937 р.) викладав у середніх та вищих закладах Єлисаветграда (надалі – Зінов’євська, Кіровограда) – в комерційному училищі (1908–1919), в реальному училищі (1912–1916). Після революції, коли середні навчальні заклади міста (жіноча гімназія, класична гімназія, реальне та комерційне училища), поступово перестали існувати, він працював здебільшого як викладач на різних педагогічних курсах, які готували учителів для чисельних сільських, переважно початкових, шкіл. Ці курси перебували в процесі постійної трансформації – вищі трирічні педагогічні курси (1921–1924) – педагогічний технікум (1927) – Інститут соціального виховання (1929). І нарешті, з 1933 року – Кіровоградський педагогічний інститут, де він викладав теорію літератури, загальне мовознавство, українську мову та методику її викладання.
Дослідники педагогічної діяльності немало зробили для увиразнення образу Харцієва-освітянина. І всі вони одностайно наголошують на тому, що як організатор освіти та як викладач він був однією з найпомітніших постатей на українському педагогічному ландшафті. Щоб зрозуміти феномен Харцієва як видатного педагога, треба зрозуміти засади, на яких трималася його педагогічна винятковість.
Перший чинник – фундаментальний науковий базис. Так, Володимир Чернецький цілком правильно помітив, що відданість педагогічній справі, у яку вчений поринув з головою, завадила йому реалізуватися в академічній науці. Проте, якщо познайомитися з трьома його статями, опублікованими в 20-х роках у популярному літературно-науковому журналі «Червоний шлях», то легко переконатися, що він перебував у настільки чудовій науковій формі, що його лише за ті статті з повним правом треба вважати за одного з провідних у тогочасному науковому світі учених теоретико-літературного та лінгвістичного спрямування.
(…)Проте найвиразніше педагогічний талант Василя Харцієва, посилений його педагогічною одержимістю, проявився у створенні ним своєї, як би зараз сказали, авторської школи – Єлисаветградського комерційного училища. Варто зазначити, що тогочасний Єлисаветград був одним із потужних економічних центрів на причорноморському півдні Російської імперії. Процвітала торгівля: у місто з усіх кінців прибували валки возів, завантажених зерном; безперервно працювали чисельні потужні млини; завод Ельворті, на якому працювало більше двох тисяч робітників, забезпечував сівалками сільське господарство всієї імперії. Чисельність населення була значною – приблизно 80 тисяч, що тоді перевищувало населення Херсона та Миколаєва, і поступалося лише Одесі.
Єлисаветград відзначався ще однією особливістю, а саме: його кілька середніх навчальних закладів випускали у світ багато талановитих людей, які через деякий час досягали настільки значних успіхів у творчо-науковій діяльності, що їх імена ввійшли в енциклопедії. Назвемо лише частину з них. Єлисаветградська чоловіча гімназія: Ігор Тамм, всесвітньовідомий фізик, лауреат Нобелівської премії; Георгій Лангемак, один з основних винахідників знаменитого реактивного міномета «Катюша»; Борис Завадовський – відомий зоолог. У цій же гімназії навчалися письменники Володимир Винниченко, Ярослав Івашкевич, той же Амінодав Шполянський (Дон-Амінадо).
Не менше вражає список знаменитих випускників іншого навчального закладу – Єлисаветградського земського училища: засновник Харківського авіаційного інституту академік Георгій Проскура, гірничий інженер, розробник криворізьких залізних руд Мартин Шимановський, знаменитий меценат, який багато зробив для розвитку української культури, автор відомого висловлювання «мало любити Україну до глибини душі, треба любити її до глибини кишені» Євген Чикаленко, відомі театральні діячі Микола Садовський, Панас Саксаганський, Гнат Юра, знамениті музиканти Генріх Нейгауз, Кароль Шимановський, батько поета Арсенія Тарковського Олександр Тарковський; художник Олександр Осьмьоркін… І, нарешті, назвімо імена особливо значущі: поет, культуролог, і взагалі один із найвидатніших українських інтелектуалів ХХ-го ст. Євген Маланюк, один з кращих європейських націософів Ольгерд Іполіт Бочковський, класик української літератури Юрій Яновський.
Кожен з цих навчальних закладів мав свою особливість – своє обличчя. Популярність чоловічої гімназії визначалася тим, що тільки її випускники мали право навчатися в класичних університетах, що в подальшому відкривало для них кар’єрні перспективи. Сам дух гімназії, зміст навчальної програми був продуманий таким чином, щоб його випускники були наділені суто імперським світоглядом. Звідси культивування латинської та старогрецької мов – на думку сучасних істориків освіти, це було цілком продумане рішення, в його підтексті лежав задум відволікати гімназистів від революційних думок.
(…)Життя учня гімназії було суворо регламентоване. Було багато заборон – які заходи можна відвідувати, а які – ні, які книжки читати, а які – ні, визначалися вулиці, якими не бажано було прогулюватися, визначався вечірній час, після якої учень гімназії зобов’язаний бути вдома – це вже нагадувало комендантську годину. Якщо ж врахувати, що одним із найбільш поширених методів навчання було елементарне зубріння (наприклад, доводилося вивчати напам’ять чимало фрагментів гомерівської «Одіссеї» грецькою мовою), високу й не завжди виправдану в педагогічному плані вимогливість викладачів до гімназистів, відсутність атмосфери, притаманної навчальним закладам, що дотримуються так званої педагогіки співробітництва, постійна загроза бути виключеним із гімназії, що означало для юнака катастрофічні наслідки і приводило до випадків самогубства серед гімназистів.
Тож виникає запитання: чому все-таки, не зважаючи на ці характеристики, єлисаветградську чоловічу гімназію іноді називають школою геніїв? Тут, думається, треба враховувати один важливий момент: до випускного класу доходила тільки третина учнів з тих, які вступали до першого класу. Залишалися найбільш здібні до навчання, які, водночас, були і найбільш вольовими в досягненні життєвої мети. Ці риси і визначали їхнє майбутнє.
Єлисаветське реальне училище багато в чому було альтернативним до чоловічої гімназії. Ця протилежність визначалася перш за все тим, що воно було земським, утримувалося за кошти Єлисаветградського та Олександрійського повітових земств. (…)
Під щасливою зіркою утворився цей навчальний заклад – його засновником був уродженець села Зелене Компаніївського району Павло Зелений. Як голова Єлисаветградського земства і як людина, наділена не лише видатними організаторськими здібностями, а й високою громадянською свідомістю, він багато зробив для розвитку освіти й культури нашого краю. (…)
Проте Павло Зелений – не єдина щаслива зірка, що засяяла над цим навчальним закладом. Деякий час у ньому викладав знаменитий учений-лінгвіст, у минулому декан історико-філологічного факультету Новоросійського університету Віктор Григорович. По-справжньому зіркова пора училища настала, коли протягом 1876–1883 рр. його директором був випускник Новоросійського університету Михайло Завадський. За цей час він сформував потужний педагогічний колектив, уся діяльність якого була спрямована на пошуки та реалізацію найпрогресивніших для того часу педагогічних підходів. Про високий науково-педагогічний рівень викладання свідчить те, що під керівництвом Михайла Завадського видавався перший в Україні педагогічний журнал «Педагогічний вісник» (1881–1882). Викладач історії Володимир Ястребов був археологом, видатним дослідником історії та етнографії краю. Він же створив у реальному училищі перший краєзнавчий музей, а викладач фізики Рудольф Пржишиковський – власну метеостанцію.
Випускники цього училища не мали права вступати в класичні університети, проте їм відкривалися перспективи інженерно-технічних, агрономічних спеціальностей. Важливо, що гарна підготовка в точних науках (математика, фізика) була згармонізована з чудовою мовно-літературною освітою, про високий рівень якої Леонід Куценко писав у монографії «Dominus Маланюк: тло і постать». Читанню учнями книг приділялася величезна увага. Важлива деталь: викладачів, які відповідали за позакласне читання, звільнювали від шести недільних уроків і, крім того, доплачували за цю роботу не менше 450 рублів за рік. (Треба врахувати, що вчитель за рік отримував 1000–1200 рублів).
Важливим є й інший факт. За словами Євгена Чикаленка, «в реальній школі у нас атмосфера була натурально московська, як по всіх школах в Росії, але з тою ріжницею, що тут нас ніхто не переслідував за розмову на українській мові, як це робилось по державних школах». Якщо В. Винниченко був виключений з чоловічої гімназії за демонстроване ним українство, і якщо серед знаменитих випускників цієї гімназії немає жодної людини, яку можна було б вважати представником української культури, і якщо вже не раз згадуваний письменник Дон-Амінадо у своїх спогадах «На третьем пути» жодного разу не вжив слово «Україна» чи «українці», проте часто вживав «хохлы», «хохляцький элемент» і т. п., то серед випускників реального училища – буквально гроно видатних діячів української культури та науки.
(…)У 1908 році до вищезгаданих навчальних закладів (кавалерійське юнкерське училище не враховуємо, бо воно – окрема історія) додалося четверте – Єлисаветградське громадське комерційне училище. Його поява була зумовлена бурхливим становленням капіталістичних відносин, коли торгівля (комерція) набувала особливого значення і потребувала економічно грамотних працівників. (…)Віталій Постолатій пише, що найактивнішими ініціаторами відкриття громадського комерційного училища в Єлисаветграді були «Ю.Е. Бібер, В.Й. Томкін, Р.Е. Ельворті, Г.О. Златкевич, І.С. Заславський та інші жителі, імена яких були відомі далеко за межами нашого краю. Їх об’єднувало бажання створити у місті передовий ефективний комерційний навчальний заклад. То ж сподівання батьківського активу і творчий пошук та ідеї талановитого педагога В.І. Харцієва знайшли одне одного».
Василя Харцієва не випадково запросили очолювати цей новий заклад – на той час він був помітною постаттю в освітянській сфері, до того ж, мав чималий досвід як інспектор та викладач Катеринославського комерційного училища, директором якого з 1901 по 1918 рік був Антін Синявський – талановитий вчений, педагог україноцентричного спрямування. (…)Саме в той час в Росію із західноєвропейських країн почали проникати ідеї нової школи. Це були елітні школи, що організовувалися спеціально для дітей з багатих буржуазних родин. Навчання у них було дуже дорогим, наповнення класів – малочисельним, навчальні та виховні підходи – ліберальними, але водночас і ефективними. Віталій Постолатій відзначив, що «В. Харцієву вдалося втілити в життя нові педагогічні ідеї в умовах звичайної масової школи».
Ще на початку своєї роботи директором училища Василь Харцієв виступив на загальних батьківських зборах з конкретною програмою перетворення училища у зразкову школу. І це завдання йому вдалося виконати. Зараз знайомство з аналітично-описовими дослідженнями навчально-виховного процесу цього закладу переконує, що він за багатьма параметрами відповідає основним принципам гуманної педагогіки в її сучасному розумінні. (…) Поняття «гуманна педагогіка» з’явилося і почало активно використовуватися в період поступової саморуйнації комуністичної тоталітарної системи і формування нової – демократичної.(…)
Зрозуміло, що свої педагогічні ідеї Харцієв міг реалізувати лише при сформованому колективі педагогів-однодумців. Одним із провідних учителів училища, соратником Харцієва був Андрій Петрович Феоктистов, якого шанобливо називали Єлисаветградським Песталоцці. Він був організатором скаутського руху, відомим також як здібний психолог, автор психолого-педагогічних досліджень. Географію в школі викладав Костянтин Шило, зять композитора Миколи Лисенка. Разом зі своєю дружиною Галиною Миколаївною він організовував в училищі чудові музичні вечори українського тематичного спрямування. Французьку мову викладала Марія Костянтинівна Лангемак – мати одного з винахідників легендарної «Катюші» Георгія Лангемака. Чудовими вчителями малювання, креслення та каліграфії (ці дисципліни на той час вважалися особливо значущими) були випускники Строгановського художньо-промислового училища Митрофан Максимович та Михайло Щеглов.
(…)Щоб повніше описати навчально-виховний процес комерційного училища як цілісну систему, як авторську школу Харцієва, слід було б детально зупинитися і на спробі відмовитися від бальної системи оцінювання, замінивши її об’єктивними характеристиками, і на дослідженні причин неуспішності, і на анонімному анкетуванні, здійснюваному з метою внесення коректив в навчальний процес, і на постійній турботі про те, що зараз іменується підвищенням кваліфікації викладачів (окремі педагоги навіть брали участь у закордонних з’їздах та конференціях професійного спрямування). А ще можна було б згадати такі види навчально-виховної роботи як підготовка та захист учнями рефератів на суботніх вечорах, читання та обговорення нових резонансних художніх творів на літературних, музичних і театральних заходах.
Окрема сторінка – подорожі учнів у супроводі вчителів. Їздили в Крим, в Асканію Нову, часто навідували Чорний ліс – мимоволі напрошується порівняння зі знаменитими подорожами в природу, що описані Василем Сухомлинським у його книзі «Серце віддаю дітям». А ще – доглянутий і ошляхетнений учнями парк «Альгамбра», який був розташований на березі Інгулу. Важливо відзначити, що, на відміну від чоловічої гімназії, українськість в училищі не переслідувалася. В бібліотеці можна було прочитати газету «Рада», а на літературних вечорах декламувалися поезії Тараса Шевченка, Леоніда Глібова, Степана Руданського… Все це дає підстави погодитися з неодноразово висловлюваним твердженням, що комерційне училище, створене та очолюване Василем Харцієвим, було одним із найкращих навчальних закладів Російської імперії.
***
Лютневу революцію 1917 року Харцієв прийняв з ентузіазмом. На деякий час очолюване ним комерційне училище перетворилося в осередок суспільно-політичного життя міста. Але це тривало недовго. З приходом більшовицької влади один за одним позакривалися навчальні заклади, про які йшлося у нашій розповіді. У 1918 році перестало існувати й комерційне училище. Проте Харцієв без роботи не залишився, надто вже значним був його авторитет як ученого, педагога та організатора освіти.
Не будемо перераховувати всі посади, які йому випало займати в післяреволюційний час – їх перелік зайняв би значну текстову площу. Та все ж поступово визначилося його професійне спрямування – його досвід як вченого та педагога був украй необхідний для організації в краї педагогічної освіти. Навчальні заклади, у яких готувалися педагогічні кадри для нашого степового краю, набували постійної трансформації, логіку якої намагався збагнути Віталій Постолатій у вже не раз згадуваному дослідженні «Педагогічна освіта на Кіровоградщині (1865–1965рр.)».
У 1921 році були організовані Єлисаветградські вищі трирічні педагогічні курси, керівником яких протягом кількох років (1922–1924) був Харцієв. Вищі трирічні курси трансформувалися в Зінов’євський педагогічний технікум (1925–1930). Саме в цей час Харцієву було присвоєне звання професора. Подальша трансформація педагогічного закладу проходила через такі етапи: інститут соціального виховання (1930–1933), педагогічний та учительський інститут (1933–1941). У цих закладах Харцієв викладав українську мову, методику вивчення її в школі та теорію літератури. З 1 вересня 1934 року, коли була організована кафедра української мови і літератури, він був її завідувачем.
Як могло статися, що той, хто довгі роки був викладачем російської словесності, так швидко і легко перейшов на викладання української мови? І взагалі, як пояснити українськість людини, яка довгий час працювала в освітянській сфері, яка була пройнята великоросійським імперським духом, з його категоричним несприйманням всього українського?
Харцієв був одним із небагатьох учнів Потебні, який цілковито розумів свого вчителя як людину, яка пережила глибокий внутрішній злам, і як вченого, який, як ніхто до нього та й мало хто після нього, розумів денаціоналізацію народу як зло, яке нищить його розумовий та духовний потенціал. (…) Все це було для Василя Харцієва тією світоглядною основою, яка і визначила його українськість, яка проявлялася ще в часи його роботи на посаді директора Єлисаветградського комерційного училища, де проводилися вечори з українською тематикою (збереглася світлина, у якій учні училища, що брали участь у виставі, були одягненні в українські строї). Для того часу це були надзвичайно сміливі акції. Його проукраїнськість проявилася в активному сприйнятті лютневої революції 1917 року, а також у тому, що він, багатолітній викладач російської словесності, став викладачем української мови, завідувачем відповідної кафедри.
***
Доля українського інтелігента ніколи не була легкою. Починаючи з групи молодих і талановитих українців, які на хвилі європейської «весни народів» (1848–1849 рр.), усвідомивши свою національну окремішність, організувалися в Кирило-Мефодіївське товариство. Поява цього братства настільки розтривожила російських імперців, що його членів відразу ж арештували, завезли до Петербурга, помістили в каземат, почали розслідування й допити. Звіти про ці справи періодично лягали на стіл імператора Миколи ІІ.
З того часу переслідувалося усе українське. Відбувалося це шляхом не лише заборон усього українського та жорстокого переслідування всіх, хто посмів проявляти ознаки національної свідомості, а й шляхом вироблення певних ідеологічних установок на кшталт міфу про «єдиний народ», яким ще й досі користуються окремі політик
Коренізація, що була задумана в Москві на початку 20-х років з метою заспокоїти пробуджувану національну свідомість неросійських народів, приручити їх до більшовицького центру, набула в Україні форми українізації. На хвилі цієї українізації стався настільки бурхливий розвиток національної культури, що охопив не лише літературу, а й кіно, театр, живопис, породивши при цьому плеяду митців такого високого рівня (не лише вітчизняного, а й світового: напр., О. Довженко, Лесь Курбас), що кремлівські стратеги зрозуміли: політику коренізації треба зупиняти, бо вона не дасть можливості побудувати нову імперію – тепер уже більшовицького зразка. Але припиняти цей процес відродження можна було лише вульгарним шляхом – шляхом найжорстокіших репресій та фізичних знищень. Шляхом голодомору, Сандармоху, Соловків, таборів ГУЛАГу на просторах «неісходимого» Сибіру…
Українізація 20-х років вивела з невідомості, проявила, висвітлила, укрупнила всіх найкращих, найбільш талановитих людей віками пригноблюваної нації. Переглядаючи, наприклад, довгий список осіб, репресованих в Україні, які побували в Соловках та розстріляні 27 жовтня–4 листопада 1937 року в урочищі Сандармох, дуже просто прийти до висновку, що там була розстріляна українська еліта. Але ж Сандармох – не єдине місце, де відбувалися такі розстріли…
Простежити за життям Василя Харцієва після революції 1917 року – справа непроста, передусім через брак матеріалу, в тому числі і архівного, на який можна було б обпертися, відтворюючи труди і дні цієї непересічної людини. Багато про нього говорить низка його уже згадуваних публікацій у тогочасному популярному журналі «Червоний шлях». Він зберігав високу науково-інтелектуальну форму, це виявлялося, перш за все, в захисті, пропаганді та адаптації до нових умов учення Потебні. Авторитет, напрацьований роками успішної наукової та педагогічної роботи, деякий час зберігався. Про це свідчить широке відзначення у 1927 році 35-річчя його педагогічної діяльності. Вітальна телеграма надійшла з Наркомату освіти України, добірка «Палке вітання працівнику на ниві науково-освітній – шановному професорові, члену Академії наук В.І. Харцієву» надрукувала місцева газета «Зінов’євський пролетарій». Повага була щира – про це свідчить бодай той факт, що газета приписала ювіляру навіть членство в Академії наук – насправді ж він не мав звання академіка.
На жаль, спогадів, які були б написані слухачами педагогічних курсів, а потім і студентами педагогічного інституту, в якому він викладав і був його першим професором, немає. У 1936 році він був арештований чекістами, а значить, належав до «ворогів народу». То ж як про нього могли написати його студенти, які, звичайно ж, були комсомольцями? Щоправда, писали співробітники, викладачі педагогічного інституту, ті, що працювали поряд з ним. Але писали не так про нього, як на нього, – писали доноси. Наприкінці 1933 року група співробітників педінституту у складі Непийводи, Орлова, Федоренка і Палюхіна подала в місцеву газету «Соціалістичний наступ» лист, який, по суті, був написаний у широко розповсюдженому тоді жанрі відкритого доносу на викладачів, які, на їхню думку, належали до класово ворожих елементів. До них було зараховано і єдиного на той час в педінституті професора.
Ми вже багато знаємо про злочини більшовиків проти українського народу. Але ми ще недостатньо осмислюємо, в тому числі і в суто науковому плані, ті важкі наслідки для національного інтелекту, які завдали йому періодично здійснювані репресії проти національної еліти. І зовсім не роздумуємо над тим, яким чином, якою продуманою просвітительською, освітньою та культурною політикою можна в умовах незалежності домогтися «ізживання» згубних наслідків змалоросійщення народної свідомості, завданою відлученням народу від його культурно-інтелектуальної еліти.
Василя Харцієва не розстріляли в Сандармосі, не вислали в сибірські концтабори. На нього писали доноси, за ним стежили. Він був високоосвіченим, порядним, незалежним, з прекрасно розвинутим аналітико-критичним мисленням. Користувався величезною повагою як учений та викладач. І через те, що був наділений такими чеснотами, не вдавався до широко розповсюдженої у той час комуністично-більшовицької риторики. Влада не любила таких. Тому він був арештований і кілька місяців перебував у в’язниці в дуже важких умовах. Про що думалося йому, 72-річному професору, в тюремній одиночній камері. Які питання ставили йому на допитах напівграмотні чекісти? Цього ми не знаємо. Проте маємо розуміти всю абсурдність цієї ситуації, коли одного з кращих освітян України, знаного і шанованого вченого, абсолютно не винного ні в чому тримають у в’язниці. Тогочасна влада і справді була від диявола…
Перебування в тюремній камері загострили хвороби нирок і шлунку. Після операції, його, знесиленого, відправили додому. Через кілька днів він помер.ї Михайло Долинський, сусід Харцієва по будинку, згадує, що на його похоронах було всього кілька людей. А ще згадує, що осторонь стояло кілька спостерігачів – це люди з органів» наглядали за похоронами й фіксували тих, хто прийшов попрощатися з «ворогом народу.
Архів професора Харцієва не зберігся. А жаль, бо в ньому містилася уже завершена праця «Мова і література». Знаючи наукову потужність цього улюбленого учня Олександра Потебні, можна з певністю сказати, що ця праця була б вагомим внеском в українську філологію.
Григорій Клочек, доктор філологічних наук, професор кафедри української і зарубіжної літератури
Ольга Манойлова, кандидат філологічних наук, ст. викладач кафедри української та зарубіжної літератури
Портрет В.І.Харцієва створений на основі його фото з віньєтки Єлисаветградського громадського комерційного училища, зробленої на початку 1910-х років. Автор: Олександр Чорний, канд. іст. наук, доцент, завідувач кафедри історії України ЦДПУ ім.В.Винниченка
Сайт КДПУ