Наш край часом називають столицею української хореографії, якщо це так, то один із засновників єдиного в Україні музею хореографічного мистецтва, Почесний громадянин нашого міста Анатолій Кривохижа – король цієї столиці. Легендарному митцеві, народному артистові України виповнюється 95 років.
Художній керівник свого часу уславленої «Ятрані», з якої вийшла ціла плеяда талановитих хореографів, потім – не менш знамениті «Зоряни», автор кількох книг про хореографічне мистецтво, він досі сповнений небайдужості до стану й розвитку рідної йому хореографії. Її сценічні витоки у нашому краї, на його думку, – у танцювальних традиціях театру корифеїв.
Обов’язковим елементом тодішніх вистав був танець. Анатолій Михайлович навіть пам’ятає людей, що брали участь у масових сценах із танцями, і які, коли він починав свій творчий шлях у Кіровограді, ще були живі. І якщо українську мову вистав не раз забороняв царський уряд, то мову танцю він заборонити не міг. Саме в ньому й за радянських часів найбільш вільно та розкуто почувалася українська душа. Отож, коли у наше місто на початку 30-х приїхав Микола Анкудінов, учень Ростислава Захарова, ґрунт уже був підготовлений. І він, цей ґрунт, дав і добрі паростки — досить сказати, що в ті роки у нашому місті ставились балети, зокрема “Бахчисарайський фонтан”. Саме виступ танцювальної групи Анкудінова молодий солдат Анатолій Кривохижа побачив у далекій Австрії наприкінці Другої світової, і остаточно переконався, що його тіло і душа належать танцеві.
Переломним уже для керівника колективу Анатолія Кривохижі стало знайомство з Павлом Вірським, який і запросив ансамбль «Ятрань» до участі у декаді українського мистецтва в Москві. Великий митець радив перейти від сценічного ефекту до поглибленої роботи над українським народним оригіналом. Отож, довелося прискіпливо працювати з фондами інституту фольклору та етнографії, розпитувати, переглядати старі записи. Створили оркестр і вокальну групу. Так поступово «Ятрань» освоїла у танцювальних номерах весь річний обрядовий цикл українського календаря. Спочатку були вдалі номери, потім цілі програми. Таку програму з двох відділів переглянув Ігор Мойсеєв і через імпресаріо тодішнього «Держконцерту» почали готувати «Ятрань» до гастролей за кордоном.
Підготовка була серйозною і тривала практично два роки. Зате й гастролі пройшли тріумфально. США, Канада, Англія. Зали не раз стоячи аплодували «Ятрані», її українському духові, який вона зуміла принести на далекі континенти усупереч всьому. І коли – в роки глухого застою та фактично холодної війни! Хто хоч раз бачив танці «Ятрані», тому важко забути той шал народної стихії, зодягнутий у вивірену до крихти естетику танцю, що підносить душу радістю і гордістю, зворушенням і вдячністю. Дехто з українців діаспори, хто був тоді на концертах «Ятрані», вже самі стали керівниками різних більших чи менших колективів. Та ще років десять тому у квартирі Кривохижі пролунав дзвінок з Філадельфії – просили відродити «Ятрань» і знову приїхати на гастролі. Навіть цікавилися, скільки потрібно на це коштів, та, на жаль, це уже неможливо.
А тоді, пригадує Анатолій Михайлович, їхній перший концерт відбувся у Нью-Йорку в Радіосітімюзикхол, пройшов він з великим успіхом. А через якийсь час у газеті «Нью-Йорк-таймс» з’явилась рецензія Клайва Бернса: «Ми бачили ансамбль Мойсеєва з його експресією, ансамбль Вірського з його філософською розсудливістю, а в «Ятрані» є усе це, але з більшою природністю. І тому треба вважати цей колектив кращим у світі».
Анатолій Кривохижа припускає: саме це стало початком кінця «Ятрані». Кому сподобається, коли про твого конкурента таке пишуть фактично на весь світ?
А тут ще одна біда: двоє хлопців, учасників ансамблю, скупляючись у супермаркеті, випадково чи спеціально, не заплатили за ковбасу. Це помітили, їх оштрафували. І ця пляма стала ніби постійною причиною заборони подальших закордонних гастролей. Багато хто вважає, що той казус був не випадковим, а старанно спровокованим – не могло КДБ допустити такого українського тріумфу. Звідтоді «Ятрань» стала невиїздною, і це надломило художнього керівника.
Анатолій Кривохижа свого часу очолив також колектив обласної філармонії «Зоряни». Тут втілював те, що з таким розмахом розпочав у «Ятрані» – фольклорні, обрядові вокально-хореографічні сюжети, постановки зримої пісні. Не дарма пізніше «Зорян» назвали не просто ансамблем – театром пісні, музики і танцю.
Та не все складалося так просто, як хотілося б. Ось що про цей період своєї творчості пише Анатолій Михайлович у спогадах про пережите:
«З новим запрошенням мене на роботу до філармонії, відбулася зустріч із Тарасом Левицьким, а пізніше з Володимиром Назаровим, які повернули мені творчий стан та життя у радості. Почалась робота над створенням нової мистецької концепції, яка б відповідала формі театру.
За ідеєю Володимира Назарова я намагався створити перший в Україні Театр музики пісні і танцю, у виставах якого розкривалися б сюжети сценічного дійства.
Ще не закінченою моєю роботою зацікавився колега з Америки Тарас Левицький. Він запропонував співпрацю зі своїм ансамблем танцю «Волошки» за участю відомого американського балетмейстера Марка Моріса. На основі ятранської програми, яка була відновлена у колективі «Зоряни» Кіровоградської філармонії, у США була здійснена постановочна робота, на яку були витрачені великі гроші. Відбулися прим’єри підготовлених програм. Але все сталось не так, як гадалось. Про все це – детальніше у книзі «Історія не використаних можливостей».
Готуючи програму «Зорян» на США, я виходив з побудови нової форми аби відійти від загальноприйнятого. На жаль, я не встиг, як планувалось, закінчити цю роботу до їх гастролей, бо директором філармонії було розірвано контракт співпраці, а пізніше все повернулось до попередньої практики набору номерів для метражу виступу. Мені жаль, що перший в Україні театр народної музики пісні і танцю не відбувся сповна…
…Чому б нашим професійним колективам з регіонів України не будувати свої програми за таким принципом, де розкривалися б сюжети народного дійства, які б режисерським балансом складових підпорядковувались конкретній темі? Вистави за такими схемами були б змістовнішими, цілісними та професійнішими. Все, що збиралось роками, я використав у своїй творчій роботі та виклав у своїх книжках. Я встиг багато у цьому житті, але закінчую його з відчуттям не реалізованих своїх можливостей. Люди, які через керівні амбіції не дали мені завершити роботу над новою формою, так і не зрозуміли, що знищили майбутнє свого колективу. З собою, кажуть, нічого не забереш, тому я раджу іншим скористатись моїм доробком».
Світлана Орел