…Пригадались наші з М. Смоленчуком походеньки Биківськими вулицями. Микола Кузьмович захоплено розповідав про походження назв: куток Бикова – за прізвищем капітана царської армії, який у період спорудження фортеці св.Єлисавети мав право наділяти землі, а греки – перші поселенці – використовували це прізвище на позначення місця проживання. Чечора, як кажуть дослідники, в перекладі означає «лахміття», тобто жив тут бідний люд, або ж, за іншою версією, імовірніше, від назви маленької річки.
А потім згадував про перші спроби бодай потрапити до тієї колишньої Тобілевичевої хати зі своїми активними студентами. Найсміливіші через вікна пробрались до майже зруйнованої оселі, що заслуговувала на гідне пошанування, але на той час стояла напівзруйнована. Провалився дах у кількох місцях, стіни просіли, дошки на горищі стали трухлявими. Хлопці замалювали план внутрішнього розміщення кімнат, придивлялись уважно до стін та простінків, гарцювали по підлозі з наміром знайти якісь підземні хідники. А потім копали подвір’я з надією знайти ту залізну скриню із листівками, журналами та ще якимись дорогими для родини речами. Але ні тоді жандарми, ні сучасні «шукачі» скарбів нічого не знайшли. Очевидно, після арешту рідня Івана Карповича переховала ту скриню.
Як відомо, подальші життєві обставини М. Смоленчука, пов’язані зі звинуваченням у буржуазному націоналізмі, розповсюдженні антирадянської літератури (хоча це не вдалось довести), змусили припинити роботу по дослідженню історії будинку на Знаменській; зрештою, його звільнили з посади викладача педагогічного інституту. Довелось розпрощатись з улюбленою роботою, студентами, містом і садибою Тобілевичів, якою так захопився і сподівався відродити та влаштувати в ній музей. У розпачі звертався до знайомих, друзів, колег якось зарадити біді, але марно.
Хочеться звернути увагу читачів на сумний фрагмент спогадів Миколи Кузьмовича: «Найбільший номер одколов мій “дружок” В. Козлов-Качан. Років сім не було такого свята, щоб він не вітав мене листівкою, не було його жодного приїзду з Ужгорода, щоб він не завітав до мене “на вогник”, а скільки написаного ним я виправив і т. д., а він мені – оце в тебе ще пів години часу до кінця робочого дня – іди й розкажи в органи, бо завтра вранці зроблю це я. У мене є вдома будиночок, кабан, десяток курей, 150 карбованців пенсії, а ти хочеш усе те забрати (бо ти чи завтра, чи через п’ять років скажеш кому-небудь про нашу розмову, і з мене спитають, чому я про неї не поінформував своєчасно)».
Отже, розсварилися давні друзі, письменники-земляки. Емоційна, зболена душа не могла простити вчинок колишнього друга, не вивітрювалося з пам’яті пережите, що довіку поселилось у ньому букетом хвороб. Повернувшись до тодішнього Кіровограда з Волині, М. Смоленчук продовжує займатись садибою Тобілевичів разом з обласною Спілкою письменників України, Українським товариством охорони пам’яток історії та культури. Музей відкрито у вересні 1995 року на честь 150 – річчя І.Карпенка – Карого. Але дожити до цього довгожданого дня, відчути радість від здійснення багаторічної мрії Миколі Кузьмовичу не довелось.
Згадаємо, що Вулкан Козлов-Качан родом з Кетрисанівки (єврейська колонія Гертопанова), свого часу М.Смоленчук вчителював у тому ж селі. Тітка Вулкана Миколайовича, Меланія, служила в маєтку Давида Бронштейна, батька Л.Троцького. Ще до війни вся родина переїхала до обласного центру. Закінчив школу КДБ, служив на західних кордонах в органах КДБ після війни. Став писати літературні твори після виходу на заслужений відпочинок, жив в Ужгороді. Часто приїздив на малу батьківщину, потоваришував з Миколою Смоленчуком. Свої книги підписував подвійним прізвищем: Качан – прізвище матері. Очевидно, варто згадати його відомі твори «Люди і вовки», «Секунди віку», «Пробуджений пострілом ранок», а для нас, його земляків, важливий художньо– документальний роман-дилогія «В степах Громоклея»; привертають увагу читачів його нариси, есеї, бувальщини. З теплотою і щирістю писав про Бобринець та його мешканців: «А Бобринець все такий же тихий, мирний. Потроху будується, вже й залізницю проклали до нього, а навколо неозорий степ, порізаний балками, річечками; блищать ставки. Над ставками верби, за вербами садки вишневі, а в степах буйні посадки акацій».
Чи знає про цю скандальну історію між батьком і його приятелем по перу донька В.Козлова-Качана Катерина, невідомо, але після смерті батька (2019 рік, прожив 95 років) завітала до музею І. Карпенка-Карого (Тобілевича). Архітектор, художник за професією, вона вирішила допомогти облаштувати Карпенків сад за всіма правилами ландшафтного дизайну відповідно до плану-схеми, замальованої онуком І.К.Тобілевича Андрієм Юрійовичем. «І ось, з нагоди 25-річчя музею, надіслала чудовий подарунок – саджанці хвойних рослин. Цікаво, що ми висадили 25 вересня двадцять п’ять (!) маленьких різновидів туї та ялівцю, вирощених Великобобринським лісництвом, що на Сумщині. Катерина Прокоф’єва закупила їх для озеленення Карпенкового саду в тамтешнього лісника Ігоря Козловського, відомого облаштуванням території знаного туристичного об’єкту – мальовничого ландшафтного заказника «Образ». Дізнавшись, що рослини призначені для озеленення колишньої садиби легендарних Тобілевичів, він продав їх за благодійною ціною", – поділилася інформацією директорка літературно-меморіального музею Лариса Хосяінова.
Благочинна справа пані Прокоф’євої, з огляду на той неприємний факт, стала добрим жестом до порозуміння, примирення та прощення.
Валентина Ревва, село Бобринка