Минулого тижня мешканці Кропивницького та його гості могли ознайомитися у Туристично-інформаційному центрі з колекцією українських хусток Неоніли Доценко з Вільшанщини. В експозиції – понад 600 раритетних експонатів. Серед них традиційні фабричні хустки і хустки ручної роботи. У кожної з них своя історія – інколи щаслива, а часом – сумна.
Неоніла Дмитрівна Доценко зі своїми з хустками
– Усе моє життя, як в принципі і кожної українки, пов’язане з хусткою, – говорить Неоніла Дмитрівна. – Хустки були повсякденні й святкові, літні й зимові, великі та малі. Хустки носили дівчата й жінки, але дівчата могли ходити простоволосими, як кажуть. А от вже заміжня жінка на другий день весілля покривала голову і вважалося вже непристойним ходити без хустки.
Українська хустка здавна була не просто елементом гардероба, а справжнім сакральним символом. Раніше по хустці можна було визначити статус жінки та рівень достатку сім’ї. Хустки у якості дорогого подарунку дарували жінкам чоловіки.
Неоніла Доценко – із села Чистопілля Вільшанської громади. Працювала учителькою історії, 18 років була головою сільської ради.
– Як і в кожної жінки, у моїй скрині було зо два десятки хусток, – продовжує Неоніла Дмитрівна. – У кожної хустки — своя доля, своя пам’ять і своя історія. Ці хустки різного матеріалу, різних кольорів і малюнків. А от колекціонуванням зайнялася з початком російської агресії. Для свого зібрання виділила кілька кімнат у будинку. Ділилися зі мною своїми хустками як односельці, так і жителі сусідніх сіл. А згодом друзі та знайомі з різних куточків України, дізнавшись про моє хобі, стали надсилати щось із своєї скрині, чи просто із свого регіону.
Коли почалася війна, з села виїжджала одна жінка, яка на пам'ять залишила Неонілі Доценко свою хустку. Вона й дала, так би мовити, поштовх до формування колекції.
– У голодному 1935 році бабуся Надія Онисимівна змушена була їхати на заробітки на Донбас, – пригадує жінка. – Та згодом бабуся повернулася у рідне село Завітнє, бо на родину напали розбійники – забрали корову, при цьому вбили матір. У село бабуся приїхала із саморобною чорною траурною хусткою з вишитим власноруч візерунком по периметру. Ця хустка сьогодні є одним із експонатів зібрання.
Є в колекції Неоніли Дмитрівни кілька хусток, які вона забрала з хати-пустки у Завітньому. У селі жило кілька сімей старовірів, яких чомусь односельці називали індусами. Усіх чоловіків репресували і вони більш не повернулися у село із Сибіру. В одній із хат жили дві сестри, вони були незаміжніми. Коли їх не стало, домоволодіння купив односелець заради городу, а хата без господаря стала руйнуватися. Неоніла Дмитрівна знайшла у ній невелику скриню, в якій були хустки господинь і, можна сказати, врятувала їх для історії.
Учениці музичної школи №2 імені Юлія Мейтуса бандуристки Мирослава Шишмарьова та Софія Щербина (викладач Тетяна Олександрівна Поліщук), які виконали кілька народних пісень на відкритті виставки.
– Нині українська хустка – це не тільки головний убір чи жіночий аксесуар, – вважає Неоніла Дмитрівна. – Хустки – культурна спадщина України.
Це уже третя виставка хусток із зібрання Неоніли Доценко. Перші дві були у Вільшанці та Новоархангельську.