Цього разу зима без поблажок. Востаннє такий мороз, а від того таку тривогу я пригадую взимку 2014. Стояв Майдан. Минули Новий рік і Різдво. А по Водохрещу вдарили морози. І не так той холод, як безнадія.
Майдан стояв, бо не міг інакше. Та надії добитися правди не було жодної. І коли вдарили морози, здалося, що все, кінець. Бо як витримати, коли все проти нас, навіть погода? Ми бігали грітися у підземний перехід, бочки з вогнем вже не допомагали. Але все-таки ми поверталися.
Ще мене дивувало, чому я зі своїм поганим імунітетом так і не захворіла, списувала це на адреналін. Морози тримались пару тижнів, граніт на Майдані аж сизим став. Та люди вперто тримались. А до кінця влади Яника залишалось менше місяця. Разом із розвʼязкою прийшла весна. Під тілами Героїв Небесної сотні проростали підсніжники. Майдан не виморозив мороз, не випалив вогонь, не розігнав страх.
Досвід Майдану відтоді часто ставав мені у пригоді. Сьогодні я піднімалась на свій 9й поверх пішки, дихаючи крижаним повітрям, бо сходи у будинку відкриті усім вітрам, і думала, що за інших обставин точно б захворіла, але не зараз, і тепер вже не списую це на адреналін.
…Після останнього обстрілу світла нема вже скоро добу. Вдома все на електриці. Але принаймні є опалення, і це вже мега. А за вікном мороз, як тоді на Майдані. Тільки тепер я вже не питаю, чого нас так лякає ним. І що буде далі. І більше не дозволяю безнадії взяти гору. Бо кого не виморозить мороз, кого не випалить вогонь, кого не візьме страх, той і переможе. Перемагає віра, а не сила.