Правда та замовчування її, створення культу та підміни понять, минуле і сучасність – усе це переплетено у прем’єрній виставі «Камінь» Одеського академічного музично-драматичного театру імені В.Василька.
Вистава поставлена у незвичному форматі, коли глядачі безпосередньо стають учасниками цього дійства, перебуваючи на сцені разом із акторами.
Автор п’єси – представник нового реалізму у німецькій літературі, наш сучасник Маріус фон Майєнбург. Мова йде про долю одного дрезденського будинку, мешканці якого стали свідками найважливіших подій німецької історії 30-х – 90-х років минулого століття. Спираючись на реальні, а інколи родинні факти, драматург відтворює перипетії минулого, відкриваючи правду про персонажів, розвінчуючи сімейні легенди та міфи. Як жити далі, коли дізнаєшся про те, що від тебе приховували все життя? Коли руйнується міф про минулі благородні вчинки родини і стикаєшся з жорстокою правдою, яку не можеш зрозуміти? Ці питання виникають в душі у наймолодшої героїні спадкоємиці німецького роду Ханни.
Головним героєм вистави є дім, що був рідним для кількох родин: інтелігентів юдеїв Шварцманів та вихватнів-німців, прихильників нацизму і Гітлера. Для одних це родинне гніздо з піаніно та садом з гойдалкою (звучить дитяча єврейська пісенька). Для інших – бажаний ласий шматочок, який можна отримати майже задарма. А право на будинок – це також право на власну версію подій. Відбувається своєрідна приватизація історії.
Тож зрозуміло, чому режисер цієї вистави – херсонець Євген Резніченко, який через сучасну російсько-українську війну втратив свою домівку, виїхавши з окупації разом з акторами театру імені Миколи Куліша, взявся поставити в Одесі цю драму.
Проте п’єса «Камінь» – про німецьку історію. Фатальними стали для героїв найважливіші події. Це продаж будинку (у 1935) єврейською родиною Шварцманів, що тікає з нацистської Німеччини; народження легенди про благородного дідуся Вольфганга, який ніби врятував сім’ю євреїв, надавши їм гроші на проїзд до Америки. Падіння ІІІ Рейху (1945); загибель дідуся. Еміграція героїнь до Західної Європи (1957-68). Падіння Берлінської стіни, об’єднання Німеччини (1993); повернення героїнь у будинок. Ці дати з’являються на табло, вказуючи про який час йдеться. Актори за допомогою деталей одягу вмить перевтілюються із молодих в літніх, і навпаки. Вся сцена вкрита розрізаною на кадри відеоплівкою, кожен знімок якої символізує окремий епізод життя героїв.
Головні персонажі – стара німкеня Віта, її дочка Гейдрун (поширене в фашистській Німеччині жіноче ім’я) і онука Ханна, приїхавши із Західної Німеччини після падіння Берлінського муру, поселяються в будинку, що до 1945 року деякий час належав їхній родині. Старші героїні радіють цьому поверненню, хоча у Віти виникають страхи, пов’язані згадкою про час війни. І тільки для Ханни, яка народилася пізніше, будинок чужий.
Своє життя марнує Штефані, молода особа, яка мешкала в будинку після втечі сім’ї Віти з Дрездена. Її родина тут прожила майже 25 років і цей будинок також став їхнім. Тож вона вимагає повернути їй її життя, прожите в цьому будинку, але не зараховане судом.
У результаті через спогади героїв, уточнення деталей, фактів автор відтворює справжні події минулого. Руйнується сімейний міф про благородство дідуся простого фельдшера Вольфганга. Як виявилося, в 1935 році він підло скористався тяжким становищем євреїв Шварцманів, купив у них будинок за безцінь. У подальшому з’ясовується і те, що юдеї не дісталися до Америки, а були схоплені за доносом, щойно вийшовши за огорожу власного подвір’я. До того ж, ймовірно, що доніс на них сам дідусь.
Також розкривається справжня причина загибелі Вольфганга в останній день війни. Вважалося, що він нібито висунувся з вікна, коли російські солдати палили з рушниць, святкуючи перемогу, і став жертвою випадкової кулі. Ближче до фіналу автор уже відкрито реконструює минуле, і ми дізнаємося, що Вольфганг був переконаним нацистом і застрелився в останній день війни зі словами: «Хайль Гітлер!»
Ще одна тема п’єси – це родинна пам’ять. Сімейною реліквією є камінь. Під час війни нацистські молодчики кинули ним через паркан у вікно. Адже думали, що в будинку ще живуть євреї. Перелякані Гейдрун, Вольфганг істерично кричали: «Це не єврейський дім! Ви б’єте не ті вікна. Дайте нам спокій, ми нічого не зробили!» У подальшому цей камінь зберігається як доказ невинності родини, предмет, яким загрожували їхньому життю. І коли Віта і Гейдрун тікали в Західну Європу, закопали його в саду. Завдяки цим спогадам розкручується клубок правдивих подій. Бо Істина, як і Камінь, – незнищенна!
У фінальній сцені вистави під дитячу єврейську пісеньку з’явився привид фрау Шварцман, який із силою б’є сокирою по піаніно. Тобто руйнує брехливий міф, який створили ті, хто намагався привласнити як їхній дім, так і культурні цінності, що він зберігав.
Ольга Кизименко
Р.S. У холі перед спектаклем познайомилася із сімейною парою, котрі із захопленням відгукнулися про те, що на виставу українською мовою прийшло так багато глядачів. Трохи розговорившись, дізналася, що вони родом з Донбасу, міста Горлівки. Живуть в Одесі як переселенці. Розповідають, що перевезли своїх старих батьків на Тернопільщину, де ті й померли. Їхній син служить у ЗСУ. Не відомо, коли повернуться в свій рідний дім, побачать рідне місто…