На столі стояла чарка. Вік її був ні коротким, ні довгим. Так собі, років за сотню. З усього комплекту, купленого прадідом, вона залишилась одна-єдина. Сестри її загубилися в різні часи й у різних країнах, ніколи не покидаючи своїх господарів — моїх пращурів на хуторі. Крізь відчинене вікно сонячні промені заглядали в кімнату. Тінь від чарки на столі розляглася зеленим розсіяним світлом. Промінчики сонця грали в її скляних сотах. Задивився на смарагдове світло, що лягало прозорим віялом на стіл. У кожному шестикутничку — ціла історія.
Уявляв людей, котрі її підіймали, тримали слово і мали думку… 1914 р. Прадід. Слово: Дай, Боже, рідні нашій здоров’я й достатку. Щоб лихо обходило нас стороною. Діти радували. Думка: Господи, вбережи від фронту. Дай, Боже, розуму Миколашці зупинити війну. Вже півтора десятка мужиків у село не повернеться, а які господарі були. Господи, вбережи нас. Доля: Помер у 1932 році.
1916 р. Мировий суддя. Слово: Хочу підняти чарку за господаря. Хазяїн — чесна людина. Закон шанує, а закон — то понад усе, бо то є дисципліна. Думка: Щось я промахнувся. Міг би більше взяти. Та вже є як є. Все одно його справа виграшна була. Дякую Богові й за це. Доля: Загубився на теренах громадянської війни.
1919 р. Більшовик-агітатор. Слово: Красная армия освободит вас от всякой петлюровской и белогвардейской нечисти. Земля будет принадлежать крестьянам, фабрики и заводы — рабочим. Революция победит во всём мире. Думка: И я буду одним из руководителей. Я буду из этих малороссов делать людей, буду вести их к коммунизму. Доля: Зарубаний махновцями при відбиранні провіанту у селян.
1919 р. Григор’євський отаман. Слово: Хочу, дядьку, підняти чарку у Вашій хаті за всіх нас. За чесну працю і вільного селянина. Думка: Чи буде шанс на ту чесну працю? Всі розгризлися, як собаки. Що не хутір — то новий ватажок світового масштабу. Боже, дай розуму… і шансу. Доля: Загинув у 1941 році під Кривим Рогом.
1929 р. Уповноважений з району. Слово: Партия и товарищ Сталин поставили задачу: создать крупные коллективные хозяйства на основе крестьянских дворов. Повысить производство сельскохозяйственной продукции на 150%. Коллективизация должна охватить все крестьянские хозяйства. Будет ликвидировано вредное буржуазное влияние частной собственности. За нашу коммунистическую партию! За товарища Сталина! Думка: Согнать бы их побыстрее в колхоз, повысят в областное руководство. Доля: заарештований і відправлений у табори за доносом такого ж уповноваженого. Подальша біографія невідома.
1934 р. Бабуся. Слово: Слів немає. Ще є сльози. Думка: ………. Доля: Працювала на різних роботах, на пенсії прибирала в школі.
1937 р. Голова сільради. Слово: Партія і товариш Сталін працюють над викриттям ворогів нашої держави. І тим ворогам не зупинити нас на шляху до світлої мети побудови комунізму. Думка: Господи, сьогодні з району звістку дали, що завтра Петра й Василя забрати повинні. Треба попередити ввечері, щоби вночі на шахти Донбасу йшли. Там, може, виживуть. Господи, скільки ж ти мені ще часу даєш ходити по Білому Світу? Доля: засуджений трійкою НКВС до розстрілу.
1941 р. Німецький офіцер. Слово: Мы есть освободители вас. Власть Великой Германии есть самая справедливая власть. Наша победа близка и неотвратима. Думка: Неплохо бы было иметь после победы здешние чернозёмы в своём имении. Доля: Попав у полон під Корсунню. Працював на будівництві в СРСР як військовополонений до 1950 року. Потім повернувся до Німеччини.
1943 р. Червоноармієць. Слово: За перемогу. Думка: Людоньки... Коли ж цей жах скінчиться?... Доля: Отримав поранення. Повернувся інвалідом. Загубився у повоєнні роки.
1947 р. Кума дідова. Слово: Господи, упокій душі двох діток моїх. Господи, чи ти є? Господи, якщо ти є, відкрий очі і глянь!… Думка: що думала, те й говорила. Доля: Полола рядки в колгоспі за трудодні й копійки. Мала пенсію в 1970-х роках 12 руб. 20 копійок.
1952 р. Колгоспний агроном Слово: За врожай. За виконання доведеного нам плану. Думка: Як же сину старшому паспорт взяти, щоб виїхав у місто і хоч трішки долі побачив?... Доля: Став головою колгоспу.
1956 р. Секретар райкому. Слово: Центральний комітет партії ухвалив постанову «Про подолання культу особистості та його наслідків», у якій було проаналізовано об'єктивні та суб'єктивні причини виникнення культу Сталіна. Партія викрила… Думка: Господи, дякую. Господи, дякую. Боже, я ж по лезу ножа ходив. Господи, вижив… що робити, через мої доповідні людей карали, а вони можуть виявитися не ворогами народу… помилявся! Доля: За віком – перейшов на викладацьку роботу і мав підвищену пенсію.
1964 р. Дід. Слово: Сину, сину… нащо ти на ту шахту йшов?… Думка: Господи, забери Ти ту бляху на хаті, що влада дала за сина. Господи, віддай сина меншого… Доля: Маючи п’ять золотих медалей ВДНГ СРСР, так і не бачив, за винятком кількох років дитинства, гідного життя.
1975 р. Батько. Слово: За Вас, тату. Ви — наша опора… Думка: Батьку, тримайтеся. Доля: Будував соціалізм, не дуже пам’ятаючи про себе. Сіяв і косив пшеницю. Садив дерева – де й скільки було можливостей. Ані релігія, ані партія в ньому не змогли перемогти Дух Степу.
1991 р. Дружина. Слово: За Україну! Думка: Думка була щаслива, наївна, світла і добра. Доля: Жіноча.
2011 р. Брат. Слово: За наш Рід, що має Честь і Славу. Щоб ми збирались частіше і бачили один одного. Щоб Доля посміхалась і здорові всі були. Думка: Думка особливих розбіжностей із промовою не мала. Доля: Яка дісталась.
2014 р. Я. Слово: Дай, Боже, рідні нашій здоров’я й достатку. Щоб лихо обходило нас стороною. Діти радували. Думка: Господи, вбережи нас. Дай, Боже, розуму і сил зупинити ворога. Доля: Рік воював на українсько-російському фронті. Повернувся влітку 2015 року. І оскільки передчасно неможливо заглянути на наступну сторінку життя, то доля поки невідома.
Час спливав. Сонце поволі котилося до небокраю... Зелене світло на скатертині від чарки меншало, і його знову замінила тінь. Закривалася книжка історії однієї чарки. Речі — живі. Ми просто не вміємо їх слухати. А може, не хочемо? Зупиніться. Дослухайтесь. Вони заговорять із вами. Вже нароблено помилок нашими пращурами, а їхні речі ще намагаються попередити нас…
… на покутті стояла чарка. Вік її був не коротким і не довгим. Так собі, років за сотню. У чарці була налита горілка, а зверху — покладений житній окраєць. P.S. 2014 рік дописаний у 2015 році.
Три сестри
У Компаніївських степах, між покинутих хуторів, понад шляхом ростуть три груші. Три напівдикі груші. Три сестри. Три господарки степу. Говорять люди, що то не груші, а душі жіночі. Колись раніше жили на хуторах три жінки. Одна людей лікувала, друга хліб усім пекла, а третя грамоти вчила. Нині вже майже всі люди пішли з хуторів. Хто в більші села, хто далі в місто, а хто у кращий світ. Три гіллясті пані стоять над шляхом. Стоять, щоб кожної весни квітнути в степу і зустрічати з вирію птахів, улітку пригостити подорожнього грушею з кислинкою і дати йому спочити під своїм гіллям. Хто ті жінки і як їх звали? Ніхто вже не пам’ятає. Але вони були, і душі їх тут, у степу біля хуторів. Зняв капелюха, махнув ним трьом панянкам на прощання і поїхав. …Можливо, їх звали Віра, Надія і Любов.
Прим. Три груші ростіть на степовому шляху з хутора Вербова до хутора Богдарівка.
Сугоклія
Зі Звенигородщини, через брід на річці Сугоклії, ішла чумацька валка отамана Яся Хоменка. Два десятки возів тягли сиві вгодовані воли, котрих підганяли засмаглі чоловіки. Далеко до Херсона. Довго ще сонце грітиме, а дощ обмиватиме їх у спекотних степах між Бугом та Інгулом, де Ясеві пращури козакували. Везуть товар чумаки на південь, незважаючи на загрози нападів та нелегкий шлях.
На горі, біля броду, верхи на сірому жеребці сам Ясь, вдивляється в степ, чи не криється де небезпека. Полотняна одіж на нім, при зброї, середніх років загартований життям чоловік славного козацького роду. Хоменки ще за Богдана в сотниках ходили, одного батько Хмель навіть у посольство до Туреччини посилав. Ясь, прямий нащадок Йосипа Хоменка, сотника надвірної гетьманської компанійської хоругви, вів валку на південь. Отак, чи може, трохи інакше було півтора століття тому. А правда те, що Ясь доводиться мені пра-пра-прадідом. Таланту мого на повість про чумаків замало, то хай невеличка оповідь буде згадкою про моїх пращурів.
Славний Ясь жив на хуторі Скаліватці в хаті, збудованій край балки. Подвір’я велике, садок, достаток, робота з весни до пізньої осені, взимку на печі, на свята у гостях. Синок по двору бігає, Ясева втіха, для нього все. І все гаразд, аж доки не надумали в далекій Москві, що Ясеві треба їхати воювати за царя і отєчество з Турецькою імперією. Зброю в руки доводилось брати і раніше – то валку захищав, то худобу в степу від злодіїв відбивав. Осідлав коня, обняв жінку, поцілував сина, та й поїхав чужу землю воювати цариці …
За пів року вернувся з пораненням. Турок ятаганом у бою шию розсік. Вижив, не смертельно зачепило, але голос пропав – шипів, як качур. Жаль, співав колись гарно, тепер же тільки слухав. Через той новий голос, що йому „викував" турок, стали звати Яся Хоменка „качуром". Легко далі було розслідувати родовід, бо всі нащадки від народження і до смерті були «качури». Отже, і я "качур" і мої діти теж «качуренята»– спадкоємці того отамана валки, що пантрував нападників у степу на березі річки біля перевозу.
Долю мого роду по батькові вздовж і поперек перетинала невелика степова річка Сугоклія. Тече вона до Інгула, ховаючись в очеретах, а далі хутко з’являється і стрибає по камінцях, поблискуючи бистрою водою на сонечку. Вертаюся від річки до нашого роду. Був у Яся син один, стрункий та смаглявий, вдачею козак. Освіту йому військову батько дав, та висватав, як говорила моя прабаба, браву дівку. В яких баталіях він брав участь і скільки років служив государю російському, історія мовчить. Відомо, що мав достаток, а з тою бравою дівкою восьмеро діток.
Серед них мій прадід Полікарп. Прадідова постать дійшла з розповідей родичів, які пам’ятають. У першу світову служив на флоті, стріляв із корабельних гармат по ворожих кораблях. Далекими землями ходив, не відаючи, навіщо він там і що робить."За нашого государя!, За великую Россию!", — кричали командири, — «За Империю!» І невтямки було Полікарпові, який стосунок мають ті заклики до його рідної Скаліватки, до його землі, до жінки, дітей. За тисячі верств від свого хутора треба стріляти з гармат по таких же, як його, хуторах. Скінчилося … Мерщій додому, хліб сіяти, землю орати, до хати, до Батьківщини.
Недовго господарювали з молодою жінкою Василиною. Закружляв вихор революцій та громадянської війни, посунули з різних боків усі, хто тільки міг. Грабують, стріляють, палять, проповідують, хочуть бути хазяями на Полікарповій землі. Змінив прадід моряцький бушлат на чорний жупан, та й пішов до Юрка Тютюнника рідну хату захищати. Багато родичів і односельців теж подалися – хто до Петлюри в армію, хто до отаманів Чучупаки, Яблучка, Шепеля… Нічого з того не вийшло, голодомор 1922 року всіх з урочищ попроганяв.
Аби приховати минуле, зібрав Полікарп речі, взяв жінку з дітьми і поїхав до того чумацького броду, через котрий ще Ясь валки водив. Осів на новій землі біля Сугоклії. Дім збудував, діток побільшало, загосподарював. Були і радощі, й негаразди, життя легким не назвати. Та Господь Полікарпові небагато віку відміряв, хоча подій в його житті вистачило б не на одне буття на землі. В 1933, за жменю зерна, принесеного хрещеникам, щоб не вмерли з голоду, повели вночі прадіда з кумом у балку, до того броду на Сугоклії. Таких, як вони, там вже з півсотні назганяли. Днів три, син Дмитрик носив йому макоржеників. На четвертий приніс, а татка нема… Гукало дитинча батька, бігаючи по березі, та його вже там не було.
Востаннє вмився Полікарп біля броду чистою водою Сугоклії і пішов по етапу до Харкова, до в’язниці. Дорогою думав, що далі: чи до Сибіру, а чи кулю присудять, та як сім’я виживе. Кілька днів їсти не давали. Гнали та й гнали, і аж десь чи то перед Кременчуком чи то за ним дали гарячої баланди поїсти… Отам він і лежить, судимий за жменю ячменю, котрий виростив своїми руками і не мав чим урятувати опухлих дітей від голоду.
Врятувала й виростила Василина, прадідова жінка, діток. Вдруге заміж не пішла, пам’ятала Полікарпа. Нове горе, війна. Пішли хлопці на фронт. Пішов і Дмитро Полікарпович – дід мій. За спини не ховався, землю боронив, гнав фашиста до самого Кенігсберга. Мав три поранення, під час лікування в шпиталі останнього зустрівся з рідним братом Андрієм. За тиждень Андрія накрила своя ж артилерія, а діда списали – трактористом у село. Орав і сіяв, косив та молотив на ланах по березі Сугоклії.
А вона текла, стрибала по камінцях, притихала в очеретах, ніби вела бесіду з людьми, котрі до неї приходили. І жили поряд рід Хоменків і та річка, яка розповіла б іще багато всього, що бачила і чула. Зосталося після війни троє Полікарпових дітей: дочки Настя й Ніна та син Дмитро, мій дід, коло них і мати, моя прабаба, Василина. Втрьох і прожили життя недалеко одне від одного. Дід після фронту ще й до технікуму фінансового вступив. Не такий вже й балакучий був, та інколи вдавалось його розговорити. Згадував, як виживали в 1947 році, як купив панчохи зі стрілками жіночці-екзаменатору з математики на вступний іспит, щоб прийняли до технікуму.
Про війну почав розказувати років за три перед смертю, і розповіді його не сходилися з підручниками, які вихваляли геніальність полководців. Слухав я і не розумів, кому вірити, підручникові чи дідові, котрий пройшов від Москви до нинішнього Калінінграда в піхоті на передовій. Доки мав здоров’я працював там, куди пошлють. Робив експедитором, завгоспом, завідував гаражем, фермою. Легше написати, яку посаду дід-фронтовик не обіймав у господарстві на березі річки Сугоклії. За святим звичаєм козацького роду, до якого належав, дід, доки фізично міг, шукав у Прибалтиці могилу брата. Ворушив архіви, їздив під Ригу і Юрмалу, ходив між братськими могилами, читав списки на них у надії знайти Андрія, вклонитись. Не вдалося, але наполегливість його заслуговує поваги і наслідування.
Востаннє пам’ятаю його здоровим і красивим в грудні 1987 року, коли проводив мене до строкової служби. Ввечері посиділа рідня, знайомі, друзі, на гармату мені грошей зібрали. В райвоєнкоматі Дмитро Полікарпович сів в автобус з призовниками, навіть воєнком не посмів заперечити і поїхав до області з нами на призовний пункт. Сидів попереду на кондукторськім кріслі, наче віз нас у якесь нове, доросле життя. Що на думці в нього було, відомо тільки йому. На гармату грошей зібраних на проводжанні не вистачило, тільки на міну, то прийняли мене в сапери. Служив справно, як і належить, повернувся та дід був уже хворий.
Отак і жив мій рід поряд з Сугоклією – час їх поріднив. Перегородили греблями річку, сховалися перекати, затих її веселий дзвінкий голос. Відпустила вона і наш рід, який розсипався від Черкас до Запоріжжя. Та все одно тягне до того броду на Сугоклії, де пращури річку вбрід переходили, де Ясь валки переправляв, звідкіля прадіда Полікарпа погнали на загибель, де дід Дмитро пшеницю сіяв і жав, де батько босоніж бігав… Сплелася та річка Сугоклія з нашим родом і тече як життя, відгукує в кожному поколінні, у вічному часі.
Прим. По батькові рід прийшов в Компаніївські степи зі Звенигородщини. Замітки із записника пана Бродника