Мова йде про Олександра Яблоновського, прозаїка та журналіста, що народився у 1870 році в селі Кетрисанівка Єлисаветградського повіту. Точніше, Олександр Олександрович Яблоновський-Снадзський належав до дворянського роду, нащадків якого мені доводилося зустрічати в різноманітних галузях..
Він дружив з Миколою Тобілевичем (Садовським), Іваном Буніним, Олександром Купріним, Надією Теффі, Сашею Чорним, «ворогував» із Мариною Цвєтаєвою. Максим Горький після його смерті написав: «Нещодавно помер в Парижі О. Яблоновський, один із співробітників найпідлішої газетки «Відродження». Він друкував у цій газетці маленькі фейлетони, грубо, по-дурному і злісно знущаючись над Радянським Союзом. Емігранти називали його королем жартів. Жарти його належали до розряду писання на парканах непідхожих слів і мазання воріт дьогтем».
Одеса – Петербург
Навчався в гімназії в Одесі, потім вступив у Петербурзький університет на юридичний факультет. Писати почав рано: ще гімназистом анонімно співпрацював в «Одесском листке». У студентські роки Олександр Яблоновський показав свої твори Миколі Гаріну-Михайловському. Відомому письменнику сподобалися оповідання, у результаті була надрукована новела «Последыши». З 1893-95 роках він стає помітною фігкрою в літературі, його новели друкують скрізь! З 1900-х років проза Яблоновського виходить збірками: перша була видана товариством «Знание», другу видав книговидавець Іван Ситін. У журналі «Образование» він вів сатиричний розділ «Родные картинки». Написані для цього нариси, фейлетони склали тритомник творів «Родные картинки» (1913), Великий резонанс викликала автобіографічна повість «Из гимназической жизни».
Олександр Яблоновський не прийняв Жовтневого перевороту. Ну, тобто, абсолютно не прийняв. Він висміював Володимира Леніна і нашого земляка Лева Троцького (ну, треба сказати, знущався розумно і смішно, але однак знущався). У 1918 році він їде в Україну. Спочатку залишається в Києві, а потім їде в Одесу, де зустрічається з Іваном Буніним. У щоденниковому записі від 11 лютого 1919 року Віра Муромцева-Буніна (дружина письменника) повідомляє: «Був у нас Олександр Олександрович Яблоновський. Вигляд у нього людини, яка багато пережила. В Одесі він три тижні. З Києва їхали у вагонах з розбитими вікнами та дверима, з пробитим дахом». В Києві він написав книгу «Діти вулиці», повість була видана в Парижі у 1928 році. «Діти вулиці» – це не найкращий твір Яблоновського, проте постійні зміни влади, розруха, і на фоні цього світ злодіїв, проституток, безпритульних дітей... І все це здобрено доброзичливим і висококласним гумором.
«Гості англійського короля»
Олександр Яблоновський разом з дружиною (їхні діти уже давно за кордоном – у Сербії) в 1920 році евакуювався в Єгипет. Ну, тобто не було ніякого плану, їм було однаково, куди евакуюватися, аби звідси… Яблоновський напише пізніше повість «Гості англійського короля», у якій розкаже про поневіряння цієї подорожі: «Це було справжнє пекло. Темні, як колодязі, глибокі трюми; величезні, завбільшки з кішку, корабельні щури, неймовірно нахабні та сміливі, і сипучі, суцільні, всюдисущі воші. У цих смердючих ямах ми пливли 23 дні. Три тисячі тіл копошилися тут вдень і вночі, як раки у відрі. Ми не милися, не міняли білизни, вмивалися морською водою, яка не розчиняла мила, і спали не роздягаючись, на сирій підлозі, тіло до тіла. Куди ми пливли? Ніхто цього не знав. Англійці чомусь завзято приховували, куди, до якої країни нас везуть. Спочатку ми думали, що їдемо до Сербії, потім ми думали, що їдемо на Мальту, на Лемнос, на Кіпр. Але, правду кажучи, питання – куди – цікавило нас спочатку дуже мало. Для всіх було важливим лише одне – що ми вирвалися з батьківщини і пішли «з-під ножа».
Ми знали звичайно, що смерть і тут підстерігає нас на кожному кроці. Але то була своя смерть. Можливо, тиф, можливо, холера, можливо, запалення легенів. Але одне було поза всяким сумнівом: ніде в чужій країні нас не вб'ють. Це вже напевне. Не втоплять, не розстріляють і не заб'ють на смерть ані кулаками, ані важкими червоноармійськими чоботями з підковою. І в цій свідомості була втіха, і навіть велика втіха, бо тиф кращий за розстріл, холера краще, ніж самосуд».
Олександр Яблоновський намагався потрапити до Сербії. Зупинилися в Константинополі… Проте евакуювалися вони з Радянського Союзу спішно, усі речі були скидані, і знайти у тій купі мотлоху валізу Яблоновських, було неможливо. «Вирішили їхати далі. Будь що буде. Куди нині приткнутися людині без паспорта і без грошей? Їдемо до першої великої зупинки. А там пояснимо англійцям, що це не з нашої, а з їхньої вини вийшло і нас, звичайно, відправлять до Сербії! Ми так вірили в англійців, що жодної хвилини не сумнівалися у повній реальності нашого припущення».
Ну, причалив їхній пароплав у Фамагусті – острів недалеко від Кіпру, на грецькій території. «Що то за острів і що за Фамагуста? Наші пізнання в географії були такі слабкі, що ніхто не міг толком розповісти нічого суттєвого.
…Два генерали, обидва давно відставні, згорблені, старенькі (обом разом – 160 років) приклали козирками руки до очей і пильно дивляться з пароплава на незнайоме місто. Генерали помовчали, пожували беззубими ротами і здавалося, що ще більше зігнулися їхні кістляві, старі спини.
У Фамагусту їх не впустили, оскільки на кораблі був тиф, а ще кір – у дитячому відділенні. Біля острова вони стояли ще десять діб, тиф на пароплаві поширювався, кір – теж. Адже не було ніякої можливості викупатися, попрати свої речі…
Корабель було перенаправлено в Александрію, в Єгипет. «Кожен, хто бажає залишити табір, повинен подати 80 фунтів стерлінгів, як доказ того, що він не буде тягарем для тих держав, куди він поїде. У нас же всього навряд чи знайшлося б і тридцять фунтів на дорогу. Та чи може це бути, щоб мене, вільну людину, посадили на ланцюг у цій пустелі? А якщо я не хочу ні намету, ні англійців? І, однак, доведеться підкоритися: тут англійці – царі! Або 80 фунтів «реверсу», або табір, пустеля та намет…».
В наметовому містечку він прожив майже рік. Церкву організували, школу, в який Яблоновський викладав літературу. Але звідти Яблоновські вирвались. «Написав статейку про життя росіян у Єгипті. Статейку переклала англійською княгиня Волконська, і ми надіслали переклад до Александрії, в англійську газету. Надрукували. Дякували та просили ще писати. Грошей надіслали півтора фунти. Живемо, чорт забирай! Як раділа і як молилася бідна дружина, коли нарешті відправила дочці телеграму!»
«Статейки» були і у французькі, і в англійські газети, і у видання Александрії. Але із табору їх випустили тільки тоді, коли Яблоновський заплатив 80 фунтів стерлінгів.
Берлін
Яблоновські ідуть у Берлін, зупиняються у Саші Чорного! Справа в тому, що Олександр Глікберг (справжнє ім’я поета) на десять років молодший за Олександра Яблоновського. В 1897 році Саші –17 років, Олександру – 27. Саме Яблоновському, тоді ще журналісту-початківцю, доручили статтю про сумну долю Глікберга. Сашко народився в Одесі, але коли сину було десять років, його мама померла. Батько оженився вдруге. Сашко втік із дому, жебракував. У 1895 році батько влаштував його в Петербурзьку прогімназію, де він у 1897 році був залишений на другий рік у п'ятому класі через погану успішність з алгебри, тож залишився без фінансової підтримки батька. Невдовзі майбутній поет опинився на вулиці. А Сашко – жах який талановитий… Ну, принаймні, так констатувалося у статті Яблоновського «Зрізався по алгебрі». На цю статтю відгукнувся житомирський чиновник, поет Костянтин Роше, який і взяв Глікберга на виховання. В родині Роше цінували літературу, а Костянтин Костянтинович був закоханий в поезію, сам писав чудові вірші, його дружина Олександра Іванівна прищепила Саші любов до німецької літератури та допомогла вивчити німецьку мову. Саша Чорний до останнього вважав, що тут, у Житомирі, і є його справжня родина.
Так відбулося знайомство Саші Чорного та Яблоновського, що переросло у справжню дружбу. Олександр Яблоновський був героєм безлічі літературних творів: Олександр Купрін «Париж домашний», Владислав Ходасевич «Некрополь», Іван Бунін (неодноразово фігурує у «Щоденниках»), він навіть згадується у «Поезд на третьем пути» нашого земляка Дона-Амінадо. І все-таки найкраще оповідання, як на мій суб’єктивний погляд, написав про нього Саша Чорний. Читайте «Грецький самодур»: «Минулої весни Олександр Олександрович Яблоновський якось розкрив свою заповітну скриньку. Я з цікавістю зазирнув усередину: щипці, затискачі, алюмінієві коробочки, свинцеві платівки.
– Набір для друку англійських фунтів? – подумав я і прикусив язика. Зовсім начебто в Олександра Олександровича характер для такого заняття непридатний.
Олександр Олександрович підвів очі, паскудну мою думку перехопив і суворо відрізав:
– Рибальське приладдя.
Але лагідне моє каяття бачачи, пом'якшав і всі свої алюмінієві коробочки розкрив.
– Оце гачки на кефаль, це на щуку, це на... камбалу.
Крючків з тисячу розклав, в очах блиск м'який, начебто альбом лімітрофних марок показує. До чого, гадаю, риби інтелігентні стали. Кожна в каламутній воді свій гачок знаходить і сама на себе науковим способом накладає руки.(…)
І очі в нього такі зелені стали, як у Торквемади. Слава Тобі, Господи, думаю, що я таки не риба, а письменник.
– Ось, – каже,– друже мій. Їдете ви до Середземного моря. У морі – вода, а у воді – риба. Людина ви немолода, симпатична. Чим влітку даремно фліртом-спиртом займатися, пристосували б себе краще до риболовлі. Сядете собі на скелю, під себе проти ішіасу «Останні новини» підкладіть… (…)
– Не вмію я, Олександре Олександровичу.
– Що ж тут уміти? Не їжака голити. Я вам самовчитель французький подарую. Тут все є: від кита до устриці. Повне заочне керівництво. Мул і той зрозуміє.
Натяк досить дивний».
Париж
З Берліна Олександр Яблоновський переїхав в Париж, де і дожив до своєї смерті, до 1934 року. Все в Парижі у нього було добре. Принаймні друкували його в усіх емігрантських газетах та журналах: «Руль» (Берлін), «Возрождение» (Париж), «Сегодня» (Рига), «Последние Известия» (Таллінн), «Эхо» (Берлін), «Сегодня» (Париж), «Діло» (Львів) та ще десяток видань. Та й за все це йому щедро платили. Справа була в тому, що його публікації якось особливо точно висловлювали настрої всіх емігрантів. Про Радянську владу він писав як про збіговисько продажних вождів, про російську еміграцію – зі щирим співчуттям. І все це з особливим, доброзичливим, тільки йому властивим, «яблоновським» гумором.
На Першому з'їзді російських зарубіжних письменників у Белграді (1928 рік) обраний головою Ради Союзу російських письменників та журналістів. За свою літературно-суспільну діяльність указом югославського короля Олександра він був нагороджений орденом Святого Сави 3-го ступеня.
Ну, слід сказати ще про одну постать, пов’язану з літературно– меморіальним музеєм І.Карпенка-Карого. Микола Тобілевич (Садовський) деякий час жив саме в цьому будинку. У 1933 році Микола Садовський помер. Олександр Яблоновський написав «Спомин про Миколу Садовського» у львівській газеті «Діло». (Взято із сайту О.Чуднова): «Я ніколи не був прихильником українського театру. Я завсіди бачив у ньому провінціалізм і незагладжене тавро «полтавського мистецтва». Але я мав нагоду зблизька приглядатися самовідреченій праці цього театру і завсіди клонив голову перед шляхетною завзятістю та справді зворушливою любов’ю до своєї батьківщини. Невичерпану любов до своєї справи проявляв покійний Микола Карпович (Садовський).
Його сценічне життя це були перегони з перешкодами, і, що найприкріше, з перепонами штучними, спеціально будованими на шляху українського мистецтва. (…) А задля того «вєдомство печаті» домагалось, щоби кожна українська вистава мала теж поруч і російську виставу. Це було незвичайно глупе і нікому не потрібне. Російські водевілі на українській виставі йшли на затичку. Їх виставляли будь як тільки для поліції і публіка на них не дивилась. Але вони були тягарем для бюджету українського театру і дослівно руйнували його.
Пригадую собі, як М. Садовський тільки головою крутив з цього приводу і з невисловленою гіркотою казав: "Кацапізм заїдає!" Це була чиста правда. Кацапізм їх заїдав. Дрібні причіпки, божевільна цензура, невпинні удари рублем, примусові російські п’єси все це як залізні ланцюги висіло на слабім тілі новонародженого театру. Жменька талановитих людей, яких можна було нарахувати на пальцях, створила авдиторію, створила репертуар, створила кадри артистів і прославила кількох людей всеукраїнською славою. Поміж ними одно із перших місць займає Микола Карпович Садовський, колишній російський офіцер, потім із ласки Божої український актор.
Це був українець від голови до п’ят, і я рідко бачив людей до такої міри відданих своїй національній ідеї. Більш як фанатик. Більш як закоренілий. Раз у ширшому товаристві були ми у нього на хуторі, біля Києва, і мене вразила повнота індивідуальності цієї людини. У нього навіть собаки брехали і коні іржали по-українськи. Навіть карасі у ставку були, без сумніву, українського походження. А сам господар у вишитій сорочці, в українській однорядці, у синіх штанях завширшки Чорного моря, найчистішою українською мовою запрошував нас до хати. Де тільки за столом, коли почали гостити по-українськи, можна було як слід оцінити весь цей національний кольорит. Горілку подавали десяти родів і весь час українську: тут і слив’яночка, і терновочка, і нечуй-трава і якийсь там столітній український мед, який пив іще Мазепа, і другий мед від малоруського гетьмана Дем’яна Многогрішного, і якісь там пампушечки, і галушечки, і вареники трьох родів, і книші, і ковбаса, яка огризається на сковороді. І все це гості пили та їли при звуках старих застільних українських пісень. Це був благородний націоналізм, який нікому не накидався і свого не цурався. І було приємно все це бачити. І в цій обстановці ясніше ставало обличчя фанатика-актора, що всю свою душу віддав у службу рідному мистецтву. Небагато їх було на Україні і не чути, щоби нове покоління переросло своїм талантом своїх дідів».